WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Розвиток вітчизняних політичних концепцій у ХІХ-ХХ ст. - Реферат

Розвиток вітчизняних політичних концепцій у ХІХ-ХХ ст. - Реферат

Реферат на тему:

Розвиток вітчизняних політичних концепцій у ХІХ-ХХ ст.

Національно зорієнтоване Просвітництво домінувало в українській політичній думці на зламі XVIII-XIX ст., грунтуючись на концепції суспільного договору, ідеях природної рівності та свободи всіх людей, виступало з критикою тиранії та кріпацтва. В часи нищення залишків української автономії саме представники цієї інтелектуальної течії - В.Каразин (1773—1842), В.Капніст (1758-1823), Я.Козельський (1729-1795), П.Лодій (1764-1829), В.Лукашевич (1783-1886), М.Рєпнін-Волконський (1778-1845), І.Тимковський (1772-1853), Ф.Туманський (?-1805) були нечисленними захисниками державних традицій України. Саме в цьому середовищі з'явилася "Історія Русів". Відповідно до часткової лібералізації суспільно-політичного життя Російської імперії за Олександра I, зростаючої ерозії архаїчних абсолютистсько-кріпосницьких структур в українських колах дедалі частіше лунали заклики до обмеження царської влади, скасування кріпацтва, модернізації суспільства. Наслідком поширення просвітницьких ідей була поява секуляризованого "юридичного" світогляду, в центрі якого стояла людина як самоціль. Свобода і правова рівність вважалися необхідною основою розвитку вільної особистості.

Особливості української політичної думки ХІХ-ХХ ст. визначалися тим, що вона розвивалася в соціальному середовищі, в якому зникали давні спадково-майнові ознаки, поступово руйнувався сільський традиційний спосіб життя і замість аграрного поставало масове індустріальне суспільство.

Україна впродовж ХІХ-ХХ ст. перебувала майже виключно в російській (з 1922 р. радянській) сфері впливу. Тому українська політична думка згаданого періоду зазнавала щонайперше впливів таких російських інтелектуально-політичних течій, як декабризм, панславізм, народництво, більшовизм і лише опосередковано - західноєвропейських течій, зокрема лібералізму, консерватизму, націоналізму тощо.

З огляду на розмаїття ідей розвиток української політичної думки ХІХ-ХХ ст. не був суцільним потоком, а являв собою кілька паралельних і окремих, хоча взаємопов'язаних та взаємозалежних напрямів, а саме: демократичне народництво (український соціалізм); лібералізм; націонал-демократія (демократичний, або державницький, націоналізм); консерватизм; націонал-комунізм; інтегральний націоналізм.

Демократичне народництво виникло на першій фазі українського національного відродження та було найстарішим напрямом української політичної думки модерної доби. Спершу воно було досить тісно пов'язане з декабристським рухом на підросійських землях (П.Борисов, П.Вигодовський, І.Горбачовський, Я.Драгоманов, О.Усовський та ін.). Однією з перших пам'яток цього напряму української політичної думки була Програма Товариства об'єднаних слов'ян, де висловлено наскрізні ідеї українського демократичного народництва:

  • ворожість до кріпацтва й самодержавства;

  • думки щодо демократизації суспільного та державного життя; конституційного перевлаштування імперії;

  • створення демократичної панслов'янської федерації.

Подальший розвиток демократичного народництва пов'язаний із прагненням його чільних представників зблизити соціальне й національне питання та розв'язати їх у перебігові соціальної революції, яка водночас мала би бути національною за характером і рушійними силами. Органічне поєднання національно-федеральних, демократичних і соціалістичних (немарксистських) ідей дає підстави визначати демократичне народництво як специфічно український різновид соціалізму - український соціалізм.

Поява Кирило-Мефодіївського братства (1846) свідчила про кристалізацію народницько-демократичного руху в Україні та про широке осмислення власне українських проблем у контексті політичного буття всього слов'янського світу. Лідерами цієї організації були М.Костомаров (1817-1885), П.Куліш (1819-1897) і Т.Шевченко (1814-1861). Один із братчиків Г.Андрузький (1827-?) вперше в новітній історії України запропонував конституційний проект організації суспільно-політичного устрою майбутньої України, що ґрунтувався б на засадах демократизації та федералізації Росії ("Начерки конституції республіки").

Програма діяльності кирило-мефодіївців спиралася на ідеї соціального месіанізму, панславізму, федералізму, християнського світогляду, егалітаризму. Новим елементом у цій програмі була поява романтичного націоналізму (патріотизму). Основою національного відродження братчики вважали визволення селянських мас ("народу") від кріпацтва, метою була проголошена українська демократична республіка у складі федерації слов'янських народів. Ієрархія завдань уявлялася такою: знищення кріпацтва й самодержавства в Російській імперії; демократизація суспільного життя; побудова слов'янської спілки християнських республік; поширення християнського суспільного ладу на весь світ як наслідок здійснення слов'янами своєї християнської місії. У концентрованому виразі ці погляди було висловлено у праці "Закон Божий (Книги буття українського народу)", написаній М.Костомаровим, та в численних поетичних творах Т.Шевченка. Загалом, ідеологія кирило-мефодіївців була синтезом романтичного етнографізму і культурництва з традиціями козацької державності та західноєвропейськими ідеями демократії, першими носіями яких в Україні XIX ст. були російські декабристи. Кирило-Мефодіївська програма стала платформою українського національно-визвольного руху на кілька наступних десятиліть (до 1917 р. включно).

Українське народництво протягом другої половини XIX ст. розвивалось двома напрямами. Перший репрезентували поляки-українофіли, або хлопомани: Ф.Духінський (1816-1893), І.Терлецький (1807-1888), М.Чайковський (1804-1886), В.Антонович (1834-1908); другий, впливовіший, започаткував М.Драгоманов (1841-1895).

У концепції одного з найяскравіших представників першої течії В.Антоновича, автора численних історичних і публіцистичних праць, було висловлено такі ідеї: вроджена нездатність та нелюбов українського народу до державного життя і перманентність опозиції до будь-якої форми держави; протиставлення самозорієнтованості державності вільній творчій суспільності; несумісність принципів демократизму з існуванням бюрократичного апарату; ототожнення демократії з народоправством, а українського народу - з трудовим селянством.

М.Драгоманов (основні праці - "Переднє слово до "Громади", 1878; "Шевченко, українофіли і соціалізм", 1879; "Історична Польща і великоруська демократія", 1881-1882; "Вольний Союз (Вільна Спілка)", 1884; "Лібералізм і земство в Росії", 1889; "Чудацькі думки про українську національну справу", 1891; "Листи на Наддніпрянську Україну", 1893), критикуючи абсолютизацію інтересів трудового народу, водночас продовжував народницько-демократичну традицію під прапором соціалізму (громадянства), який, щоправда, не був революційним, радикальним, і започаткував ліберальний напрям в українській політичній думці. Метою перевлаштування суспільства мислитель проголосив "безначальство" - анархосоціалізм прудонівського зразка (тому його концепція перебувала в річищі традиції еволюційного, або "етичного", соціалізму, хоч і зазнавала відчутного впливу марксизму). Суть програми, виробленої Драгомановим, полягала в забезпеченні національних інтересів України через конституційно-правову реорганізацію Росії; федералізацію Росії та Австро-Угорщини; надання твердих гарантій конституційним правам громадян; надання права самоврядування для окремих регіонів і національностей та забезпечення вільного розвитку української культури. Провідною для Драгоманова була думка про те, що "не народи існують для держав, а держави для народів".

Ідейними спадкоємцями М.Драгоманова виступили С.Подолинський (1850-1891), М.Павлик (1853-1915), І.Франко (1856-1916), С.Петлюра (1879-1926), М.Грушевський (1866-1934) та ін. Цікаво, що С.Подолинський і М.Павлик кристалізували саме соціалістичні аспекти - драгоманівської програми, І.Франко та С.Петлюра поступово еволюціонували від соціалізму до націонал-демократії, а М.Грушевський навпаки - від націонал-демократії до соціалізму, причому прорадянського забарвлення. Серед партійних діячів Наддніпрянщини соціалістичні ідеї розвивали Л.Юркевич-Рибалка (1894-1919), Б.Грінченко (1863-1910), С.Єфремов (1876-1939), М.Порш (1877-1944), М.Шаповал (1882-1932), В.Винниченко (1880-1951).

Народницько-демократичну традицію України кінця XIX - початку XX ст. характеризували два виразні складники:

1) прагнення до громадянської та національної свободи;

2) ідеалізація народу й вимоги соціальної справедливості.

З названих компонентів виразнішим був другий. Турбота про захист соціально-економічних інтересів знедолених мас, поєднана з виразним егалітаристським ухилом, становила ідеологічний лейтмотив усього напряму. Однак наполягання М. Драгоманова на важливості існування відповідної та добре спланованої структури демократичних інститутів не залишило тривкого сліду. Волелюбність українського народництва була щирою, ґрунтувалася вона на ненависті до царського самодержавства. Розуміння "правил гри" в ефективно діючій демократичній системі та обмеження, що їх передбачає представницьке правління, залишилося вкрай недорозвиненим. Це мало далекосяжні (переважно негативні) наслідки для становлення національної державності в 1917-1918 pp.

Водночас демократично-народницька течія отримала й певне наукове обгрунтування. Особливою оригінальністю відзначалися наукові розробки, що їх нарівні з М.Грушевським здійснювали в міжвоєнний час (1918-1939 pp.) Р.Лащенко (1878-1929; основні праці - "Лекції з історії українського права", 1923; "Автономний статут демократичної Української республіки") та С.Шелухін (1864-1939; основні праці - "Монархія чи республіка?"; "Україна"; "Право України на свою державність"; "Шляхи до української соборності"). М.Грушевський, Р.Лащенко та С.Шелухін обґрунтовували можливість і доцільність федеративного чи конфедеративного об'єднання з тими країнами, з якими Україна мала й підтримувала історичні зв'язки, зокрема з Литвою та Білоруссю (М.Грушевський), Росією (Р.Лащенко), Чехією, Сербією, Хорватією, Словенією, Словаччиною (С.Шелухін). Загалом історико-правовий аспект виявився найбільше опрацьованим у творчості вчених-народників. Вони вважали, що федерація є оптимальною формою державного устрою майбутньої України і має сприяти зміцненню її державності. Стрижневими у світоглядній платформі вчених-народників були такі засади: народоправство (демократизм); егалітаризм та ідея безкласовості української нації; розуміння народу як територіальної (а не етнічної) одиниці; пріоритет прав народу над правами держави. Зазначалося, що "прогресивне українство не виділяє вирішення свого національного питання із загальної проблеми перетворення старої бюрократичної централізованої Росії у вільну правову державу", і навіть "забезпечення успішного національного розвитку українського народу, автономію України вони (українці - С.Л.) розглядають як складову частину більш загальної проблеми: перебудови Росії на основі рівноправності народностей, децентралізації і національно-територіальної автономії" (М. Грушевський). Задля цього лунали заклики до об'єднання "всіх наших сил в ідеї народного суверенітету та народоправства "без холопа і без пана". Се нам диктує сама наша українська нація" (С.Шелухін). Водночас учені-народники звинувачували у відсутності української державності сусідні країни (насамперед Росію та Польщу) і доводили, що український визвольний рух є неповторним, підкреслюючи необхідність спиратися в майбутньому державному будівництві на власний політичний досвід та історичні традиції.

Loading...

 
 

Цікаве