WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Позиція Росії стосовно проблеми розширення НАТО на Схід - Реферат

Позиція Росії стосовно проблеми розширення НАТО на Схід - Реферат

перетворень [95, с.78].
Об'єктивним фактором, що мав відчутний вплив на формування східноєвропейської політики НАТО на початку 90-х р.р. став процес руйнування системи міжнародних відносин, яка склалася після Другої світової війни і закріпила існування протистояння між СРСР і Заходом, який призвів до істотного дисбалансу військових потенціалів в Європі на користь альянсу [47, с.30]. В цій ситуації рівнодіюча сила двох потужних військово-політичних блоків - НАТО і Організації Варшавського договору (ОВД), спрямованих назустріч один одному, була рівна нулю. На цьому базувалася стабільність в Європі і в світі. 1 липня 1991 р. ОВД саморозпустилась. Оскільки тиск зі Сходу на Захід зник, а з боку НАТО на Схід залишився попереднім, розпочався процес експансії Північноатлантичного альянсу в даному напрямку [72, с.10].
Розглядаючи Центрально-Східну Європу як регіон своїх життєво важливих інтересів, керівництво Росії проігнорувало той факт, що воно не здатне забезпечити тут свої позиції ні політично, ні економічно, ні через культурне співробітництво. Відчайдушні спроби Росії підтвердити своє високе місце в світовій ієрархії не дали бажаних результатів. Значний розрив між бажанням і реальними можливостями змусив Кремль тверезо оцінити своє становище у світі і на цій основі виробити відповідний стратегічний курс, відповідно до якого Росія змушена йти в руслі світового розвитку [33, с.71]. Саме ці тенденції стали визначальними у формуванні прозахідного зовнішньополітичного курсу Російської Федерації на початку 90-х р.р.
Однак, внутрішньополітична ситуація в країні призвела до кардинальних змін у взаємовідносинах між Росією і Заходом, що проявилося у завершенні так званого "романтичного періоду" у стосунках між ними. Спроба путчу, що відбулася в жовтні 1993 р., "феномен Жириновського" та активізація комуністичних сил змусили політичне керівництво Росії переглянути пріоритети свого зовнішньополітичного курсу, особливо свою позицію щодо розширення НАТО шляхом приєднання до альянсу країн Центрально-Східної Європи [63, c.76]. Цьому в значному мірі сприяли і невдалі спроби Росії інтегруватися в західні інституції. До того ж альянс не спромігся обрати правильний тон для розвитку відносин з Росією, а тому, не зміг переконати її керівництво у позитивності своїх намірів. Чиновники Міністерства закордонних справ та Міністерства оборони Російської Федерації були розчаровані, що в РПАС до них ставляться так само, як і до їхніх колег з інших колишніх країн Варшавського договору та Радянського Союзу [68, c.20].
В поєднанні з все ще досить сильною імперською ностальгією, притаманною російському суспільству, Кремль зайняв позицію, спрямовану на протидію процесові розширення НАТО [21, c.150].
Відчутний вплив на формування такого курсу мали і дії Заходу, спрямовані на прискорення вступу в альянс країн Центрально-Східної Європи. 13 жовтня 1993 р. в Празі під час зустрічі з главами держав Вишеградської групи (Польщі, Чехії, Словаччини і Угорщини) президент США Клінтон заявив, що питання полягає не в тому, буде НАТО розширюватися чи ні, а лише в тому, коли це відбудеться. Форма і тон цієї заяви були сприйняті російським керівництвом як диктат [79, c.21]. У відповідь на таку заяву президента США Кремль зайняв більш жорстку позицію як до процесу розширення НАТО зокрема, так і до альянсу в цілому. Навіть такий прозахідно налаштований політик як міністр закордонних справ Російської Федерації А.Козирєв в цій ситуації заявив, що "для цілей сьогоднішнього дня альянс, яким би він не був ефективним, сам по собі неадекватний, в силу того, що для НАТО більше немає військового суперника, а в самій НАТО немає Росії" [57, c.10].
З іншого боку ні Захід, ні Росія не виробили єдиної позиції стосовно розуміння ролі програми "Партнерство заради миру" в процесі розширення НАТО. Росія розглядала цей план як засіб, здатний компенсувати країнам Центрально-Східної Європи їхню відмову від вступу в Північно-атлантичний альянс. В свою чергу керівництво НАТО розглядало "Партнерство заради миру" як своєрідний етап підготовки для країн ЦСЄ, які поставили перед собою мету інтегруватися в західні структури безпеки [90, c.57].
Таке трактування програми "Партнерство заради миру" призвело до того, що Росія відмовилася від ідеї участі у гонці за членство в НАТО, популярної на початку 90-х років. Така позиція була викликана тим, що процес розширення НАТО на Схід, на думку Кремля, йде врозріз з питанням про реформування альянсу. Однак, для того, щоб уникнути міжнародної ізоляції Росії, остання змушена була 22 червня 1994 р. приєднатися до програми "Партнерство заради миру" [122].
Проте, не зважаючи на декларовані ідеї співпраці в сфері підтримки стабільності в Європі, російське керівництво зберігало негативне ставлення до планів щодо розширення НАТО на схід. Це досить яскраво проявилося у заяві Б.Єльцина під час Будапештської зустрічі глав держав-учасниць Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ), що проходила в грудні 1994 року, де було сказано, що "плани розширення НАТО сіють зерна недовіри, створюють нові смуги розмежування і цим самим суперечать налагодженню справжнього партнерства і формування єдиної демократичної Європи" [114, c.231].
У відповідь на активізацію дій Заходу, спрямованих на географічне розширення альянсу, російське керівництво висунуло ідею створення нового військово-політичного блоку на чолі з Росією, який би об'єднував країни СНД. Таким чином відбувався би новий розкол Європи на два полюси протистояння, що призвело б до різкого погіршання міжнародної ситуації в цілому і сприяло б наростанню конфронтації між Сходом і Заходом. Однак, реальних можливостей в Москви для створення такого військово-політичного союзу в найближчому майбутньому не було. Спроба створити противагу НАТО на основі підписаного в 1992 р. в Ташкенті Договору про колективну безпеку виявилась утопією через численні існуючі між країнами-учасницями суперечності [44, c.7].
В пошуках інструментів для протидії вступу країн Центрально-Східної Європи в Північноатлантичний альянс керівництво Росії виявилось безсилим. Найбільш адекватною в цій ситуаціїстала політика Кремля, спрямована на розтягнення процесу розширення НАТО на Схід на якнайтриваліший відрізок часу. Одночасно активно проводились пошуки взаємоприйнятних форм співпраці [64, c.17].
Однак, "Дослідження з питання про розширення НАТО", проведене альянсом у вересні 1995 р., засвідчило серйозність намірів Заходу щодо прийняття країн Центрально-Східної Європи в свій склад. Стосовно позиції Росії щодо цього процесу, було висловлене запевнення, що "процес розширення НАТО, в тому числі пов'язані з ним військові домовленості, нікому не загрожуватимуть і сприятимуть розвиткові широкої архітектури європейської безпеки, яка ґрунтується на справжній співпраці у межах усієї Європи і зміцнює безпеку і стабільність для усіх" [3, c.404].
В результаті активізації дій, спрямованих на розширення НАТО, відбулася певна перестановка сил у вищому державному керівництві Росії. Восени 1995 р. Є.Прімаков змінив на посаді міністра закордонних справ Російської Федерації А.Козирєва, який був прибічником прозахідного курсу. Такі дії Кремля засвідчили остаточне завершення "романтичного періоду" у взаємовідносинах між Росією і Заходом. Новий міністр закордонних справ, розуміючи неспроможність Москви вплинути на рішення НАТО про розширення, зайняв позицію, спрямовану на досягнення домовленостей, які б компенсували Росії вихід Центрально-Східної Європи із сфери її впливу [52, с.64].
Ці події відбувалися на фоні активізації східноєвропейської політики Північноатлантичного альянсу. Першим важливим кроком на цьому шляху стало рішення Ради НАТО про початок розширення альянсу. 10 грудня 1996 року країни-члени НАТО розпочали роботу з вироблення рекомендацій того, котрій з країн
Loading...

 
 

Цікаве