WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Довгострокова політика України по забезпеченню енергетичної безпеки на підставі аналізу геополітичних планів і перспектив головних провідних країн сві - Дипломна робота

Довгострокова політика України по забезпеченню енергетичної безпеки на підставі аналізу геополітичних планів і перспектив головних провідних країн сві - Дипломна робота

Розділ № ІІІ

ГОЛОВНІ ФАКТОРИ ЕНЕРГЕТИЧНОЇ БЕЗПЕКИ РОСІЇ

3.1 Внутрішньополітична стратегія Росії

Щоб зрозуміти геополітичні плани Росії та шляхи їх реалізації, необхідно звернутися до російської історії. Вся історія свідчить, що Росія неодноразова знаходилася на межі знищення в результаті військової поразки, економічної відсталості або громадянської війни, але кожного разу з кожної смути Росія виходила окріплою економічно, політично, військово та розширивши межі Імперії будь то монархічна або соціалістична держава.

150 років тому князь Олександр Горчаков, який очолив міністерство закордонних справ після програшу Росії в Кримській війні, розіслав в російські посольства циркуляр. У ньому він виклав своє бачення внутрішньої і зовнішньої політики держави.

Нащадки запам'ятали з циркуляра фразу "Росія не сердиться. Росія збирається з силами".

Ситуація як в Росії, так і навколо неї була украй складною. За умовами підписаного після програшу в Кримській війні так званого Паризького миру Росія не мала права мати у Чорному морі флот. Англія вимагала від союзників продовжити війну, щоб "остаточно поставити Росію на коліна". У самій Росії спалахували селянські бунти, а настрій у деяких представників еліти були настільки капітулянтськими, що колишній міністр закордонних справ граф Нессельрод пропонував ліквідовувати своє відомство. У цій ситуації Горчаков в своєму циркулярі написав: "Імператор вирішив переважно присвятити свої турботи благополуччю своїх підданих і зосередитися на розвитку внутрішніх ресурсів країни, і активізувати свою діяльність, яка буде направлена на зовнішні справи лише тоді, коли інтереси Росії зажадають цього беззастережно".

Через 150 років історія повторилася.

В грудні 1999 року - тоді ще прем'єр-міністр Росії Володимир Путін - опублікував свою першу програмну статтю "Росія на рубежі століть". Там він прямо написав: "Росія переживає один з найважчих періодів в своїй багатовіковій історії. Мабуть, вперше за останні 200-300 років вона стоїть перед лицем реальної небезпеки опинитися в другому, а то і в третьому ешелоні держав світу". Путін не перебільшував. Через день після виходу статті Єльцин пішов у відставку.

Путін опинився в стані спадкоємця, який по заповіту виявляє, що успадкував мільйонні борги. На його плечі лягла країна, що втратила за вісім років половину економіки і тільки, що пережила страшний дефолт. Країна з відсталим бюджетом, як у одного крупного американського міста, більше половини населення – за межею бідності. Місяцями люди не отримували заробітну плату і пенсії.

При цьому економіка була обтяжена таким об'ємом успадкованих соціальних зобов'язань (які могла потягти тільки така країна як СРСР), які не витримає ніяка сучасна, навіть найбагатша країна. Крупний бізнес, що отримав багатомільярдну власність за кремлівською рознарядкою, через "єльцинську сім'ю" керував країною, призначав міністрів, приймав для себе закони, обирав губернаторів на "вотчинних" територіях, користувався широким доступом до державних ресурсів, не плативши податки.

Росія була практично не керованою. Демократією її можна було назвати тільки за великої фантазії - режим був химерною сумішшю анархії і олігархії з окремими демократичними вкрапленнями. Єдиний правовий простір був відсутній, у величезній кількості регіонів не було і натяку на економічні реформи, демократію, зате неозброєним оком були помітні некомпетентність, безвідповідальність, крадіжки.

Суспільство, що пережило "синдром втраченої країни", було абсолютно дезорієнтованим. Люди були настроєні жорстко антиреформаторськи і бажали тільки одного: щоб влада навела лад.

У Росії йшла війна, оголошена ваххабитськими прихильниками ідеї халіфату від Чорного до Каспійського морів. Як мінімум з 1999 року в Чечні воювали вже не арабські найманці, а арабські командири. Прямим погрозам безпеці Росії без великого успіху намагалися протистояти дезорганізовані численними реформами і убогі спецслужби, обірвана і деморалізована армія. Іржавіли в портах підводні човни з ядерними реакторами, загрозливо зношувалися стратегічні ядерні сили. Йшлося фактично про те, щоб наново зібрати державу, що знаходиться в розібраному стані.

Загальний задум

Звичайно, в основі початкової стратегії Путіна лежав прагматизм: вирішувати питання виживання країни. Це було первинно по відношенню до будь-яких ідеологічних конструкцій. З самого початку Путін прекрасно усвідомлював необхідність серйозного модернізаційного прориву. Головна стратегічна мета Росії - становлення її як сучасної великої держави, економічно сильної, технологічно просунутої, соціально розвиненої і політично впливової.

Реалізація цієї стратегічної лінії була можлива лише за умови:

- політичної стабілізації;

- створення суб'єкта в особі державної влади, здатного здійснювати необхідні перетворення;

- формування нормального економічного середовища, здатного забезпечити довготривале економічне зростання;

- забезпечення сприятливих міжнародних умов для внутрішнього розвитку;

- консолідації російської нації.

Путін не запропонував нову національну ідею; він запропонував суспільству шукати точки опори нової ідентичності у всій історії. З Російської імперії часів монархії в життя увійшли двоглавий орел, державний триколор Петра Великого а від Російський імперії радянської епохи узятий гімн - мелодія Александрова з пострадянськими словами. Набагато більший упор, ніж його попередники, Путін робить на традиційні суспільні цінності: патріотизм, мораль, сім'ю, релігію. Зразком для наслідування Путіну служить Петро Великий, чий портрет висить в його кабінеті. Петро Великий утягнув відсталу Росію в сучасність, використовуючи західні технології, створивши грізний флот, реформуючи при цьому економіку і розширюючи кордони країни.

У світлі цього цікавими є Квітневі тези Солженіцина про Путіна, демократію і Росію: "При Горбачові було відкинуто саме поняття і свідомість державності. При Єльцині по суті та ж лінія була продовжена, але ще обтяжена безмірним майновим пограбуванням", - упевнений Солженіцин. А при Путіні, на його думку, навпаки, намагаються врятувати "провалену державність".

Конкурентноздатна економіка.

Путін чудово розумів, що його надзадача - якісний ривок в економічному розвитку. Його економічна програма наскільки проста, настільки і амбітна. Зробити Росію сумісною зі світовим господарством, створивши нормальне, загальноприйняте в світі економічне середовище, викликавши приплив необхідних внутрішніх і зовнішніх інвестицій. Це повинно забезпечити прискорене економічне зростання, здатне привести до збільшення ВВП удвічі за десять років. Економічне зростання - головне в стратегії Путіна.

Росія повернула контроль над крупними секторами економіки, зокрема автомобільною, авіаційною, металургійною і добувною галузями. Росія створює супердержаву, потужність якої в контролі за світовою енергетикою підкріплена сучасним озброєнням. Стратегія Путіна передбачає подальше посилення державного контролю за стратегічними галузями. Тільки за 2005 рік Кремль витратив більше 17 мільярдів доларів на скупку підприємств. Що, згідно з даними Європейського банку реконструкції і розвитку (ЕБРР), збільшило частку державних підприємств у ВВП Росії з 30 до 35 відсотків.

Із самого початку президент направив великому бізнесу декілька однозначних "послань". Перше - платіть податки і проявляйте соціальну відповідальність. Друге - федеральна політика - справа Кремля. Третє - серед олігархів святих немає. Всі вони були так чи інакше "призначені" владою, причому часто з порушеннями. А тому можуть бути і звільнені, якщо проігнорують перше і друге послання. Саме у цьому причини опали Березовського, Гусинського, Ходорковського. Вони робили відверті спроби дестабілізувати владу з метою посилення власного впливу та збагачення за рахунок держави.

Вертикаль.

Прагнення запобігти самій можливості розпаду держави лежить в основі стратегії Путіна в області федеральних відносин. Основним компонентом цієї стратегії спочатку було приведення нормативної бази регіонів у відповідність з федеральними законами і Конституцією. Це було ефективно зроблено за допомогою нового владного інституту - повноважних представників президента в семи федеральних округах. Через повпредів також вдалося знов замкнути на Москву діючі на місцях органи федеральної виконавчої влади, які в 90-і роки опинилися під прямим контролем губернаторів. Був запущений процес укрупнення суб'єктів Федерації, абсолютно виправданий з управлінської і економічної точок зору. Останній етап федеральної реформи - перехід від прямих виборів губернаторів до їх обрання законодавчими зборами суб'єктів Федерації за представленням президента.

Керованість.

Loading...

 
 

Цікаве