WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Розвиток вітчизняних політичних концепцій у ХІХ-ХХ ст. - Реферат

Розвиток вітчизняних політичних концепцій у ХІХ-ХХ ст. - Реферат

Усіх трьох найвпливовіших представників українського консерватизму об'єднували такі ідеї: критичне ставлення до української народницько-соціалістичної демократії, націоналізму та російського більшовизму; визнання провідної ролі держави в соціально-політичному житті; пошуки нових методів організації суспільних відносин, що спиралися б на представництво і співробітництво всіх класів; визнання керівної ролі нової української політичної еліти в державотворчому процесі.

Після другої світової війни консервативний напрям не набув значного поширення та великої суспільної ваги навіть в еміграції. У 90-х pp. XX ст. наявні спроби деяких сучасних політичних партій України, насамперед правого та правоцентристського спрямування, використати консервативну традицію української політичної думки для обгрунтування своїх ідеологічних позицій (УРП, УКРП, УНКП).

Український націонал-комунізм. Його поява й поширення спричинені насамперед слабкістю, незрілістю та розколом українського демократичного руху. Програні визвольні змагання та розпочата більшовиками українізація (з 1923 р.) навіяли деяким представникам українських лівих надію на те, що можна виправити критичне становище, в якому опинилася Україна, методом порозуміння, компромісу з російськими більшовиками, які перебрали на себе державне керівництво, і навіть досягти незалежної державності. Виступаючи за співпрацю з російськими більшовиками на ґрунті спільної (марксистської) доктрини, українські націонал-комуністи об'єктивно сприяли подальшому розколові єдиного фронту боротьби за самостійність України і прирікали себе на політичну поразку.

Від самого початку український націонал-комунізм не був монолітною політико-ідеологічною течією та розпадався на кілька напрямів:

1) ліва течія в УСДРП (1917-1918 pp.; головні представники - П.Буценко, В.Врублевський, Е.Касьяненко, Ю.Медведєв, Е.Неронович);

2) течія, що обстоювала потребу створення самостійної української компартії (більшовиків) (1918-1919 pp.; головні представники - Г.Лапчинський, С.Мазлах, В.Шахрай, певною, мірою М.Скрипник);

3) колишня ліва течія в УПСР, пізніше - УКП (боротьбисти) (1918-1920 pp.; головні представники - Г. Гринько, В. Еллан-Блакитний, О.Любченко, О. Шумський);

4) незалежна ліва течія УСДРП, пізніше УКП (укапісти) (1920-1925 pp.; головні представники - М.Авдієнко, А.Драгомирецький, Ю.Кулиниченко, А.Річицький (Пісоцький), М.Ткаченко);

5) самостійницька течія федералістів у КП(б)У (1919— 1920 pp.; головні представники - Е.Касьяненко, Я.Ландер, Г.Лапчинський, П.Попов);

6) закордонна група УКП (1920-1922 pp.; головні представники - В.Винниченко, З.Висоцький, В.Левицький, В.Мазуренко, певний час М.Чечель).

Теоретичним підґрунтям українського націонал-комунізму стали гостро полемічні та публіцистичні твори В.Шахрая (1888-1919; "Революція на Україні", 1918), С.Мазлаха та В.Шахрая ("До хвилі. Що діється на Вкраїні і з Україною?", 1919), М.Хвильового (1893-1933; "Камо грядеши", "Думки проти течії"; "Україна чи Малоросія?"; "Апологети писаризму"). Політичну концепцію націонал-комуністів складали економічні дослідження М.Волобуєва, Г.Гринька, С.Діманштейна і В.Доброгаєва про колоніальний статус української економіки в системі народногосподарського комплексу СРСР та історичні праці М.Равича-Черкаського і М.Яворського, в яких обґрунтовувалися ідеї "двокорінності" КП(б)У та потреби незалежного розвитку української радянської державності. У площині практичної політики під час українізації (1923-1933 pp.) ідеї націонал-комунізму намагалися реалізувати М.Скрипник (1872-1933) та О.Шумський (1890— 1946).

Найяскравішим представником націонал-комунізму є письменник і публіцист М.Хвильовий. Головними завданнями, що постали перед Україною, він вважав: 1) подолання комплексу просвітянської провінційності, меншовартості ("малоросійства"), виплеканих століттями російського панування; 2) переродження нації на засадах волюнтаризму та досягнення українцями ідеалу європейської людини фаустівського типу - людини-громадянина, носія етики активізму, творця культурних і суспільно-політичних цінностей та рушія історії.

Гасло культурного Ренесансу на українських теренах, проголошене М.Хвильовим, було наслідком відмови від однобічної орієнтації на Росію ("Дайош Європу!" - закликав мислитель), наслідком обраного курсу на засвоєння культурної спадщини "психологічної Європи". Оскільки для М.Хвильового культурні процеси уявлялися тісно пов'язаними з політичними, він вважав боротьбу за самостійність української культури складовою процесу кристалізації української нації та створення повноцінного й незалежного від Москви державного організму у формі радянської соціалістичної республіки. Він виявився фактично і найпослідовнішим поборником ідеї самостійної комуністичної України.

Націонал-комуністичні ідеї набули "другого дихання" на ранньому етапі дисидентського руху в Україні (60-ті pp.). Їх обстоювали тоді І.Дзюба, Л.Плющ, М.Руденко та ін. Націонал-комунізмом був пройнятий один із перших програмних документів українського дисидентства - праця І.Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?" (1965), в якій викривалися відхилення радянської національної політики в Україні від ленінських принципів і закликалося відновити ці принципи. Надалі націонал-комуністичні ідеї поширення не набули. Концепція "загірної комуни" (М.Хвильовий) з українським "обличчям" виявилась утопічною й нежиттєздатною.

Інтегральний націоналізм. Як модерний напрям політичної думки та ідеологічна підстава організованого (чинного) націоналістичного руху проминув у своїй еволюції три стадії:

1) ранню, або романтичну, пов'язану майже виключно з ім'ям М.Міхновського (1873-1924);

2) класичну, або власне інтегральну, яку уособлювали Д.Донцов (1883-1973), М.Сціборський (1897-1941), С.Бандера (1906-1959), Я.Стецько (1912-1986);

3) сучасну, що не має виразного ідеологічного обличчя; уособлюється діяльністю декількох політичних угруповань (КУН, ОУН(м), ОУН(б), ДСУ, УНА - УНСО), які так чи інакше намагаються ревізувати ідеологічні постулати своїх попередників.

Романтичний націоналізм М.Міхновського (основні праці - "Самостійна Україна", 1900; "Програма" та "10 заповідей УНП", 1906; "Основний закон "Самостійної України" спілки народу українського", 1905) виник у формі соціал-самостійництва - суміші незалежницьких ідей та віри в соціалістичний лад як єдино можливий для України устрій. Але таке спрямування не набуло поширення в самому націоналістичному русі, а було частково запозичене українським націонал-комунізмом. Ранній націоналізм об'єктивно був споріднений з галицькою самостійницькою платформою В.Будзиновського та Ю.Бачинського (праця останнього - "Україна ірредента", 1895) та значною мірою посприяв еволюції І.Франка від соціалізму до націонал-демократії (праця "Поза межами можливого", 1900).

Запеклим ворогом України М.Міхновський називав Росію, закликав до безкомпромісної боротьби з нею; головною вадою українського визвольного руху вважав "брак націоналізму серед широкого загалу". Завдання-мінімум, поставлене перед українством М.Міхновським, - відновлення історичного легітимізму й повернення до умов Переяславської угоди 1654 р. - перебувало в річищі консервативної традиції та не мало реальних підстав для реалізації. Досягнення повної незалежності України мислитель вважав метою-максимумом. Він одним із перших висунув гасло "Україна для українців", яке стало невід'ємною ознакою українського інтегрального націоналізму. Рушійною силою майбутньої національної революції М.Міхновський визначив нову ("четверту") українську інтелігенцію.

Віра в націю як найвищу суспільну цінність сягнула гіпертрофованих розмірів в ідеологічній конструкції Д.Донцова (основні праці - "Підстави нашої політики", 1921; "Націоналізм", 1926; "Політика принципіальна і опортуністична", 1928; "Дурман соціалізму", 1936; "Де шукати наші історичні традиції", 1938; "Росія чи Європа", 1955; "Від містики до політики", 1957; "Клич доби", 1968). Як і М.Міхновський, Д.Донцов на початку своєї ідейної еволюції віддав данину захопленню соціалізмом, потім неодноразово змінював свої позиції. Застосувавши принцип західноєвропейської "життєвої філософії" у своїх публіцистичних творах, він закликав відмовитися від раціонального світосприйняття, а в його концепції інтегрального націоналізму домінували такі тези: треба "зміцнювати волю до життя, до влади; до експансії"; необхідно плекати "устремління до боротьби та свідомість її конечності"; у сприянні націоналізмові мають панувати романтизм і догматизм; слід насаджувати войовничість та аморальність як антитезу так званим загальнолюдським цінностям; імперіалізм повинен стати основою та змістом державної політики; "творче насильство ініціативної меншості" має підпорядкувати власний народ національним завданням та змусити його до агресії проти сусідів.

У час, коли тоталітарні рухи здобували перемоги в Європі (20-30-ті pp.), ідеї Д.Донцова набули величезної популярності в середовищі галицької молоді. А втім, спроба Д.Донцова підпорядкувати тоталітаризмові український національний рух не була єдиною, тим більше, що сам ідеолог руху організаційно не належав до націоналістичних структур. Свою модель майбутньої української державності запропонував один із чільних лідерів ОУН М.Сціборський (основні праці - "Націократія", 1935; "Нарис проекту основних законів (Конституції) Української держави", 1940). Піддавши гострій критиці демократію, соціалізм, комунізм і монархізм, він запропонував створення альтернативної державної форми - націократії як "режиму панування націй у власній державі, що здійснюється владою всіх соціально корисних верств об'єднаних відповідно до їхніх суспільно-продукційних функцій - у представницьких органах державного управління". М.Сціборський, обстоюючи гасло "держава вище партій і класів", заперечував право участі політичних партій в управлінні державою та розглядав диктатуру як оптимальний спосіб здійснення державної влади на час національної революції. Опорою режиму мала стати революційна націоналістична організація, яка перебрала б на себе диктаторські функції на час перехідного періоду. Населенню, за схемою М.Сціборського, надавалася можливість участі в громадсько-політичному житті через представництво в органах місцевого самоврядування, в синдикалістських організаціях фашистського зразка та через вибори до обмеженого в законодавчих функціях національного парламенту - Державної Ради.

Loading...

 
 

Цікаве