WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Вплив сучасних політичних реалій на взаємовідносини між Росією і НАТО - Реферат

Вплив сучасних політичних реалій на взаємовідносини між Росією і НАТО - Реферат


Реферат на тему
Вплив сучасних політичних реалій на взаємовідносини між Росією і НАТО
Однак здобутки 1997 р. виявились нетривалими в плані поглиблення співпраці між Росією і Північноатлантичним альянсом. Постійна спільна рада Росія - НАТО, на яку покладали великі сподівання обидві сторони, перетворилась на своєрідний дискусійний клуб, який не приймав реальних рішень. Крім того реалізація домовленостей щодо реформування альянсу відбувалась, на думку Кремля, надто повільними темпами. Такс ситуація викликали в Москви побоювання щодо можливості відтиснення Заходом Росії на узбіччя міжнародної політики. Свідченням перегляду своїх позицій стосовно альянсу, особливо на фоні розширення НАТО на Схід, стала заява Президента Російської Федерації Б. Єльцина, зроблена ним перед керівництвом Міністерства закордонних справ 12 травня 1998 року, в якій, зокрема, відзначалось: "Твердо дотримуючись негативного ставлення до розширення НАТО, ми одночасно налагоджуємо конструктивні зв'язки з альянсом. Основне завдання нашої співпраці полягає в радикальному реформуванні НАТО" [5,с. 5]. Форма і тон цієї заяви були розцінені керівництвом Північноатлантичного альянсу як спроба кремля впливати на курс, який проводить НАТО стосовно країн Центрально-Східної Європи. Це призвело до чергового похолодання у відносинах між альянсом і Росією. Незважаючи на те, що в 1998 році Росія та НАТО підписали Меморандум про взаєморозуміння з питань цивільного планування на випадок надзвичайних ситуацій та готовності до катастроф, рівень співробітництва між обома сторонами і надалі залишався досить низьким [111, с. 102]. Наступним приводом до загострення відносин між Росією і Північноатлантичним альянсом стали діаметрально протилежні підходи сторін до вирішення косовської проблеми. Для вирішення косовської кризи керівництво альянсу розробило доктрину "гуманітарної інтервенції", яка передбачала: використання сили в ім'я універсальних цінностей ("демократія," "права людини" тощо) навіть у випадку, коли вони суперечать національним інтересам; превентивне використання ядерної зброї; військове втручання у внутрішні справи суверенних держав з метою захисту цих цінностей, а не тільки для протидії агресії. Основним умовами для практичного втілення доктрини"гуманітарної інтервенції" стали грубе порушення прав людини та санкції з боку Ради Безпеки ООН [25, с. 50-51]. Однак, Рада Безпеки ООН (насамперед за рахунок позиції Росії і Китаю) не дала згоди на використання військового потенціалу НАТО для врегулювання косовської кризи. В цих умовах керівництво Північноатлантичного альянсу, не отримавши відповідних санкцій з боку ООН, в березні 1999 р. завдало повітряних ударів по позиціях косовських сербів з метою врегулювання міжетнічного конфлікту. Військові дії НАТО проти Союзної Республіки Югославії в обхід норм міжнародного права підірвали створюваний членами цієї організації образ альянсу як стабілізуючого фактора - основи європейської безпеки після завершення епохи "холодної війни" [49, с. 56]. Росія виявилась не готовою до такого перебігу подій. Замість чіткої політичної стратегії, Кремль спромігся лише на грізну (з численними відмовками) риторику, не підкріплену реальними діями і спробами налагодити діалог стосовно прийнятного для обох сторін вирішення косовської проблеми [29, с. 5]. Негативним моментом у взаємовідносинах Росії і Північноатлантичного альянсу став той факт, що військова операція в Косово хронологічно співпала з проведенням у квітні 1999 р. Вашингтонського саміту, присвяченого 50-річчю НАТО, в роботі якого вперше як повноцінні члени альянсу взяли участь Польща, Угорщина та Чехія. Керівництво Росії відмовилось від участі в роботі саміту, заявивши, що цей крок зроблено як протест проти втручання НАТО у внутрішні справи суверенної держави [98, с. 12]. Негативний вплив на позицію Росії стосовно подальшого співробітництва з Північноатлантичним альянсом мали і ряд рішень, прийнятих в ході Вашингтонського саміту. Насамперед це стосується нової стратегічної концепції НАТО, оприлюдненої 25 квітня 1999 року. Особливо велике занепокоєння в кремлі викликало положення про можливість застосування збройних сил НАТО за межами території країн-членів альянсу, в якому, зокрема, відзначалося, що "проведення операції з врегулювання криз, часом за умов швидкого реагування, на значній відстані від місця постійної дислокації, можливе і за межами держав альянсу... Сили можуть розміщуватись та розгортатись за межами своєї національної території та вод, оскільки нестабільність на периферії НАТО може спричинити кризи або конфлікти, які вимагатимуть військової реакції з боку альянсу" [13, с. 11-12]. Під час роботи Вашингтонського саміту керівництво альянсу підтвердило свій курс на проведення "політики відкритих дверей" (проголошений в Брюсселі в січні 1994 році), заявивши, що процес розширення НАТО спрямовано на поширення зони безпеки й стабільності на інші європейські країни [1, с. 14]. Аналогічні наміри НАТО відображено і у Вашингтонській декларації, де, зокрема, сказано, що "розширення альянсу є часткою загального процесу, який триває протягом 90-х рр. і спрямований на те, щоб покласти край розмежуванням часів "холодної війни". Двері до членства НАТО залишаються відкритими й для інших європейських країн, якщо вони готові взяти на себе відповідальність та зобов'язання, що випливають з отримання членства" [2, с. 1]. В ситуації, що склалася після бомбових ударів по Югославії і Вашингтонського саміту, Кремль виявився нездатним протиставити щось реальне лінії Північноатлантичного альянсу, спрямованій на реалізацію ідей натоцентризму в європейській і світовій політиці, претензіям діяти в глобальному масштабі, застосовуючи силові методи. У відповідь Росія спромоглася лише виступити з вимогою суворого дотримання новими членами НАТО зобов'язань відповідно до Основоположного акту, суть яких полягає у відмові альянсу від розміщення на території нових країн-членів на постійній основі значних військових сил і ядерної зброї [49, с. 57-58]. Такий розвиток подій призвів до того, що наприкінці 90-х рр. серед російського керівництва вкоренилася ідея щодо протиставлення процесові розширення НАТО військово-політичного "трикутника" Москва-Делі-Пекін. Однак, через існуючи розбіжності в позиціях Росії, Індії і Китаю вона не одержала бажаного для Кремля розвитку [78, с. 35]. Повертаючись до питання про позицію Росії стосовно розширення НАТО на Схід на фоні косовської кризи, слід відзначити, що високо посадовці Міністерства закордонних справ та Міністерства оборони Російської Федерації, дотримувались досить суперечливих поглядів. Представники російського Міністерства закордонних справ розраховували на те, що Північноатлантичний альянс, скомпрометувавши себе невиконанням постанов Ради Безпеки ООН, буде змушений відмовитьсь від форсованого просування до кордонів Росії. Висловлювалась також думка, що в світлі косовських подій потенційні кандидати на приєднання до НАТО дещо притримають свій ентузіазм на
Loading...

 
 

Цікаве