WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Основні елементи теорії соціальних груп - Реферат

Основні елементи теорії соціальних груп - Реферат

Керуючись імперативами структурного аналізу окремі соціологи будували свої схеми структури суспільства. Однією з поширених у Європі таких схем є концепція М. Вебера, який у ряді своїх праць, а головне в роботі "Господарство і суспільство" запропонував своє бачення суспільства. Основою поділу суспільства, вважав він, є диференціація його на три системи: систему, що опирається на ієрархію економічну, систему, що опирається на ієрархію участі в реалізації влади, і систему, що опирається на ієрархію суспільного престижу. Великі групи людей, які мають однакову економічну базу, М.Вебер називав класами, однак в суспільстві головним елементом його структури є станові групи, що розрізняються за рівнем престижу або його відсутності в суспільстві. Найбільш важливою характеристикою, за Вебером, станового рівня є осягнення тією чи іншою групою певного стилю життя. Класи, в його розумінні, є елементами економічної системи суспільства, а стани - елементами суспільної системи. Клас характеризують насамперед відносини обміну матеріальних багатств та рівень певної кваліфікації, що проявляється на товарному ринку. Тому первісні форми класів з'являються з становленням первісних форм товарного ринку, і, відповідно, класова боротьба точиться за споживацькі кредити, за засоби споживання, за доступ до ринку і за ціни. Таким чином, М.Вебер розглядав класовий поділ суспільства як ставлення певних розрядів людей до способу виробництва й отримання прибутків. Становий же поділ він виводив із відносин груп людей до способу споживання прибутків, добра, що проявляється насамперед у стилі життя. Станова ситуація людей є детермінована загальновизнаними критеріями престижу в даному суспільстві. Правда, самі ці критерії у М.Вебера сформульовані дуже загально.

Дещо близьким до веберівського є марксистський підхід до структури суспільства. Марксисти розглядають великі суспільні групи насамперед як класи, тобто як сукупність, групу як таку, що має спільні ознаки. Найбільш ґрунтовну характеристику класу дав В. І.Ленін у праці "Великий почин". Він визначив клас як велику групу людей, що відрізняється за місцем у певній історичній системі виробництва, що означало виділення їх за владою, або участю в реалізації влади у відношенні до засобів виробництва, тобто хто володіє, розпоряджається і використовує цю власність по розмірах і по способах отримання прибутків, тобто і по тому, чи вони можуть, чи не можуть привласнювати працю інших. Таким чином, дані ознаки синтетичні, загальні, але вони характеризуються явною економічною домінацією. В 30—70-і роки в СРСР ці ленінські ознаки використовувались при аналізі суспільства вульгарним сталінським підходом. Він полягав у тому, що, нехтуючи імперативами структурного аналізу, було довільно взято великі групи людей, зайнятих у промисловому виробництві та у сільському господарстві, й до їх характеристики застосовано лише другу ознаку, до всіх решта, яких названо прошарком інтелігенції, застосовано ознаки освіти та змісту праці. Отже аналіз структури не був однаковим для всіх груп і здійснювався за різними критеріями, що робило його в науковому відношенні безглуздим. Однак і до сьогодні цей підхід є ще панівним у нашій країні.

Нам залишається лише зупинитися на питанні формування суспільних груп як суб'єктів політичного процесу. В цілому виділяються такі фази формування групи як суб'єкта. Перша - це коли формування йде самовільно, стихійно; друга -коли члени груп усвідомлюють свою належність до даної групи; третя - коли члени групи доходять до усвідомлення необхідності діяльності (боротьби) за владу чи панування даної групи; четверта - це коли члени групи усвідомлюють необхідність своєї організації для завоювання й утримання влади.

Як вже зазначалось в попередніх лекціях, суть політичної влади полягає у тому, що її суб'єктом і носієм є пануюча суспільна група. Політична боротьба розгортається в процесі зіткнення інтересів соціальних груп і окремих осіб, між різноманітними етноконфесійними групами та між управителями і тими, ким управляють. Французький політолог М.Дюверже зводить політичну боротьбу до двох аспектів: з одного боку - між групами, класами і людьми, які борються за завоювання, розподіл або вплив на владу; з іншого - між владою, яка керує, і громадянами, які їй протидіють.

Характеризуючи політичну владу, маємо на увазі таку її важливу ознаку, як наявність певної спеціальної групи, соціальної верстви, що професійно займається управлінням. Традиційно такі управлінські групи називають бюрократією (фр. слово buredu - бюро і грець, kiatos - влада). У сучасній політології існує не менше трьох значень поняття бюрократичної групи. По-перше, це буквальне розуміння бюрократа як управлінця, що керує, сидячи за бюро (спеціальним конторським столом) і за допомогою державного апарату, його чиновників, які призначаються владою й залежать від неї. Така влада відповідає закону, але реалізує владу без участі громадян. По-друге, поширеним є розуміння бюрократії, яке сформулював М.Вебер. Він розумів бюрократію: а) як певну ієрархічну організацію чиновників, в якій є обов'язковими принципи компетенції, певного освітнього цензу; б) як визначений тип відносин між адміністрацією і рештою суспільства; тобто тут бюрократія виступає як група, що має певні привілеї, вона виступає як стан і, не підлягаючи дієвому контролю, монополізує функції управління; в) як певний тип поведінки і діяльності, який детермінується через організаційні структури сучасної адміністрації. Таким чином, М.Вебер розумів бюрократію як раціональну діяльність певних суспільних груп і організацій, на основі визначених правил і функцій, відповідно до яких здійснюється розподіл компетенції і відповідальності. Основним принципом діяльності бюрократії він вважав ієрархічність (досить суворо дотримувану), розмежування компетенції на різних регламентованих рівнях, рутинний характер рішень, що приймаються. По-третє, існує і досить поширене розуміння бюрократії, як відчуженого апарату влади, що характеризується насамперед бездушністю, консерватизмом, прямолінійністю, формалізмом і безвідповідальністю.

Більшість політологів відзначають, що головною тенденцією сучасних політичних процесів є зростання державного апарату, ріст чисельності чиновників. Цей ріст відбувається за зростаючою кривою. Таку тенденцію описав англійський політолог, письменник Сіріл Н.Паркінсон (1909 р.н.). В аксіоматичній формі перший закон Паркінсона проголошує: чиновник множить чиновників, але не суперників; чиновник працює один для іншого. Математично це виглядає так: у будь-якій адміністративній установі в мирний час приріст чиновників можна розрахувати за такою формулою:

x=(2sm+l)/n,

де s - кількість чиновників, які набирають собі підлеглих, щоб просунутись по службі; l - кількість років, проведених на роботі; m - кількість людино-годин, затрачених на обробку матеріалу; n - кількість потрібних чиновників; х ~ потрібна кількість нових чиновників на рік.

Математикам зрозуміло, що для вирахування приросту в процентах потрібно х помножити на 100 і розділити на число чиновників минулого року - у:

100(2sm+l)/y%,

Отримане число буде незмінне, десь між 5,17 і 6,56%, незалежно від обсягу роботи і навіть при повній її відсутності . Вважається, що число чиновників в цілому зростає безупинно, що дає змогу говорити деяким політологам і соціологам про "адміністративну революцію". Тут слід визнати, що зростання чисельності суспільної групи управління в умовах сучасної науково-технічної революції закономірне і само по собі ще не означає бюрократизації влади. Бо, насамперед, важливе значення мають напрямки цього зростання. Справа також у тому, що на сьогодні головною негативною рисою бюрократії стала не її зростаюча чисельність, а те, що вона в своїй діяльності обминає успішно парламентський контроль.

Спочатку представницька влада була тісно пов'язана з народом, що її висував, і тоді вона дійсно володіла певною владою. Однак, як влучно зазначив у 1917 p. M.Вебер, у кожній масовій державі демократія веде до бюрократичних урядів, бюрократизація є "невблаганною тінню прогресуючої масової демократії". Тому зростаюча всемогутність бюрократичних верхів у кінцевому розумінні дискредитує саму законодавчу владу.

В умовах панування адміністративно-наказової системи, зрощення управлінської бюрократії з партійним апаратом, з військово-промисловим комплексом в СРСР у минулі роки сформувався унікальний феномен - специфічна соціальна група - номенклатура. В чому її особливості? Вона як прибуток присвоювала те, чим володіла, і розподіляла його так, як розподілялась сама в ієрархії структур влади. За свою управлінську працю номенклатура отримувала державну зарплату, за участь у державній власності - місця в спільноті власників. За працю номенклатурі платили самими владними функціями з прибутком у вигляді службової кар'єри. До солідної посади додавалися й солідні привілеї. Наприклад, навіть уже в роки перебудови, номенклатура, насамперед партійна, а потім державна, збільшила собі зарплату, ще до масового зростання цін, яке почалося з 1990 р. Солідні привілеї, які за рішеннями законодавчої влади потрібно було ліквідувати, номенклатура залишила собі далі лише під іншим виглядом, так було в розподілі житла, спецхарчування, одягу, побутових товарів і т.п. Таким чином, номенклатура, віддалившись від народу, інтереси якого вона мала представляти, почала існувати сама по собі, для власних інтересів, і в цьому її характерна риса. Крім цього, кожний номенклатурник мав власну, відведену йому ділянку владарювання (чи не напрошується порівняння з феодалізмом?). Як правильно зазначає М.Восленський, "...вся номенклатура є своєрідною системою ленів, які надаються відповідним партійним комітетом - сюзереном його васалам - членам номенклатури цього комітету..., але - номенклатурний "лен" складається з влади". Не власність, а влада є головним для неї. "Буржуазія -клас імущий, а тому пануючий. Номенклатура - клас пануючий, і тому імущий". Тому на сучасному етапі перед нами стоїть надзвичайно складне завдання: зберігаючи в цілому апарат управління (бо ще ніхто в суспільстві не обходився без управління), подолати номенклатуру, тобто радянську бюрократію, яка володіє груповою монополією керівників на функції управління і засоби влади. Шлях для вирішення цієї проблеми один -широка гласність в управлінні, кадрових переміщеннях, демократизація всього політичного суспільного життя.

Loading...

 
 

Цікаве