WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Розвиток вітчизняних політичних концепцій у ХІХ-ХХ ст. - Реферат

Розвиток вітчизняних політичних концепцій у ХІХ-ХХ ст. - Реферат

Позиції демократичного народництва помітно ослабли у 20-30-х pp. XX ст. Це було викликано появою досить потужних альтернативних рухів - інтегрального націоналізму, націонал-комунізму та націонал-демократії (два останні були "уламками" окремих течій українського соціалізму, де в першому випадку наголос змістився в бік соціального аспекту, а в другому - в бік національного); усвідомленням провини українських соціалістів за поразку у визвольних змаганнях 1917-1920 pp.; кризою демократичних режимів у загальноєвропейському масштабі; становленням тоталітарних режимів.

У 30-50-х pp. соціалістичні ідеї (немарксистського характеру) в еміграції намагалися розвивати В.Винниченко та І.Багряний (1906-1963), які пережили тривалий період захоплення націонал-комунізмом. В.Винниченко (основна праця -"Конкордизм") виступив зі спробою обґрунтування нового суспільного ладу, який має поєднувати кращі здобутки комуністичної та капіталістичної систем. Фактично це був український варіант доктрини конвергенції двох антагоністичних систем, висунутої на Заході в 50-60-х pp. І.Багряний, автор численних публіцистичних оглядів, умотивував потребу відмовитися від тоталітаризму (у вигляді комунізму, інтегрального націоналізму чи фашизму) та переорієнтувати свою діяльність на засвоєння й поширення демократичних ідей (близьких до ідей Соцінтерну). Особливі надії він покладав на здобуття Україною незалежності внаслідок демократичної революції та дезінтеграції СРСР.

Лібералізм. Поширення ліберальних ідей в Україні не мало такого розмаху і не привело до "тріумфальної ходи" лібералізму, як це мало місце в країнах Західної Європи XIX ст. Процес сприйняття політико-економічних постулатів лібералізму в Україні не був ані цілісним, ані успішним. Такий неуспіх і вкрай повільне сприйняття ліберальної доктрини українською інтелігенцією та широкими колами українського суспільства обумовлювалися наявністю авторитарного типу політичного режиму в підросійській Україні, жорстоким придушенням будь-яких проявів національно-визвольного руху і внаслідок цього - засиллям і популярністю радикальних течій (у формі російського революціонізму чи українського народництва). Сам характер політичної системи, яка впродовж тривалого часу перебувала в незмінному вигляді, консервував наявний стан речей і перешкоджав розвиткові й поширенню поміркованих поглядів. Унаслідок цього ліберальна модель перевлаштування суспільного життя так і не набула в Україні завершеної форми упродовж ХІХ-ХХ ст.

Вирізняють дві спроби рецепції лібералізму в Україні. Перша була пов'язана з намаганням М.Драгоманова імплантувати західні ліберальні ідеї в українське середовище у другій половині XIX ст. та поєднати їх із соціальною та національною ідеями; друга мала переважно космополітичне забарвлення і виявилася в діяльності (переважно в науково-культурній) представників російської ліберальної течії в Україні кінця XIX -початку XX ст. Частково ліберальні ідеї прижилися, хоча й зазнали певної трансформації в українському народництві, націонал-демократії та консервативній доктрині В.Липинського, який вважав саме М.Драгоманова своїм попередником. Поширенню ліберального світогляду в Україні, окрім М.Драгоманова, сприяли також Б.Кістяківський (1863-1920), М.Туган-Барановський (1871-1916), М.Ковалевський (1871-1916), М.Славинський (1868-1945), В.Вернадський (1863-1945), А.Кримський (1871-1942).

Серед помітних діячів української діаспори виразну прихильність до ідей лібералізму зберіг хіба що один І.Лисяк-Рудницький (1919-1984). За винятком кількох концептуальних праць Б.Кістяківського ("Держава правова і соціалістична", "Соціальні науки і право"), жоден із цих мислителів не залишив спеціально присвяченої проблемам лібералізму праці.

Центральними в системі координат українського лібералізму були такі погляди:

  • існування демократичної держави можливе лише за умови політичної свободи (М.Драгоманов), де остання тлумачиться як сукупність конституційно закріплених прав громадян;

  • домінантною цінністю у співвідношенні "людина -суспільство - держава" є "людина" незалежно від соціального статусу конкретної особистості;

  • в системі політико-економічних категорій центральною є категорія приватної власності на засоби виробництва (М.Туган-Барановський);

  • визнання верховенства права в суспільному житті, взаємозалежності права та свободи, необхідності поєднання соціальної та правової ідей (Б.Кістяківський);

  • пріоритет загальнолюдських цінностей над соціально-класовими чи національними, необхідність раціонального влаштування суспільного життя (на цьому ґрунті постало вчення В.Вернадського про ноосферу як сферу людського розуму);

  • децентралізація держави як засіб обмеження державної влади та надання гарантій існуванню місцевого самоврядування (М.Драгоманов);

  • популяризація етичних засад політичної діяльності, пов'язаності політики та моралі (М.Драгоманов: "Чисте діло потребує чистих засобів").

Більшість українських лібералів вірила в можливість здійснення національних прагнень українського народу та захисту конституційних принципів у межах оновленої та демократизованої федеративної Росії. Слідом за М.Драгомановим ліберали вважали, що "принципи сучасної всесвітньої цивілізації найбільше відповідають поступові: лібералізм у його найпослідовнішій формі - федералізмові у справах соціальних із його найтвердішою гарантією - асоціацією в справах економічних, раціоналізм у справах письменницьких, наукових, умілостях". Осягнувши в особі своїх кращих представників (зокрема Б.Кістяківського) необхідність створення правової держави, український лібералізм кінця XIX - початку XX ст. залишився байдужим до проблем самостійності України й побудови суверенної національної держави. У 70-80-х pp. XX ст. гуманістична традиція українського лібералізму була сприйнята українським дисидентським підпіллям і знайшла вияв у правозахисній діяльності (зокрема в діяльності та програмних документах Української Гельсінської групи). Тоді й було порушено питання політичної незалежності України з дотриманням прав і свобод особистості.

У першій половині 90-х pp. XX ст. в Україні було здійснено третю спробу рецепції ліберального світогляду. На цьому етапі його носіями стало майже 10 політичних партій (ЛПУ, ЛДПУ, КДП, НДП та ін.). Знову постало питання синтезу соціального й національного елементів у ліберальній течії.

Націонал-демократія, або націонал-державництво. Цей напрям української політичної думки зародився в Галичині наприкінці XIX ст. та був пов'язаний насамперед з іменами І.Франка, Ю.Бачинського та Л.Цегельського. Лише згодом нова інтелектуально-політична течія набула певного поширення серед діячів Наддніпрянщини, які до подій 1917-1918 pp. перебували переважно на соціалістичних позиціях і поступово еволюціонували від вимог народницького федералізму до ідей національно-державної незалежності (С.Петлюра, О.Шульгин, Є.Чикаленко та ін.). Кристалізація націонал-демократичної платформи відбувалась у 20-30-х pp. під впливом усвідомлення провини українських соціалістів за поразку національної революції 1917-1920 pp. та ознайомлення з політичною ситуацією в тогочасній Європі. Так, О.Шульгін запропонував остаточно відмежуватися від ідеологічної спорідненості з соціалізмом і не ототожнювати його з демократією, що було властиве політичному мисленню багатьох державних діячів доби УНР.

Науковий фундамент під націонал-демократичні ідеї підвели С.Дністрянський (1870-1936; основні праці - "Загальна наука права і політики"; "Погляд на теорії права і держави", 1925; "Нова держава", 1923; "Нові проекти української конституції", 1920), В.Старосольський (1878-1942; основні праці -"Теорія нації", 1922; "Держава і політичне право", 1924; "Суспільно-політичні рухи та їх носії"'), О.Бочковський (1885-1939; основні праці - "Боротьба народів за національне визволення", 1932; "Народження нації"', 1939; "Життя нації", 1939), С.Рудницький (1877-1937; основні праці - "Українська справа зі становища політичної географії", 1923; "До основ українського націоналізму", 1923), О.Ейхельман (1854-1943; основні праці -"Меморандум уряду УНР", 1921; "Проект Конституції -основних державних законів УНР", 1921), О.Лотоцький (1870-?); основні праці - "Українські джерела церковного права", 1931; "Схід і Захід у проблемі української культури", 1939), А.Яковлів (1872-1955; основні праці - "Українське право", "Основи Конституції УНР", 1935).

Loading...

 
 

Цікаве