WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Політичний статус змі за системи поділу влади - Реферат

Політичний статус змі за системи поділу влади - Реферат

суспільства на державу (і одночасно його складовою частиною).
Зазначимо, що можливість виконання засобами масової інформації такого високого суспільного покликання відповідно до нового поділу влади виникає тільки за умов їх незалежності та незаангажованості. Але перейдемо від моделювання стану ЗМІ у можливих суспільних системах до теперішніх реалій.
У площині політики ЗМІ традиційно виконують щонайменше дві найважливіші функції. Перша функція - асенізатоська, як кажуть одні дослідники, або "песячого обов'язку" - за твердженнями інших. Саме з цієї функції походить теза про те, що журналіст мусить бути в конструктивній опозиції до влади. "Мас-медіа у державі з демократичним політичним режимом виступають своєрідним гарантом від розгулу корупції і утримують владу від значних зловживань", - зазначає політолог А.Білоус4. Друга функція - комунікативна, тобто йдеться про виконання ролі масового медіатора, тобто посередника. Ця функція особливо важлива в правовій демократичній державі, де існує принцип поділу влади на окремі "гілки": законодавчу, виконавчу та судову. Всі вони будуть не тільки позбавлені повноцінного діалогу між собою, а й просто втратять свою незалежність одна від одної, якщо не буде потужної, вільної та правдивої журналістики. У будь-якій державі час, коли мас-медіа будуть перетягнуті на бік якоїсь однієї "гілки" влади, стане кінцем самої ідеї її поділу. А це, в свою чергу, дає можливість зосередити в одному центрі всю владу, що дозволить зловживати нею5. Не варто забувати - ЗМІ є полем для цивілізованої політики, що мов повітря потрібна державі, яка проводить трансформацію командно-адміністративної системи побудови державних органів у демократичну.
"Сьогодні політичні діячі та журналісти утворюють головну дійову пару в широкому комунікативному просторі, причому в такій мірі, що вже важко зрозуміти, хто ж тут кого підтримує", - вважає професор А.Москаленко6. Дійсно, сьогодні в Україні незрозуміло, хто ж на кого більше тисне: журналісти на політиків, чи навпаки? Маємо випадки, коли політики є власниками цілих інформаційно-видавничих концернів.
"Ця проблема стосується багатьох журналістів, відображає подвійність позиції журналістики в полі влади, з одного боку, журналістика має великий вплив на суспільство (що дозволяє деяким наївно називати її "четвертою владою"); з іншого, - саме цей вплив сприяє появі контролю за її діяльністю з боку економічного та політичного поля та ставить поле "журналістики у стан підкореності", - переконаний П.Шампань7. Він говорить, що багато хто, особливо серед можновладців, "вважає пресу дуже серйозною справою, щоб довіряти одним лише журналістам". В Україні державні органи також занадто опікуються засобами масової інформації, не тільки часто перевіряючи їх банківські рахунки, але й ретельно стежачи, щоб чогось зайвого не сказали та не надрукували. Біда нашої журналістики у тому, що журналісти ще не виросли з тоталітарних штанців і багатьом достатньо лише кількох настанов, аби включитися в режим самоконтролю та самоцензури. Цікавим у цьому контексті є твердження прес-секретаря Леоніда Кучми та заступника глави Адміністрації Президента України Олександра Мартиненка, який зробив спробу проаналізувати теперішній рівень свободи журналістських колективів. "Зараз, - зазначив він, - як правило, головні редактори вже не визначають політику ЗМІ, якими вони керують. За них це роблять люди, котрі фінансують ту чи іншу газету, ту чи іншу телекомпанію, вони й визначають "обличчя" ЗМІ, що, в цілому, є природним"8. Ця теза в устах колишнього керівника потужного інформаційного агентства, який пояснює власний похід у керівні органи держави бажанням гармонізувати стосунки між владою та пресою, звучить якщо не цинічно, то принаймні дивно. Бо можна визнати, з огляду на соціально-економічні обставини суспільного життя, існування створених на замовлення представників певних регіональних або інших фінансово-промислових груп окремих часописів і телеканалів, але не виправдати, назвавши такий стан "природним".
Зупинимось тепер окремо на внутрішніх передумовах, від яких залежить політичний статус ЗМІ за системи розподілу влади. Поведінка суспільства, державного апарату під час руху від однієї політичної моделі існування соціуму до іншої, а особливо в умовах фактичного будівництва нової держави, має ту особливість, що виникають прецеденти. Частина з них у майбутньому закріпиться та стане нормою. Нині держава, маніпулюючи мас-медіа, часом заганяючи їх у глухий кут, далекий від ідеалів відкритого суспільства, цього не усвідомлює.
Протягом майже десяти років її владні органи, захлинаючись від комплексу власної нелегітимності, намагалися зміцнити свої позиції за рахунок авторитету інших суспільних інститутів. Спеціалісти вважають, що коріння подібної практики сягає початку процесу демократизації суспільства, коли "політичний дискурс посткомунізму вперше реалізувався як справжня легітимуюча сила"9.
Ілюстрацією того, як влада намагається через ЗМІ наблизитися до народу, або того, як часом вдало інспірується "народна опінія", вкладена в уста теледиктора чи вдрукована в газетний текст, є сумнівні соціологічні рейтинги, які з'являються в наближених до влади медіа. Твориться цілий паралельний світ, у якому люди люблять свого Президента, підтримують його кроки та владу в цілому. Хоч листи вдячних доярок і робітників уже не друкують, але подібний "голос народу" неважко ще побачити в "УТН". Приклад: тільки-но переміг із переконливим результатом радник Президента України О.Волков на виборах до Верховної Ради, як миттю телебачення (все те ж "УТН") коментує це як особисту перемогу Леоніда Кучми та його курсу, мовляв, бачите, народ підтримує. Небезпека таких маніпулювань із суспільною свідомістю полягає у тому, що в подібні рейтинги починає вірити не народ (на що розраховувалось), а сама влада, що потім невідворотньо обертається її політичною поразкою. Подібна ситуація склалась на останніх президентських виборах 1994 р., коли Л.Кравчук потрапив у своєрідний політичний віртуальний вакуум, коли більшість ЗМІ пророкували йому перемогу, яка несподівано виявилася програшем. Подібна тенденція спостерігається й нині, коли українські ЗМІ до безтями, в кращих традиціях застою, вітали з ювілеєм "батька нації" - Президента Л.Кучму.
Згадані приклади свідчать про відсутність свободи ЗМІ. І нині журналісти часто, думаючи одне, змушені писати зовсім про інше, - постав навіть абсурднийфеномен "напівправди". Це коли журналіст залишається морально задоволений від того, що сказав хоча б частину правди. Більше того, не розуміючи небезпеки такої ситуації, українські журналісти часто звертаються до держави з проханням про допомогу, в результаті чого з'являються документи на зразок указу Президента "Про державну підтримку ЗМІ", що дають змогу керувати нформаційним ринком за рахунок ще й фінансової підтримки (це, до речі, кардинально не змінює економічний стан навіть "ощасливлених" видань).
Треба пам'ятати: там, де починається подібна підтримка, завжди втрачається свобода. Тому дослідники мас-медіа на вже згадуваному санктпетербурзькому семінарі кілька років тому говорили, що "для всіх засобів масової інформації будь-які державні органи влади і управління або самоуправління повинні бути лише джерелами інформації".
Пропонувалося, аби законодавство посттоталітарних держав насамперед забезпечило "безперешкодне отримання інформації про діяльність усіх гілок влади й управління, передбачивши механізм відповідальності за порушення права громадян на інформацію".
Серед негативних

 
 

Цікаве

Загрузка...