WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Довгострокова політика України по забезпеченню енергетичної безпеки на підставі аналізу геополітичних планів і перспектив головних провідних країн сві - Дипломна робота

Довгострокова політика України по забезпеченню енергетичної безпеки на підставі аналізу геополітичних планів і перспектив головних провідних країн сві - Дипломна робота

Геополітичним "ендшпілем" Вашингтона було повне руйнування Росії, тієї держави в Євразії, яка була б здатна організувати ефективну комбінацію альянсів на основі величезних запасів нафти і газу. Звичайно, цю мету ніколи не можна було оголосити відкрито.

Після 2003 року, Путін і російська зовнішня політика, особливо енергетична політика, повернулася до первинної відповіді на геополітику "Heartland" або "серце миру" сера Хелфорда Макіндера, ту політику, яка лежала в основі радянської стратегії "холодної війни", починаючи з 1946 року.

Путін почав робити ряд захисних ходів, щоб відновити якоюсь мірою надійну рівновагу перед обличчям все більш очевидної політики Вашингтона, направленої на оточення і ослаблення Росії. Подальші стратегічні промахи США полегшили роботу Росії.

Тепер, коли ставки з обох боків – НАТО і Росії – зросли, Росія перейшла від простої оборони до активного наступу шляхом втілення у життя намірів які, не вдалося здійснити США, а саме - створення енергетичної наддержави, мета якої – контроль поставок енергоносіїв (Росією, її сателітами та союзниками) у світовому масштабі і як наслідок - контроль світової економіки. [4]

1.2 Тенденції глобальної енергетики на найближчі десятиліття.

Як ми бачимо формується нова світова енергетична реальність. Поточний стан світової енергетики визначають такі країни і регіони світу, як Сполучені Штати, Близький Схід, Росія, Китай і держави – члени ЄС. США – найбільший споживач нафти (24,6%), більше половини якої імпортується, лідер по імпорту природного газу (16% від світового імпорту).

Споживання нафти в Китаї за останні 40 років збільшилося більш ніж в 25 разів і складає 8,55% світового: тільки в 2004 році споживання збільшилося на 31%.

Частка Західної Європи в споживанні нафти складає 22%, при цьому Німеччина є другим в світі імпортером газу (14%). В економічній зоні ЄС розташоване лише 3,5% світових підтверджених запасів газу і менше 2% підтверджених запасів нафти (в основному в Норвегії і Велико. Британії). В той же час нафтогазові родовища експлуатуються там набагато інтенсивніше, ніж в інших регіонах світу, що веде до швидкого виснаження ресурсів. Основною проблемою ЄС є зростання залежності від імпорту енергоносіїв: до 2030 року вона складатиме 70%, тоді як імпорт нафти може вирости з 76% до 90%, імпорт газу – з 40% до 70%, вугілля – з 50% до 70%.

Росії належить 26,6% світових запасів природного газу, від 6,2% до 13 % (за різними оцінками) розвіданих запасів нафти, близько 20% розвіданих запасів кам'яного вугілля. Сьогодні більше 90% російських енергоносіїв, що експортуються, поставляється в держави Європи.

У країнах Близького Сходу зосереджено 61% світових запасів нафти і 40,1% запасів газу, що, зокрема, обумовлює стратегічну значущість регіону з погляду вибудовування найбільшими споживачами національних енергетичних стратегій. Серед країн Близькосхідного регіону виділяються Саудівська Аравія – 22% світових підтверджених запасів нафти, Іран – 11,5%, Ірак – 9,6%. Крім того Саудівська Аравія зосереджує в собі 13,5% світового виробництва нафти. У всьому об'ємі світових підтверджених запасів газу Катару належить 14,3%, Ірану – 14,9%.

В даний час нафта виступає енергоносієм загальносвітового значення, газ – в основному регіонального, вугілля – локального.

Серйозні побоювання викликає рівень забезпеченості глобальної економіки, запасами нафти і газу. Разом з тим відчуваються як тимчасова нестача нафтопереробних і транспортних потужностей, так і обмеженість додаткових потужностей по видобуванню нафти.

У цих умовах позначився інтерес промислово розвинених споживачів до проблем розвитку альтернативної енергетики; зростає значущість проектів по виробництву і постачанням зрідженого природного газу (ЗПГ), у ряді країн спостерігається відновлення інтересу до атомної енергетики. Проте навряд чи можна сподіватися, що різке зростання споживання вуглеводнів в осяйному майбутньому буде компенсовано альтернативними джерелами.

В умовах економічного зростання азіатських країн, що продовжується, швидкого збільшення чисельності населення і надзвичайно високої енергоємності національних економік різко зросла їх потреба в енергоресурсах. Одночасно там збільшується розрив між споживанням, що росте, і виробництвом вуглеводнів, що знижується.

Ситуація в світовій енергетиці характеризується загостренням суперечностей, які збережуться на весь прогнозований період. Першопричиною геополітичної напруженості є конфліктний потенціал, закладений в розподілі нафтових ресурсів по планеті. Основні споживачі – високорозвинуті країни і нові гіганти, що піднімаються, тоді як світові запаси вуглеводнів сконцентровані головним чином на територіях порівняно невеликої групи країн, що розвиваються, і країн з перехідною економікою. Саме дана суперечність в першу чергу і визначає сценарії розвитку ситуації і поведінку ключових гравців на ринку.

Економічні і політичні ресурси таких крупних споживачів, як США, Європейський союз і КНР, зосереджені на одних і тих же ринках. Експансія світових гігантів приводить до загострення конкуренції між ними. Політична нестабільність більшості ресурсно багатих країн закладає міну сповільненої дії під фундамент світового енергетичного ринку, але в той же час створює певні можливості для російської експансії.

Більшість вуглеводневих ресурсів планети контролюються національними державними компаніями. Зате переробляючі потужності, логістичні і транспортні схеми, розподіл вуглеводнів знаходяться в руках транснаціональних корпорацій. Звідси і відмінність в стратегії поведінки на ринку.

Крупні транснаціональні корпорації прагнуть розширити свою ресурсну базу. А держкомпанії, що мають в своєму розпорядженні основні ресурси, роблять все, щоб розвивати переробку, і намагаються отримати частку в капіталі транспортних і збутових структур. Поглиблення даної суперечності сприяє переростанню його в стійку тенденцію, яка, швидше за все, збережеться в найближче десятиліття.

Зменшується число регіонів, де різке зростання виробництва вуглеводнів обходиться без застосування новітніх технологій і методів видобування, а також багатомільярдних вкладень в інфраструктуру. В результаті звужується круг можливостей для маневру ключових споживачів на ринку, особливо після 2013–2017 років.

Принципового значення набуває геостратегічне протистояння між Китаєм і Сполученими Штатами. До 2030-го КНР порівняється з США за обсягами імпортованої нафти. При цьому китайське керівництво ясно усвідомлює, що без забезпечення надійними джерелами енергоресурсів подальше зростання економіки стане неможливе. Саме тому енергетична безпека і пошук нових ринків стають для Китаю питанням "виживання" як одного з лідерів світової економіки. У свою чергу Вашингтон не зацікавлений в посиленні китайської присутності на вуглеводневому ринку і готовий використовувати максимум політичних і економічних важелів для того, щоб не допустити туди китайські нафтогазові компанії. [5]

Протягом наступного десятиліття динаміка розвитку ситуації в області глобальної енергетики по всіх напрямах успадкує тенденції попереднього періоду. Частка традиційних енергоресурсів (нафта, газ і вугілля) в сукупному споживанні первинних енергоносіїв збережеться на рівні 2003–2005 років, тобто близько 80%. Зниження інтересу до нафти можливо тільки починаючи з 2030 року.

У найближче десятиліття нафта залишиться провідним енергоджерелом, забезпечуючи близько 40% енергоспоживання. За нею йдуть природний газ (28%), вугілля (20%), поновлювані джерела (7%) і ядерна енергія (5%). Частки природного газу і нафти будуть рости, тоді як частки вугілля і ядерної енергії – скорочуватися. Можливо, що до кінця десятиліття рівень споживання ядерної енергії стабілізується і почне розширюватися сфера застосування альтернативних джерел, але це не вплине на базові тенденції принаймні протягом найближчих 15–25 років.

У віддаленій перспективі (до 2067-го) структура світового енергобалансу, ймовірно, прагнутиме до трансформації головним чином за двома сценаріями.

Перший передбачає поступовий перехід від нафти до газу, приблизно так само, як свого часу нафта витіснила вугілля. Потім очікується зрушення до поновлюваних джерел і, очевидно, до атомної енергії. При цьому нафта збереже позиції як важливе джерело енергії в усякому разі до середини XXI століття.

Так під час всесвітнього економічного форуму у Довосі, Рекс Тіллерсон, голова найбільшої в світі нафтової компанії ExxonMobill, запропонував всім облишити навіть надію на те, що споживання вуглеводнів може серйозно скоротитися: у 2030 році вони забезпечуватимуть 80% вироблюваної енергії. [6]

За всіма прогнозами в найближчі 25 років частка поновлюваної і атомної енергії скоріше зменшуватиметься, чим збільшуватися. Імпорт до Європи нафти і газу до 2030 року зросте: нафти - з нинішніх 75 до 90 відсотків, газу - приблизно з 50 до 80 відсотків.

Loading...

 
 

Цікаве