WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Еволюція зовнішньої політики Росії в період Балканської кризи кінця ХХ - початку ХХI ст. - Реферат

Еволюція зовнішньої політики Росії в період Балканської кризи кінця ХХ - початку ХХI ст. - Реферат

Реферат на тему:

Еволюція зовнішньої політики Росії в період Балканської кризи кінця ХХ - початку ХХI ст.

Балканська криза стала наслідком гострих економічних, політичних і національних протиріч. Невирішеність етнорелігійних та етнотериторіальних питань, неспроможність досягнення компромісу з питань державного статусу призвели до розпаду СФРЮ та до спроб військового вирішення цього комплексу проблем. Міжетнічні зіткнення на Балканах співпали з закінченням холодної війни і перегрупуванням сил в Європі. В балканській кризі взяли участь багато держав і міжнародних організацій, а наслідки її зачіпили всю систему міжнародних відносин.

Позиція Росії щодо югославських подій зазнала суттєвих змін, в залежності від коливань її зовнішньої та внутрішньої політики в цілому. Розпад югославської федерації почався ще за часів існування СРСР. Радянське керівництво на чолі з президентом М.С.Горбачовим дотримувалося чіткої позиції щодо Югославії: вона має залишитися єдиною за будь-яких обставин. Керівництво СРСР висловлювало свою незгоду навіть з конфедеративною перебудовою СФРЮ. В липні 1991 р. М.С.Горбачов через свого спецпосланця Ю.Квіцинського висловив прем'єр-міністру СФРЮ А.Марковичу головні постулати позиції СРСР щодо Югославії: вона входить до сфери безпосередніх інтересів СРСР, і будь-які спроби міжнародного втручання в її внутрішні справи зустрінуть з його боку рішучій опір, навіть на рівні Ради Безпеки ООН [3, 449].

Позиція країн Європи та США щодо Югославії формувалась з врахуванням інтересів СРСР. Первісна реакція США на спроби відокремлення Словенії та Хорватії від югославської федерації в 1991 р. була негативною. Державний секретар США Д.Бейкер відверто заявив, що США та їх європейські союзники не визнають відокремлення Словенії і Хорватії від СФРЮ. Європейські держави і США погоджувалися з необхідністю дотримання Гельсінських домовленостей щодо територіальної цілісності держав.

Стрімка дезінтеграція та розпад СРСР наприкінці 1991 р. докорінно змінили ситуацію. В першій період свого існування як самостійного суб'єкта міжнародних відносин Росія прагнула вести зовнішньополітичну лінію, кардинально відмінну від лінії СРСР. Президент Б.Єльцин і міністр закордонних справ А.Козирєв об'єктивно зайняли в югославській кризі індиферентну позицію. Така політика була обумовлена і внутрішніми причинами. Економічні реформи, розпочаті в 1992 році, супроводжувалися падінням виробництва і деградацією збройних сил, і це не дозволяло Росії приділити належну увагу міжнародним подіям навіть в зоні її традиційного впливу.

В своїх відносинах з Європою і США в цей період Москва керувалася переважно прагматичними мотивами. Від Заходу залежало чи відбудеться міжнародно-політичне визнання Росії як суверенної держави, чи успадкує вона статус члена Ради Безпеки ООН і власність колишнього СРСР за кордоном. Відверто прозахідна позиція Росії дозволяла закріпити основні позиції суттєво слабкішої, ніж СРСР, Росії в пострадянській системі міжнародних відносин.

Незважаючи на те, що західні держави в балканському конфлікті підтримували різні країни і мали суперечливі інтереси, Росія не зробила ніяких спроб зіграти на цих суперечностях. Вона однією з перших визнала незалежність Словенії і Хорватії та погодилася на введення санкцій проти Югославії в травні 1992 р.

Зміни в російській зовнішній політиці почали відбуватися після 1993 р., коли проявилися розбіжності між нею і Заходом. Це сприяло певній активізації дій Росії в балканському конфлікті, окресленню просербських інтересів. З 1994 року події в Боснії Москва стала відносити до сфери своїх національних інтересів. Завдяки участі Росії відбулися позитивні зрушення у врегулюванні конфлікту. До серпня 1995 року Москва намагалася запобігти іноземному воєнному втручанню в боснійський конфлікт. Справжнім успіхом російської дипломатії стало розв'язання сараєвської кризи. Разом з тим під час громадянської війни в Боснії російське керівництво переконалося , що Росія і США мають різні інтереси. Якщо Росія намагалася дотримуватися зваженої позиції відносно всіх воюючих сторін і надати їм на перемовинах рівні права, то США не приховували своєї однобічної підтримки боснійських мусульман. Росія усвідомила, що США часто ігнорують її позицію і намагалася грати на суперечностях між Францією, Німеччиною і США, протиставляючи Вашингтону її спільну позицію з європейськими країнами.

Після підписання Дейтонських угод (листопад 1995 р.) Росія остаточно переглянула свою зовнішньополітичну концепцію. Війна на Балканах тепер розглядалася як агресія з боку НАТО, що загрожує системі національної безпеки, а сербський режим С.Мілошевича був оголошений стратегічним союзником Росії. Це співпало з відставкою прозахідно налаштованого очільника МЗС А.Козирєва і приходом на Смоленський майдан Є.Примакова з його ідеєю багатополярного світу.

Операція НАТО проти Сербії 1999 року вже однозначно оцінюється російською владою як агресія, що підриває всю систему міжнародного права. Безумовно, новий натівський метод „примушення до миру" силовими засобами викликав глибоке занепокоєння політичних та громадських сил всього світу. Але й відверто просербська позиція Росії в умовах косівської кризи 1998-1999 рр. виявилася непродуктивною, тому що позбавила її можливостей пошуку компромісного варіанту розв'язання конфлікту. Просербська позиція не тільки остаточно протиставила Росію США та Європі (адже всі без виключення країни НАТО підтримали воєнну операцію), але не знайшла розуміння і підтримки й серед балканських країн. Цей курс був проявом традиційної ціннісної орієнтації на панславізм, яка вже вичерпала свій геополітичний ресурс. Наприкінці ХХ ст. практично всі балканські держави були зорієнтовані на Захід і висловили бажання вступити в НАТО, тому в косівському конфлікті підтримали натівську позицію. Не стали виключенням навіть Чорногорія та постмілошевська Сербія.

Пошуки нової зовнішньополітичної парадигми підвели російську правлячу еліту до ідеї багатополярного світу і балансу сил як головного інструменту забезпечення національної безпеки Росії і міжнародної безпеки в цілому. Повернення до цих старих категорій мислення наврядчи може дати бажаний ефект, адже багатий європейський і світовий досвід засвідчує, що порушення рівноваги між головними центрами сили в політиці завжди відновлювалося шляхом конфліктів та війн, як локальних, так і світових.

Вплив балканської кризи на російську зовнішньополітичну доктрину проявився і у відновленні конфронтаційного складу думок . Якщо на початку 1990-х років російська політична еліта вірила в реальність створення безкризової системи загальноєвропейської безпеки, то косівська криза підвела її до розуміння того, що фактор воєнної сили не тільки не втратив свого значення в системі міжнародних відносин епохи глобалізації, а грає в ній визначальну роль. Росія не виключає жорсткого силового протистояння з країнами НАТО, що стимулює її пильну увагу до ядерного чинника і до створення різних антизахідних коаліцій.

Однак повернення російської правлячої еліти до ідеології і практики холодної війни в умовах відсутності блокового протистояння і статусу наддержави у Росії, є неефективним і небезпечним. Маючи на озброєнні лише такі інструменти впливу, як ядерна зброя і право вето в Раді Безпеки ООН, Росія не може реально протистояти країнам західної цивілізації, що мають великі переваги в економічній і воєнній потужності. Тільки нарощування економічного та інтелектуального потенціалу і перетворення на рівноправного партнера західного світу може зробити Росію активним і впливовим гравцем світової політики. Таким чином, ідеї, що були покладені в основу зовнішньополітичної стратегії Росії на початку 1990-х років, сьогодні є як ніколи актуальними. Найважливіша з них - це ідея партнерства з західними країнами на основі єдиної системи інтересів і цінностей. Відмова від партнерського співробітництва може позбавити Росію історичного шансу формування відкритого для світу демократичного суспільства, а нестабільний світ - перетворення на стійкий та неконфронтаційний.

Література:

  1. Балканы: между прошлым и будущим /РАН; ИМЭПИ; Горбачёв-Фонд. Редкол.: А.А. Язькова и др. - М.: Апрель-85, 1995. - 222с.

  2. Козырев А.В. Стратегия партнерства //Международная жизнь. - 1994. - №5. - С.3-10.

  3. Лавренов С.Я., Попов И.М. Советский Союз в локальных войнах и конфликтах. - М.: АСТ; Астрель, 2003. - 778 с.

  4. Фененко А.Балканский кризис и российские внешнеполитические приоритеты //Pro et Contra. Т.6. Осень 2001 (см.: http: //pubs.carnegie/ru/russian).

Loading...

 
 

Цікаве