WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → «Українське питання» в політичній стратегії Росії (перша половина 19 ст.) - Реферат

«Українське питання» в політичній стратегії Росії (перша половина 19 ст.) - Реферат

російсько-українських міждержавних стосунків.
За цією концепцією фактично діяла у 1992 р. Верховна Рада Росії, коли визнала незаконною передачу Криму до складу України, а у 1993 р. - ухвалила рішення щодо "російського статусу" Севастополя 78. Відмежування від цих рішень виконавчої влади аж ніяк не знімає проблеми. Кількарічний досвід політико-дипломатичної боротьби навколо проблеми розподілу і умов дислокації Чорноморського флоту продемонстрував не стільки суперечки, скільки взаємодію різних політичних сил на українському напрямку. Практично всіх ідеологів російської державності з'єднує домагання міжнародного визнання виключності, пріоритетності інтересів Москви в Україні.
Багато у чому прояснює зміст неофіційної, проте реальної стратегії Росії щодо України концепція "лідерство замість прямого контролю", викладена у "Стратегічному курсі Росії з державами - учасницями СНД": "не поновлення з модифікаціями стану, що існував до розпаду СРСР, а вигідна Росії модернізація таких відносин, за яких вона зберігала б численні переваги свого колишнього геостратегічного становища і, водночас, створила б собі набаго привабливіші умови у співдружності держав" 79.
Така стратегія Москви у 1992-1993 рр. спрацьовувала досить ефективно. Незважаючи на широке формальне міжнародне визнання, Україна залишалась значною мірою ізольованою у євразійському просторі, в якому домінувала і продовжує домінувати Росія. Нові незалежні держави взагалі погано вписувались у глобальну систему підтримання безпеки і стабільності, "руйнували" механізми обмеження озброєнь та роззброєння. Росія автоматично набула певних формальних переваг над рештою спадкоємців СРСР, ставши країною - продовжувачем Союзу 80. Західні держави, насамперед США, виявляли очевидну заінтересованість у тому, щоб мати справу з цих питань лише з Москвою. Остання вповні використовувала питання про ядерну зброю, загальну невиразність зовнішньополітичного курсу України задля її ізоляції.
Поступові якісні зміни спостерігаються з 1994 р. внаслідок часткового поліпшення міжнародного іміджу України та нагромадження проблем устосунках між Росією та Заходом. Поступово Росія втрачає ті чи ті політичні та дипломатичні важелі впливу на Київ. Тим часом на передній край дедалі більше висуваються економічні чинники двосторонніх відносин, які за умов перманентної кризи та істотного відставання у темпі реформ в Україні залишаються досить дійовими.
1996 рік гострими дискусіями виборчої кампанії позначив зміни акцентів у офіційному зовнішньополітичному курсі Москви. Досить потужний рецидив антизахідництва, втрата пріоритету (у порівнянні з рештою пострадянських держав) у стосунках із Заходом визначили "новий" пріоритет - країни СНД 81. Зрозуміло, що при детермінованості відносин Росії з Казахстаном та Білоруссю та обмеженості ваги стосунків з іншими членами Співдружності вісь Москва - Київ виявляється найбільш значущою. Відносини між двома державами перетворились у значущий чинник сучасного міжнародного життя; вони вже не вписуються у схеми СНД, поступово позбуваються ранньопосткомуністичних ознак і входять у міжнародно-правове поле.
Події останнього періоду 82 засвідчили, що Росія остаточно втратила Україну як свою окраїну; невміння Кремля зрозуміти логіку геополітичних змін унеможливило на даному етапі (а скоріше за все і на подальшу перспективу) взаєморозуміння та стратегічне партнерство між ними.
Москва не готова до змін алгоритму у стосунках із сусідами, руху до реальної паритетності та партнерства. Наявною залишається жорстка дихотомія: або диктат та підпорядкування, або протиборство. Російсько-українські відносини - це відносини між двома державами, що далеко не завершили своє формування. Очевидно, що в російсько-українських відносинах саме слабкість України є головною перешкодою паритетності.
1 Сутність цієї політики найвлучніше сформулювала ще в 1764 р. Катерина ІІ в таємній настанові генерал-прокуророві князю О.Вяземському: "Мала Росія, Ліфляндія і Фінляндія,-писала вона, - є провінціями, якими управляють на основі конфірмованих їм привілеїв, порушити ж їх, раптом відмовившись від них, було б дуже непристойно, але й називати їх чужоземними і поводитися з ними на такій же основі було б більше ніж помилкою, можна сказати певно - безглуздям. Ці провінції, а також Смоленську, треба найлегшим способом привести до того, щоб вони обрусіли і перестали дивитися, неначе вовки в ліс. Приступити до цього буде дуже легко, якщо розумні люди будуть обрані начальниками цих провінцій".
Цит. за: Історія держави і права України: Хрестоматія.-К., 1996.-С.145.
2 Думский сборник. І Государственная дума первого созыва (27 апреля-8 июля 1906 г.).-СПб., 1906.-С.123.
3 Там само.-С.134.
4 Грушевский М. О зрелости и незрелости // Украинский вестник.-1906.-№4.-С.203.
5 Написану М.Грушевським декларацію із зазначеною вимогою голова громади І.Шраґ не встиг виголосити з думської трибуни, оскільки указом від 8 липня 1906 р. цар розпустив парламент.
6 Государственная дума. Второй созыв. Стенографические отчеты. 1907 год. Сессия вторая.-СПб., 1907.-С.112.
7 Там само.-С. 146, 485, 1508 та ін.
8 Матушевський Ф. Українська громада в другій Державній думі // Літературно-науковий вістник.-1907.-Кн.VII.-С.97-98.
9 Указом від 3 червня 1907 р. цар розпустив і Другу думу. Хоч даровані народові права зберігалися й надалі, проте у височайшому маніфесті роз'яснювалася необхідність, з огляду на дворазовий неуспіх діяльності законодавчого органу, змінити виборчий закон з тим, щоб, по-перше, "кожна частина народу мала в ньому своїх обранців", а, по-друге, "створена для зміцнення держави російської, Державна дума повинна бути російською і за духом". (Див.: Государственная дума в России. (Сборник документов и материалов).-М., 1957.-С.273). Нове положення надавало перевагу під час виборів привілейованим станам і тим самим усувало з парламенту свідоме українство, що черпало свої сили в демократії.
10 Государственная дума. Третий созыв. Стенографические отчеты. 1907-1908 гг. Сессия первая.-СПб., 1908.-Ч.І.-С.246.
11 Там само.-С.136.
12 Цит. за: Дорошенко В. Українство в Росії. (Новійші часи).-Відень, 1917.-С.83-84.
13 Цит за: Полонська-Василенко Н. Історія України.-К., 1993.-Т.2. Від середини XVII століття до 1923 року.-С.430.
14 Государственная дума. Четвертый созыв. Стенографические отчеты. 1914 г. Сессия вторая.-СПб., 1914.-Ч.2.-С.729.
15 Там само.-С.915.
16 Див.: Струве П. Великая Россия и Святая Русь // Русская мысль.-1914.-Кн.XII.-С.178; Милюков П. Н. Территориальные приобретения России. В кн.: Что ждет Россия от войны.-СПб., 1915.-С.50 та ін.
Loading...

 
 

Цікаве