WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Фундатор українського консерватизму(до 125-річчя від дня народження В'ячеслава Липинського) - Реферат

Фундатор українського консерватизму(до 125-річчя від дня народження В'ячеслава Липинського) - Реферат

"екзистенціальних революцій" зон "керованої нестабільності". Провідною ідеєю є апологія моменту "прямої дії" вільно тоталізованої революційної групи. Охоплена усвідомленням небезпеки і через брак часу позбавлена розсудливої аналітики поточної ситуації, не розмірковуючи про можливі майбутні наслідки, група "тоталізується" навколо стихійно висунутих вождів і намагається досягнути чогось об'єктивно неможливого. Внаслідок цього виникає стан "політично оформленої оргії, колективно впорядкованого екстазу". Соціальна несправедливість, злидні, насильство проголошуються доброчесними явищами, тому що вони спричиняють кризу і породжують революційну боротьбу. "Акт прямої дії" перетворює гасла і програми боротьби на театралізовані атрибути, на своєрідний різновид карнавальної символіки. Періодичне проведення таких "кольорових революцій" дає змогу утримувати ту чи іншу країну в стані, коли правлячі еліти повністю чи частково втрачають контроль над ситуацію і змушені звертатися до міжнародного посередництва за допомогою і підтримкою. У творах Липинського знаходимо приклад схожого звертання галичан, "які їздять до Варшави просити помочі проти місцевих галицьких "Поляків" [5, с. 77].
Розробники з Rand Corporation радять призначати на основні посади некомпетентних осіб, одночасно звільняючи професіоналів, особливо у керівництві силовими структурами. Пропонується також прищеплювати і культивувати в такій "еліті" жадобу до влади як до засобу облаштування власного благополуччя. Комплекс цих заходів, як зазначає професор М. Сенченко, посилює залежність "еліти" від Глобального предиктора, усуваючи її від концептуальної влади [13, с. 16-17]. Порожні знаки політичної суверенності за умов рабської економічної та ідеологічної залежності від Заходу - це скляне намисто, якими щедро обвиті шиї тубільних князьків - лише позірність свободи, ліберальний морок, прострочений просвітницький напій, яким пригощають нас ті, хто давно вже таємно перейшов на зовсім інші рейки. Глобальна автократія намагається побудувати "натовпно-елітарне світове місто", в якому немає місця ані для народів, ані для національних культур. Маса доби постмодернізму визнає натуралізм, що у соціальних і статевих питаннях безпосередньо кореспондується до первісних інстинктів. Знову під машкарою особистої конкурентної боротьби і спортивних змагань оживає призабуте гасло "хліба і видовищ!". Молодь привчають "жити тут і тепер", що є запереченням принципу надії. Молоді люди почувають себе здебільшого катастрофічно, солодкувато-гірко і відособлено, якщо вдається відвернути найгірше. Експорт секуляризованого гуманізму в моральному сенсі призводить до самотності, відчуження, самобовванства, і врешті втрати сенсу життя. Його парадоксальна вимога і гасло: "Залиште мене в спокої і не кидайте мене одного".
Постмодерна генерація живе від одного дня до іншого, від канікул до канікул, від проблеми до проблеми, від оргазму до оргазму, в приватних потрясіннях і короткочасних історіях, поривчасто, відпружено. Пошуки виходу з цього стану відбуваються або через втечу від духовно спорожненого внутрішнього життя, внутрішньої порожнечі у життя зовнішнє, громадське, за допомогою обрання раціонально-зовнішнього або через обрання ірраціонально-внутрішнього - алкоголю, наркотиків у поєднанні з різноманітними сексуальними девіаціями та пер-версіями. Інакше кажучи - одурманення як свідомий вибір несвідомого.
Постмодернізм пропонує вихід з "репресивної" моралі і культури у наслідуванні стилю танцюючого Діоніса. Діонісійному напряму в середовищі постмодерністів специфічного тлумачення надав М. Маффесолі, який представляє Діоніса не в ніцшеанському дусі надлюдини прометеївського ґатунку, а швидше божком охоплених фізіологічним сп'янінням істот, які втратили власну ідентичність, чи богом театру абсурду, що поєднує в собі почуття драми життя із втечею в екзистенційний горизонт хаосу з гарячковим хапанням за скороминущу мить. Перетворений на бездумного пасивного споживача сучасник залишається з відчуттям пересичення маніфестацією зла в аксіологічній порожнечі. Групова спільнота для нього ближча ніж сімейний затишок.
Метафора танцюючого Діоніса особливо приваблива для молоді, яка прагне у шаленстві оргій позбутися трагічної порожнечі бездуховного аморального життя. В ієрархії демонічних антицінностей особливими символами стали секс, насильство, наркотики і алкоголь. Логос і міф, інтегруючись, запроторюють людину в задзеркалля трагічного гуманізму, де час втрачає свої лінійні характеристики і перетворюється на циклічність, близьку до візій "вічного повернення" Ф. Ніцше і М. Дельоза. Часова циклічність дає змогу знову і знову все починати спочатку і не пригнічує логікою неперервного розвитку. Пароксизми поривів і розчарувань вдається легше подолати, вважаючи, що життя є мандрівкою номада по колу, в якій після нападів розпачу настане знову забуття чи сп'яніння.
Передбачаючи можливість такого стану речей, Липинський зробив висновок, що "нарід без провідної верстви, сам у собі неорганізований, це ніщо інше, як тільки пасивна більшість (маса) - серед якої живе активна меншина" [1, с. 23]. Липинський не наслідував "хлопома-нів" зі старої "Київської громади", "що то відрікалися предківських чеснот і шляхетського походження, щоб приподобатися масі" [1, с. 19], не кланявся "в пояс на всі чотири сторони глупій і розбещеній юрбі, погорджую-чись нею одночасно в душі і тільки бігаючи по неї хитрими очима: чи придбав він собі серед неї оцими поклонами популярність?" [7, с. 27]. Для ньоголюбити свій народ означало не потурати його глупоті, хамству, ліні і стихійним, руйнівним гонам, а намагатися розвинути і зміцнити те, що в українському народі було розумного, працьовитого, творчого. Він вчився з уроків історії свого народу, черпав зі скарбниці шляхетного і благородного українства, набуваючи політичного досвіду й релігійно-філософської мудрості. Липинський писав, що Україні для успішного державотворення потрібна релігія і церква, "яка найкраще навчить своїх вірних в їх світській боротьбі за українську державу використовувати вічні і загальнолюдські закони творчої громадської моралі ... дасть нам любов до Бога, до правди, до ідеї і замість теперішніх, затроєних ядом зненависти і неспокою, безсилих конвульсій розуму і серця, дасть нам, на глибокій віри і любови оперту, спокійну силу духа для твердого, непохитного і послідовного творення нашого українського діла" [6, с. 19], а також консервативна сила, яка єдина, на його думку, здатна опанувати розбурхану українську стихію залізними карбами дисципліни і організації. Він неодноразово наголошував, що тільки "оця наша нова майбутня аристократія, майбутня провідна і правляча верства - оця активна меншість, а не пасивна більшість - це і єсть єдина реальна, національно і державно творча сила України" [7, с. 25-26]. Джерелом консервативної влади має стати моральна сила, старша за саму владу, "оперта на традицію, а не фізичну силу чи бунт", на "свідомість Землі, а не Орди" [5, с. 70-71].
Як зазначав лідер УКП Георгій Щокін: "Найбільш традиційною моделлю етнократії для України є гетьманат, що означає виборну одноосібну владу, яка несе повну відповідальність за стан справ у Державі" [14, c. 5]. Саме цим шляхом, вказаним видатним мислителем В'ячеславом Липинським, впевнено йде сьогодні партія національного консерватизму.
?
Література
1. Босий В. В. В'ячеслав Липинський ідеолог української трудової монархії. - Торонто: З Друкарні Українського робітника, 1951.
2. Грицак Я. Іван Франко і В'ячеслав Липинський // Липинський В'ячеслав. Історико - політологічна спадщина і сучасна Україна: Твори. Архів. Студії / Т. 1 - Ки-їв-Філадельфія, 1994. - С. 121-128.
3. Дашкевич Я. Хам чи Яфет: В'ячеслав Липинський і Українська революція // Липинський В'ячеслав. Істори-ко - політологічна спадщина і сучасна Україна: Твори. Архів. Студії / Т. 1. - Київ-Філадельфія, 1994. - С. 60-67.
4. Заборовський М. В'ячеслав Липинський і його думка про українську націю і державу. - Аугсбург: Укр. літопис, 1946.
5. Липинський В. Хам і Яфет. З приводу десятих роковин 16/29 квітня 1928 р. // Сучасність. - 1992. - № 6. - С. 63-85.
6. Липинський В. Релігія і Церква в історії України. - Нью-Йорк: Булава, 1956.
7. Липинський В. Покликання "варягів" чи організація хліборобів. Кілька уваг з приводу статті Є. Х. Чикаленка "Де вихід?" - Нью-Йорк: Булава, 1954.
8. Липинський В. Комунікат // Збірник "Хліборобської України". - Прага, 1931. - Т. 1.
Loading...

 
 

Цікаве