WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Політологічний аналіз теорії дослідження парламентаризму: умови - Реферат

Політологічний аналіз теорії дослідження парламентаризму: умови - Реферат

"агентами впливу" на державу є партії, то держава для таких цілей змушена звертатися по допомогу до парламенту, рекрутуючи в якості "агентів впливу" парламентаріїв [10, с. 10].
Максимально наближають поняття парламентаризму до самого парламенту також автори енциклопедичного довідника з державного права ФРН, які стверджують, що парламентаризм - це форма представництва народу, коріння якої із Середньовіччя, яка набуває вигляду обраних чи скликаних зборів [12, с. 24].
І хоча існує класична інтерпретація, яка характеризує парламентаризм як розподіл влад на законодавчу, виконавчу і судову, варто коректніше підходити до такого визначення. На думку автора, доцільніше використовувати словосполучення "поділ влади". Так, відомий німецький філософ і політолог Р. Дарендорф зазначав, що поділ влади - "це розмежування функцій єдиної державної влади, розмежування повноважень між відповідними державними органами, забезпечення їх балансу і взаємного стримування" [4,с. 36].
Парламентаризм як елемент політичної структури держави зазвичай розглядають крізь призму організації найвищих органів державної влади і ототожнюють із парламентарною (парламентською) республікою чи монархією. Проте це не може ставити під сумнів значущість парламентів і парламентаризму за умов президентської чи змішаної республіки. Окрім того, в межах таких визначень існує чимало більш конкретних моделей, сутність яких також виявляється за допомогою епітета "парламентська" - чи то як допоміжного прикметника, чи то як базового елемента певної форми правління [1].
Характеризуючи поняття і суть парламенту й парламентаризму, необхідно звернутися до змісту відповідних конституційних дефініцій. Дефініція, що міститься у ст. 75 Конституції України, є чи не найвдалішою. Вона акцентує увагу на місці Верховної Ради України у державному механізмі. Ця дефініція називає основну функцію парламенту, його "закодоване" у понятті законодавчої влади призначення. Важливим є і те, що згадана дефініція чітка, коротка та юридично коректна. Водночас виконані вимоги юридичної техніки, які об'єктивно існують щодо викладення саме конституційного тексту [3].
Концептуально невдалими є ті конституційні дефініції, які визначають парламент як "вищий представницький орган" (Грузія, Казахстан і Узбекистан). Схоже визначення можна сприймати як натяк на існування субординованої системи представницьких органів, де саме парламент "увінчує" цю систему. Такий підхід до визначення парламенту є анахронізмом, це своєрідний рецидив регламентації організації державної влади, побудованої на принципах системи рад [12, с. 12].
Не є вдалими конституційні визначення парламенту як "вищого представницького і законодавчого органу" (Молдова і Таджикистан). У зв'язку з цим може виникати непорозуміння з приводу того, чи існують в державі інші, "нижчі" законодавчі органи. Такий підхід також виник із теорії радянського державного владарювання, за якою ради визнавались органами державної влади.
Неприйнятним є також підхід, за яким парламент визнається "найвищим органом державної влади". Подібне формулювання містила ст. 07 Конституції УРСР 1978 року [12,14].
Зазначимо, що у деяких країнах термін "народне представництво" набув офіційного значення. Наприклад, у Великобританії закони про парламентські вибори мають назву законів про народне представництво. Нерідко сам парламент прямо чи опосередковано у політичних і наукових текстах називають органом народного представництва. Можна, наприклад, навести відповідні за змістом слова видатного теоретика права Б. О. Кістяківського: "Найважливіша функція влади законодавство - у правовій державі цілковито підпорядкована народному представництву" [2, с. 250].
На думку українського вченого В. Шаповала, у визначенні парламенту як представницького органу державної влади необхідно відмовитися від уживаного іноді терміна "представницька влада". Цей термін є хибним з огляду на конституційно прийнятий принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову. Такий поділ відображає функціональне призначення органів, які реалізують ту чи іншу "гілку" влади. Термін "представницька влада" може відображати лише спосіб формування відповідних органів - виборність [12, с. 18]. У разі його прийняття концептуально невиправдано будуть поєднані в одне ціле орган державної влади (парламент) і органи місцевого самоврядування (ради). У ст. 5 Конституції таке поєднання заперечується: "Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування" [3].
Проте авторитетний український вчений Ю. С. Шемшученко стверджує, що виборність українського парламенту народом свідчить, що саме він є єдиним органом народного представництва. Отримуючи на виборах "представницький мандат", депутати мають виражати ті суспільні інтереси, які забезпечують виконання основної, а саме законодавчої, функції у Верховній Раді. Невміння чи небажання правильно відобразити інтереси суспільства легко деформують зміст не тільки законодавчої, а й інших функцій парламенту [13, с. 17].
На думку багатьох дослідників, зокрема В. Шаповала, про початок історії парламентаризму в Україні треба вести мову у зв'язку з власне українським державотворенням. Насамперед процес формування ідеології парламентаризму відображений у змісті програмних документів українських політичних партій, утворених на початку XX ст., а також у запропонованих ними конституційних проектах.
Однак становлення і розвиток парламентаризму в Україні здійснювались у руслі загальносвітових процесів. Зазначимо, що ідея парламентаризму в історичній ретроспективі не розвивалася по суцільній висхідній лінії. Це зумовлено тим, що Україна існувала як самостійна держава тільки невеликі проміжки часу. Ус і інші часи, а це кілька останніх століть, в Україні були тільки фрагменти парламенту, які санкціонувалися спочатку польсько-литовською державою, а потім - царською Росією і Радянським Союзом [13, c. 18].
Наслідком започаткування практики парламентаризму стало утворення і
Loading...

 
 

Цікаве