WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Поняття національного інтересу. Національні інтереси України - Реферат

Поняття національного інтересу. Національні інтереси України - Реферат

Реферат на тему:

Поняття національного інтересу. Національні інтереси України

Контекст змінних силових співвідношень має свою стержневу основу, якою виступає поняття "національний інтерес" або, як уже відзначалось, у сучасній світовій політиці в більшості випадків найбільш гострим є не питання про фізичне виживання, а питання про співучасть і взаємодію. Сучасний світ багатий новими елементами, які сприяють перерозподілу могутності, що концентрувалася раніше в руках великих воєнних держав. Ці нові елементи в перерозподілі влади (наприклад, приватні транснаціональні суб'єкти) ведуть до ускладнення національних інтересів, більше того, транснаціональні інвестиції створюють нові інтереси, в зв'язку з чим суперництво в міжнародній політиці ускладнюється. Транснаціональні суб'єкти можуть виступати не тільки в ролі обмежувачів при здійсненні національних інтересів, але й впливати на те, яким чином такі інтереси визначаються в політиці держав.

Який же зміст поняття національний інтерес як найбільш загального фундаментального поняття міжнародної політики? В найширшому плані інтереси включають широке коло інтелектуальних, історичних, моральних цінностей. Без врахування культурно-історичних традицій і національних цінностей розуміння міжнародної політики буде неповне. Г.Моргентау справедливо вважає національну ідентичність невід'ємним елементом національного інтересу. В науковій літературі суспільний інтерес подається як усвідомлення потреби суб'єкта або соціальної спільноти, що випливає з умов їх існування та діяльності. В той же час інтерес - це відношення потреб до умов їх реалізації. Відповідно, національний інтерес є усвідомлення та відображення в діяльності його лідерів корінних потреб держави.

Головне завдання зовнішньої політики будь-якої держави - це забезпечення її внутрішнього розвитку. Сила держави й сьогодні є важливішим засобом забезпечення національних інтересів і досягнення зовнішньополітичних цілей. Але, реалізуючи свої власні інтереси, держави обов'язково втягуються в моральні конфлікти, оскільки здійснення інтересів і цілей засобами сили постійно входить у протиріччя з певними моральними нормами, з універсальними ідеалами.

Застосування сили в міжнародній політиці, в суперництві держав на міжнародній арені сьогодні є небезпечним. Це загрожує знищенням людства. Тому вихід слід шукати не тільки в розумному співвідношенні силових і балансуючих інтересів, але й у моральності політики. Ми не будемо вступати в дискусію, чи існують універсальні моральні закони, чи повинна їх дотримуватися держава тощо. Проблема тут ширша, тому що є різниця між мораллю індивіда й мораллю держави. Німецький історик XIX ст. Генріх фон Трейчке писав, що про державу не можна судити на основі тих норм, які стосуються індивідів, про неї треба судити у відповідності з тими принципами, які визначені її власною природою і її кінцевими цілями.

Держава у поглядах класичних мислителів (Платон, Аристотель, Спіноза, Гегель) сама є проявом моральної ідеї. Кожна держава як конкретна історична індивідуальність керується у своїй поведінці своїми особливими етичними принципами; вона не підкоряється прямо ніяким зовнішнім відносно неї моральним принципам і не наслідує сліпо ніякі абстрактні міркування про людські права в реалізації свого державного інтересу, особливо в галузі міжнародних відносин. В силу такого трактування держави цими філософами не визнавався конфлікт між політикою, з одного боку, і мораллю й справедливістю з іншого. Гегель взагалі вважав абсурдним саме припущення, що політика може бути в конфлікті з правами та обов'язками. Як сумістити альтруїзм і егоїзм у міжнародній політиці? Що цінніше: етика переконання чи етика відповідальності? В діяльності політика або приватного суб'єкта міжнародної політики завжди присутнє бажання брати до уваги інтереси інших держав або інших суб'єктів міжнародної політики. І тут повинно брати верх етика відповідальності. Для держави, вважав Т. Рузвельт, аморально бачити лише свої власні інтереси, але нерозумно, в той же час, сподіватись, що турбота лише про власні інтереси є єдиним збуджуючим мотивом поведінки будь-якої іншої держави.

В принципі ми погоджуємось з веберівською постановкою питання про те, що етика переконання і етика відповідальності - не суть абсолютні протилежності, що вони взаємодоповнювані та пов'язані з концепцією інтересу.

Міжнародна політика повинна базуватись на двох принципах: захищаючи й сприяючи реалізації власних інтересів, будь-який суб'єкт міжнародних відносин повинен з повагою ставитись і до інтересів інших держав. Це означає, що розум держави, виражений в його національному інтересі, полягає в усвідомленні як власної сутності й природи, так і природи оточення. Цю аксіому й намагається усвідомити сьогодні Україна, розробляючи концепцію зовнішньої політики та національної безпеки.

Національна безпека - державна політика, скерована на створення внутрішніх і міжнародних умов, сприятливих для збереження чи зміцнення життєво важливих національних цінностей; це стан, що забезпечує захищеність інтересів народу й держави, суспільства та кожного його громадянина.

Саме тому політика держави покликана відвести загрози правам і свободам людини, базовим інтересам і цінностям суверенної національної держави в навколишньому світі.

Концептуальну основу національної стратегії у питаннях безпеки було закладено ще 1990 р. в Декларації про державний суверенітет України, окремі розділи якої присвячено зовнішній і внутрішній безпеці, а також міжнародним відносинам. У схваленій на початку 1997 р. Верховною Радою Концепції національної безпеки України вперше визначено напрями розгляду проблеми національної безпеки, загрози та заходи з відведення цих загроз. У сконцентрованому вигляді представлено офіційні погляди та ідеї щодо національної безпеки та оборони України. У створенні Концепції брали участь політики, які представляють усі гілки влади та політичні партії. Практично це означає, що згаданий документ фіксує консенсус політичних сил у найважливішій сфері суспільного та державного життя.

Надзвичайну роль для гарантування національної безпеки країни та її інтеграції до міжнародної системи безпеки відіграло прийняття Конституції України. В ній багато уваги приділяється національній безпеці та її складникам - безпеці державній, зокрема економічній, інформаційній, екологічній. Згідно з Конституцією засновано новий державний орган - Раду національної безпеки та оборони України, попередником якої була створена ще 1992 р. Рада національної безпеки при Президентові України. За роки існування ця Рада чимало зробила для розвитку та уточнення концепції національної безпеки України, нагромадила досвід у координації діяльності всіх силових структур, співпраці з Міністерством закордонних справ у формуванні зовнішньої політики. Важливим напрямом діяльності Ради стали моніторинг внутрішніх загроз національній безпеці та вирішення відповідних проблем внутрішньої політики, зокрема на основі взаємодії з Верховною Радою.

За умов зростаючої взаємозалежності світу в ракетно-ядерну епоху попереднє одномірне розуміння безпеки як виключно військово-стратегічної проблеми стає надбанням минулого. Зокрема, після ядерної аварії на Чорнобильській АЕС для неупереджених політиків і дослідників стала очевидною неподільність безпеки, яка повинна базуватися на взаємовигідній основі, з урахуванням не лише військових, а й політичних, економічних, екологічних, технологічних, гуманітарних та інших чинників. Національна безпека має тепер багатокомпонентний характер, у якому суто військові чи навіть зовнішньополітичні її аспекти вже не є домінуючими для держави чи нації, яка існує в системі складних взаємовідносин глобального й регіонального рівнів. Мінімізація загроз передбачає існування й функціонування військово-політичних, економічних, екологічних, соціокультурних та інших механізмів, що становлять систему національної безпеки та забезпечують захист населення як від небажаних зовнішніх і внутрішніх впливів, так і від протизаконних, антигуманних дій державних, урядових чи партійних структур.

Такий підхід істотно розширює традиційне тлумачення поняття "національна безпека" не лише за рахунок введення додаткових вимірів в економічній, екологічній, національно-культурній та інших сферах буття, а й за рахунок визначення безумовного примату прав і свобод людини над правами держави.

Подальша однозначна опора як промислово розвинених країн, так і країн, що розвиваються, на військову силу не лише не підвищує, а й істотно знижує рівень, межу їхньої національної безпеки. Подібний підхід підриває економічну могутність, конкурентоспроможність усього господарства держави, а також науку й культуру. І що особливо небезпечно, подібна одномірність підриває, власне, життєздатність людини, суспільства й планети в цілому.

Проблеми національної безпеки України багатоаспектні за своєю природою. Вони відображають не лише загальні особливості й специфічні риси, що випливають із труднощів розвитку молодої багатонаціональної держави, яка перебуває на стадії становлення власної державності, а також сукупність геополітичних, економічних, екологічних, соціокультурних особливостей країни та її найближчого оточення. Безпека кожної країни має конкретно-історичний характер, вона залежить від геополітичного становища, наявності надійних партнерів і консолідуючої політики влади. Багатовікова підлеглість України іншим державам пояснюється не в останню чергу й неконсолідованістю керівної еліти. Представники владних ешелонів попередньої доби існування Української держави суперничали й конфліктували між собою в питаннях зовнішньополітичних орієнтацій та пріоритетів. А тому зараз важливо, щоб розбіжності в підходах різних політичних партій і рухів не гальмували досягнення консенсусу з проблем національної безпеки, державотворення.

На сучасному етапі (90-ті pp. XX ст.) проблеми національної безпеки України потребують формування повнокровної, відповідної до нагальних внутрішніх і зовнішніх потреб національної державності. Адже ефективна система національної безпеки передбачає наявність міцних державних інститутів, здатних гарантувати дотримання прав і свобод людини, захист населення від можливих загроз. Розбудова нового суспільства перебуває на початковій стадії. Незалежність України поки що вельми хистка, вона детермінована відсутністю адекватних державних можливостей та формуванням механізму гарантування національної безпеки. Суверенітет України інколи порушується втручанням у внутрішні справи з боку найближчих сусідів. Соборність нашої держави ставиться під сумнів окремими політичними силами з-за кордону, що заявляють про територіальні претензії до України. До того ж і розбудова демократичної, соціально-правової держави з розвиненим громадянським суспільством - справа довготривала й копітка. За цих умов надзвичайно важливим постає завдання вироблення головних засад концепції національної безпеки України. Конкретно-історичний підхід зумовлює формування чітких стратегічних і тактичних орієнтирів, що відрізнялися від орієнтирів недавнього минулого. Наша держава враховує ті колосальні зміни, що сталися в Європі й світі на початку 90-х pp. До них ми відносимо: подолання наслідків "холодної війни", соціально-політичне самовизначення країн і народів Центральної та Східної Європи, об'єднання Німеччини й розвал ОВД, Радянського Союзу тощо. Завдяки цим величезним геополітичним зрушенням стало можливим подолання біполярного поділу Європи і світу. Поява на карті світу незалежної України є красномовним свідченням корінних змін на континенті. Дуже швидко відбувся процес визнання державної незалежності України. Так, понад 70 держав офіційно визнали нашу державу протягом місяця після її проголошення, зокрема Росія, Польща й Німеччина. А вже протягом першого року понад 130 країн світу визнало державну самостійність України.

Loading...

 
 

Цікаве