WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Позиція Росії стосовно проблеми розширення НАТО на Схід - Реферат

Позиція Росії стосовно проблеми розширення НАТО на Схід - Реферат


Реферат на тему:
Позиція Росії стосовно проблеми розширення НАТО на Схід
Одним з найсуперечливіших питань, що виникли в процесі налагодження якісно нових взаємовідносин між Росією і Північноатлантичним альянсом, стала проблема визначення домінуючих впливів в Центрально-Східній Європі. Розпад Радянського Союзу і вихід країн регіону із соціалістичного табору відкривав перед Центрально-Східною Європою широкі перспективи для формування зв'язків із Заходом. Проголошений політичним керівництвом посткомуністичних країн курс на інтеграцію в європейські структури знайшов широку підтримку в особі Заходу, зацікавленого в поширенні на регіон свого впливу з метою запобігання тут дестабілізуючим процесам [63, с.71].
Налагодженню тісних зв'язків між країнами Центрально-Східної Європи і НАТО в значній мірі сприяв факт поступового виходу регіону з-під впливу Росії (як правонаступниці Радянського Союзу на міжнародній арені),а також пошук політичними і військовими колами посткомуністичних країн адекватної відповіді на зміну геостратегічного балансу сил та зникнення загрози глобального протистояння двох антагоністичних сил періоду "холодної війни" - Заходу і СРСР [19, с.24]. Гарантії безпеки для порівняно невеликих країн регіону, що відчувають, в силу обмеженості свого військового потенціалу, власну вразливість, набули в умовах суспільної трансформації кінця 80-х - початку 90-х р.р. особливого значення [24, с.29]. Їх стурбованість посилювалась історичною тенденцією, за якою Центрально-Східна Європа відігравала роль або району зародження збройних конфліктів з подальшим їх поширенням, або точки зіткнення інтересів Заходу і Сходу [83, c.44]. Невпевненості обстановці додавав і факт появи нових сусідів, цілі і політика яких на початку 90-х р.р. ще не були остаточно визначені, а також нестійким становищем на території колишнього Радянського Союзу та складною міжетнічною ситуацією на теренах Югославії [66, с.47].
Під впливом цих факторів країни Центрально-Східної Європи взяли курс на забезпечення своїх національних інтересів за допомогою вже існуючих інститутів, насамперед НАТО, вступ в яке забезпечив би регіону сприятливі умови для політичного, а в перспективі й економічного розвитку [115, с.3]. Виявлена центрально- та східноєвропейськими країнами ініціатива щодо розширення Північноатлантичного альянсу на Схід була досить вдалим дипломатичним ходом з їхнього боку. Цим самим вони створили засіб для тиску на Росію і, одночасно, поставили в досить складне становище Захід, змусивши його вибирати між лояльною позицією до нього з боку Росії при умові непоширення на Центрально-Східну Європу гарантій безпеки з боку НАТО чи включенням даного регіону в сферу свого геополітичного впливу, що неминуче призведе до відновлення конфронтації з Росією [99, с.105].
На формування базових підходів лідерів держав-членів НАТО стосовно розширення альянсу на Схід мали вплив цілий ряд факторів. В цьому плані неабияке місце займала позиція Російської Федерації. Переконаність Заходу у невідворотності процесів демократичного реформування російського суспільства відразу після розпаду Радянського Союзу спонукала появу варіативної ідеї про можливість членства Росії в НАТО. В такій ситуації проблема можливої конфронтації між Росією і Заходом внаслідок розширення Північноатлантичного альянсу на Схід, фактично, зникала [53, с.32]. Цьому процесу в значній мірі сприяв і зовнішньополітичний курс Кремля на початку 90-х р.р.
Протягом 1991 - 1993 р.р. питання про розширення альянсу за рахунок, насамперед, країн Центрально-Східної Європи, домінувало в політичних дебатах про майбутнє НАТО. Щодо даної проблеми на перший план виносились три основних підходи:
- тверда опозиція ідеї розширення НАТО, ініціатором якої виступала Великобританія;
- пропаганда вступу в Північноатлантичний альянс нових членів, особливо з числа країн Центрально-Східної Європи, яку висувала Німеччина;
- підтримка половинчастого курсу (відтермінування рішення, створення попередніх умов або надання статусу партнера чи інших поступових і добре зважених кроків) з яким виступала Франція [82, с.55].
США в цій ситуації зайняли вичікувальну позицію, однак, вже з середини 1993 р. виступили з підтримкою ідеї розширення НАТО на Схід. На формування такого курсу Сполучених Штатів мали відчутний вплив як загострення ситуації на території колишньої Югославії та складна внутрішньополітична ситуація в Росії, так і той факт, що в Конгресі сформувалося досить сильне лобі з числа вихідців з країн Центрально-Східної Європи, які добивалися інтеграції даного регіону в Північноатлантичний альянс [75, с.153].
На даному етапі дискусії щодо майбутнього НАТО носили виключно гіпотетичний характер і торкалися суто гіпотетичних питань. Однак, вже з другої половини 1993 р. Учасники цих дискусій змушені були зайнятися прийняттям конкретних оперативних рішень на тлі тих подій, що відбувалися на європейському континенті [92, с.30].
Дискусія на тему вступу в НАТО окремих країн Центрально-Східної Європи набула нового звучання після візиту у Варшаву президента Російської Федерації Б.Єльцина, що відбувався наприкінці серпня 1993 р. До цього Росія висловлювала стримано-негативне ставлення до ідеї розширення НАТО на Схід, а у Варшаві Б.Єльцин з розумінням поставився до намірів Польщі вступити в альянс. Спільна російсько-польська декларація від 25 серпня 1993 р. оформила позицію Росії: "В перспективі таке рішення суверенної Польщі, спрямоване на загальноєвропейську інтеграцію, не суперечить інтересам інших держав, в тому числі інтересам Росії" [42, с.18].
Варшавську декларацію як НАТО, так і керівництво держав Центрально-Східної Європи, розцінили як згоду Росії на вступ ряду країн цього регіону в Північноатлантичний альянс. Спроба російської дипломатії послабити це враження, поставивши вирішення даного питання в залежність від характеру подальших відносин між Росією й НАТО, не мала успіху. Такий необачний крок президента Росії відіграв роль каталізатора незворотного процесу розширення Північноатлантичного альянсу на Схід [127].
Під певним тиском з боку держав Центрально-Східної Європи, які почали активно добиватися свого вступу в НАТО, остання в січні 1994 р. на Брюссельському самміті запропонувала ініційовану США програму "Партнерство заради миру", яка передбачала поступове, через ряд проміжних етапів, підключення країн регіону до Північноатлантичного альянсу. За задумом ініціаторів програми "Партнерство заради миру" цей план повинен зняти стурбованість Росії, викликану наближенням сфери дії НАТО безпосередньо до її кордонів через залучення до програми країн колишнього СРСР, в тому числі і Росії [121]. Такі заходи НАТО стали свідченням того, що Північноатлантичний альянс застосовував подвійну стратегію для того, щоб сприяти стабільності в рамках розширеної Європи: шляхом поступового інтегрування нових членів та через універсальні форми співпраці з тими державами, для яких членство в НАТО не стоїть на порядку денному[101, с.12].
В цій ситуації російське керівництво виявилось нездатним зайняти єдину чітко визначену позицію, що стало свідченням відсутності стратегії взаємовідносин з країнами Центрально-Східної Європи і Північноатлантичним альянсом.
Позиція Заходу в цьому плані є цілком очевидною. Запровадження програми "Партнерство заради миру" стало свідченням відмови країнами-членами НАТО від ідей реанімації довоєнних концепцій створення "буферної зони" чи "санітарного кордону" на межі з Росією. В західній стратегії домінуючим стало бажання не допустити виникнення в Центрально-Східній Європі "вакууму впливу" після втрати Росією своїх позицій в даному регіоні. Саме тому Захід всіляко намагається взяти на себе роль лідера і гаранта стабільності та безпеки, на якого країни Центрально-Східної Європи орієнтувалися б в проведенні демократичних
Loading...

 
 

Цікаве