WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Політика та етнонаціональні відносини - Реферат

Політика та етнонаціональні відносини - Реферат

Інколи важко буває відрізнити національне від націоналістичного. Межа між ними часто малопомітна. Націоналізм, паразитуючи на природних національних почуттях, прагненні до національного відродження, намагається вести свою політичну гру на деформаціях минулого. За недостатнього рівня політичної та загальної культури, за вибуху пристрастей та емоцій у свідомість народу легко проникає бацила націоналізму, що рано чи пізно зруйнує будь-який суспільний організм, "з'їсть" душу народу.

Ось як писав про це ще минулого століття видатний російський мислитель В. Соловйов: націоналізм, або національний егоїзм, тобто прагнення окремого народу до утвердження себе за рахунок інших народностей, до панування над ними, є цілковитим спотворенням національної ідеї; у ньому народність зі здорової, позитивної сили перетворюється на хворобливе, негативне зусилля, небезпечне для вищих людських інтересів, здатне довести народ до занепаду й загибелі.

Характеризуючи надзвичайно велике значення національної проблеми для дальшого розвитку Росії, М. С. Грушевський зазначав, що "без перетворення Росії у вільну спілку народів немислиме повне оновлення, її цілковите визволення від темних пережитків минулого" [20]. Учений також підкреслював, що стійкими в суспільному житті є лише ті відносини між націями, які базуються на взаємній вигоді, на такому розвитку, коли свобода й суверенітет одного народу не обмежують свободи й суверенітету іншого.

У національній політиці слід чітко розрізняти зростання національної самосвідомості та націоналізму. Зростання національної самосвідомості — це природний і законний наслідок економічного й культурного прогресу народів. Протидіючи будь-яким виявам націоналізму, важливо бути чуйним і чутливим до всіх законних вимог і сподівань національного характеру. Але необхідно бачити й те, що нині з'явилися безвідповідальні політикани, свого роду націонал-кар'єристи, які паразитують на ідеях і гаслах оновлення, видаючи вузькогрупові інтереси за загальнонаціональні.

Головне завдання у сфері етнонаціонального життя — відхід від політики національного диктату та національного насильства. У національній політиці клин клином не вибивають. Проте в Україні певні політичні сили діють саме так, як робилося за тоталітарного суспільства, тільки ніби з "протилежним знаком". Якщо національна політика в колишньому СРСР будувалася на насильницькому "злитті" народів і націй в один "радянський народ", то тепер певні націоналістичні сили її будують на такому ж насильницькому їх розмежуванні або на асиміляції національних меншин національною більшістю. Уважаючи, що ніби-то нації визначаються виключно "генофондом", а отже, національність конкретної людини встановлено "апріорі", від народження, дехто у вирішенні національного питання знову виходить із штучно сконструйованих ідеологічних схем і постулатів, нав'язуючи їх кожному громадянинові, ігноруючи його власну думку, його намагання, його переконання, його щастя.

Намагання спертися на "масу", а не на особистість, невід'ємне від насилля над цією особистістю, давно вже стало чимось на зразок "умовного рефлексу" для нашого суспільства. Спочатку "масою" вважався пролетаріат, а тепер дехто передав цю роль "народам" та "націям". Це призводить не тільки до економічних та соціальних негараздів, до політичного напруження, а й до кровопролиття (Закавказзя, Югославія).

Національне життя не визнає насильства. Як не можна штучно прискорити хід етнічного розвитку людства, зігнати нації до однієї "купи", так не можна штучно зводити паркани між націями, консервувати відмінності між ними. І те, і те є однаково небезпечним і однаково трагічним.

Яке ж суспільство має бути в нашій багатонаціональній Україні? Нормальне цивілізоване суспільство без зайвого ухилу до "національного" або (як раніше) до "класового". Суспільство, де понад усе цінуватиметься Людина, а все інше буде похідним від цієї найвищої цінності. Суспільство, де спокійно і вільно живуть та розвиваються різні народи, не заважаючи один одному, не вбиваючи один одного, не підкоряючись один одному і не вимагаючи такого підкорення від інших. Не істерична біологічна закомплексованість, не націоналістична самозамкненість, а щастя людське — ось де вищий критерій розвитку й прогресу будь-якого суспільства.

Отже, кінцева мета послідовно демократичної національної політики полягає в погодженні національних та міжнаціональних відносин. Виходячи з цього, можна зробити висновок, що гармонізація міжнаціональних відносин є можливою, якщо, по-перше, процес єднання, зближення, а потім і інтеграції націй відбувається природно, коли поступово визрівають для цього процесу об'єктивні й суб'єктивні передумови. По-друге, гармонізація міжнаціональних відносин може відбутися, якщо правильно вибрано політичні форми об'єднання народів (федерація, конфедерація, співдружність, асоціація і т. п.) та гарантовано вільний вихід з об'єднання. По-третє, якщо інтегративні процеси забезпечують реальні позитивні результати для всіх учасників такого об'єднання. По-четверте, якщо суб'єкти співтовариства залишатимуться рівними у своїх правах і обов'язках, а певне обмеження сфери реалізації їхнього суверенітету (що майже завжди неминуче) буде добровільним самообмеженням, а не наслідком тиску сильніших (яскравим прикладом такого позитивного об'єднання є стосунки 15 країн Європи в рамках створеного ними Європейського Союзу). По-п'яте, якщо процес інтеграції буде націлено не на нівелювання етнонаціональних відмінностей, а на максимальний розвиток етнонаціональної самобутності народів. По-шосте, якщо національна політика буде гнучкою, здатною швидко пристосовуватися до вічно змінних умов життя й розвитку народів і націй. Відтак головним чинником гармонізації національних та міжнаціональних відносин є створення правової демократичної держави. Практика свідчить, що за тоталітарних та авторитарних режимів неминуче виникає дисгармонія у міжнаціональних відносинах, що призводить до етнополітичних конфліктів, хаосу та насильства в суспільстві.

Усе це дає змогу дійти загального висновку, що гармонізація міжнаціональних відносин — не стан, а безперервний процес. Керування цим процесом з боку держави хоч і дуже складна, але абсолютно реальна річ. Зусилля й кошти, витрачені на таке керівництво, є цілком виправданими. Реальний приклад цього — Швейцарія, Фінляндія, Швеція, Норвегія, які забезпечують нині своїм громадянам чи не найвищий у світі життєвий рівень і характеризуються високою стабільністю етнополітичної ситуації.

Література

  1. Див.: политология. Энциклопедический словарь. — М., 1993. — с. 269.

  2. Див.: Кремень В., Ткаченко В. Україна: шлях до себе. Проблеми суспільної трансформації. — К., 1998. — С. 325—333.

  3. Там само. — С. 325—333.

  4. Гравитц М., Пенто Р. Методы социальных наук. — М., 1972. — с. 190.

  5. Цит. за: Цыганков П. Политология Роберта Даля // Социально-политические науки. — 1990. — №10. — с. 88.

  6. Див.: Санистебан Л. С. Основы политической науки. — М., 1992. — с. 7.

  7. Див.: Демидов А. И., Федосеев А. А. Основы политологии. — М., 1995. — с. 6.

  8. Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. — Т. 25. — Ч. 1. — с. 257.

  9. Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. — Т. 9. — с. 72.

  10. Див.: Політологія: історія та методологія / За заг. ред. Ф. М. Кирилюка. — К.: Здоров'я, 2000. — С. 20.

  11. Див. Політологія: історія та методологія / За заг. ред. І. С. Юзюбка, К. М. Левківського. — К.: Вища шк., 1998. — С. 18.

  12. Див.: Политология: Энциклопедический словарь.— М., 1993. —с. 256.

  13. Freund Y. L'Essense du politique. — Paris, 1965. — p. 374.

  14. Макиавелли Н. Государь. — М., 1910. — с. 14.

Loading...

 
 

Цікаве