WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Ліберизація суспільно-політичного життя України та її згортання в 60-х роках ХХ ст. - Реферат

Ліберизація суспільно-політичного життя України та її згортання в 60-х роках ХХ ст. - Реферат

непослідовними. У 1958 р. був прийнятий закон про зв'язок школи з життям, за яким, зокрема, батьки не мали права відмовитись від вивчення їхніми дітьми російської, англійської чи німецької мов, однак могли відмовитись від української. В результаті українська мова ставала в Україні предметом непрестижним, непотрібним для життя.
Культурне життя УРСР у зазначений період загалом було складним і суперечливим, оскільки віддзеркалювало те, що відбувалося в тогочасному суспільстві. З грудня 1949 р. М.Хрущова на посаді першого секретаря ЦК Компартії України змінив Л. Мельников. Він ще більше посилив боротьбу з українством, ігноруючи національні традиції українського народу, його історію та культуру. Переслідуються відомі діячі української культури, освіти, науки.
Ідеологічна і політична практика сталінізму набирала відкрито великоруських шовіністичних рис. Це завдало значної шкоди не лише розвитку його національної культури, а й всьому українському суспільству.
Отже, десталінізація і "хрущовська відлига" носили поверховий характер і не зачіпали основкомандно-адміністративної системи (залишились монополія КПРС на владу і недоторканою марксистсько-ленінська ідеологія, зберігалися основні функції політичної поліції (КДБ).
Період, який ввійшов в офіційну історію СРСР як "велике десятиліття", зовсім не повною мірою був часом десталінізації та оновлення радянського суспільства: та й таких завдань, за великим рахунком, тодішнє партійне керівництво і не ставило.
3. Згортання ліберизації суспільно-політичного життя України в другій половині 60-х років
Прихід до влади Л. Брежнєва ознаменувався ще більшим наступом на українську культуру. Своєрідним протестом проти проведення у 1965 р. арештів українських дисидентів була праця І. Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?". Влада відповіла на це посиленням репресій. У другій половині 1965 р. пройшли політичні арешти в Києві, Одесі, Львові, Тернополі, Луцьку та інших містах. У вересні 1965 р. в кінотеатрі "Україна" в день прем'єрного показу кінофільму "Тіні забутих предків" представники української творчої інтелігенції виступили з рішучим протестом проти дій влади. В їх числі були І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл, Ю. Бадзьо та ін. Десять членів Спілки художників України у квітні 1966 р. звернулися до Верховного Суду з клопотанням переглянути справу члена Спілки П. Заливахи. Кінорежисер С. Параджанов, композитор Г. Майборода, поети Л. Костенко, І. Драч, авіаконструктор О. Антонов звернулися з вимогою до ЦК Компартії України публічно роз'яснити причини масових арештів. На захист засуджених виступили також А. Малишко, М. Стельмах. Від переслідувань постраждали М. Вінграновський, Є. Сверстюк, М. Коцюбинська, В. Стус, А. Матвієнко, М. Шаповал і багато інших діячів культури.
Правозахисний рух в Україні не став масовим з кількох причин, але головною було те, що тоталітарний режим мав щільну мережу своїх місцевих підрозділів, які були більш брутальними у своїх діях, ніж, скажімо, аналогічні служби в Москві. Майже зовсім ізольовані від засобів масової інформації країн Заходу, українські дисиденти не мали тієї "парасолі гласності", котра певною мірою допомагала їхнім московським колегам. До того ж проблема національних прав українців не викликала на Заході скільки-небудь значного інтересу. Вузькість соціальної бази дисидентського руху пояснювалася тим, що він не сформулював чіткої соціально-політичної програми, зрозумілої не тільки інтелігенції, а й широким масам. Разом із тим український правозахисний рух зазначеного періоду відіграв відчутну роль у пробудженні національної свідомості нашого народу.
Проте адміністративно-командна система робила все, щоб виключити національний фактор із суспільних відносин. У 1967 р. в структурі КДБ було створено "п'яте управління" по боротьбі з "ідеологічними диверсіями", а в дійсності - з інакомисленням. Цьому підпорядковувалися і гасла про зближення і злиття націй, про утворення нової історичної спільності - радянського народу, про його "загальнонаціональну гордість" і т. п. Будь-яка спроба українського керівництва діяти без вказівок з Москви розцінювалась як прояв націоналізму і нещадно присікалась.
Висновок
Отже, період ліберизації, іншими словами - десталінізації, був досить суперечливим часом у розвитку держави і права України. З одного боку, під впливом рішень XX з'їзду КПРС, який засудив культ особи Сталіна, йшов процес демократизації державно-правового життя, намітилась тенденція до поліпшення життя людей, розширення їх прав, а з другого - консервативні уявлення, які тривалий час зберігались у керівництві країни, а також волюнтаризм у прийнятті рішень неминуче призводили до хиб і прорахунків.
Демократизація радянської держави здійснювалася повільно, непослідовно і не була завершена. Державний апарат, виплеканий Сталіним, зазнавши лише косметичного ремонту, устояв.
Влада, яка зосереджувалась у руках партійно-державної номенклатури, так і не перейшла до Рад. Бюрократичні, волюнтаристські методи управління виявилися досить живучими. Командно-адміністративна система збереглася.
Такий підсумок був неминучим. Адже країна і після викриття режиму культу особи Сталіна продовжувала вперто будувати поза-ринковий, казармений, мілітаристський соціалізм, який не відповідав потребам продуктивних сил суспільства, об'єктивним законам його розвитку. Проте він вижив при підтримці адекватної йому командно-адміністративної системи, всеохоплюючої "апаратної" держави як знаряддя такого соціалізму.
Оптимістичний висновок третьої програми партії про переростання з другої половини 50-х років диктатури пролетаріату у всенародну державу видавав бажане за дійсне. Реальна демократизація суспільного життя як невід'ємна риса всенародної держави не була забезпечена. А втім, диктатури пролетаріату також не було. Як відомо, в умовах культу особи Сталіна склалась диктатура партійної бюрократії, яка була опорою цього культу. В обстановці боротьби з культом особи у період з середини 50-х до середини 60-х pp., партійно-державна бюрократія прикрасила себе демократичним одягом, не змінюючи при цьому в основному своєї суті.
Список використаної літератури
1. Боффа Дж. Історія Радянського Союзу. Т. 2. - М., 1990.
2. Верт Н. Історія радянської держави 1900-1991. - М., 2000.
3. Історія держави і права України. Частина 2: Підруч. для юрид. вищих навч. закладів і фак.: У 2 ч. / АЗа ред. акад. Академії правових наук України А. Й. Рогожина. - К.; 1н Юре. - 1996. - 448 с.
4. Старков Б.А. З історії опору режиму особистої влади // Вісник вищої школи. - 1990. - №17.
Loading...

 
 

Цікаве