WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Політичні режими - Реферат

Політичні режими - Реферат


РЕФЕРАТ
на тему:
Політичні режими
?
Політичний режим - це сукупність методів і прийомів здійснення державної влади.
Розрізняють такі види політичних режимів: демократичний та авторитарний.
За демократичного режиму державна влада здійснюється здебільшого ліберальне - демократичними методами з дотриманням прав людини, забезпеченням легальних можливостей урахування інтересів всіх груп населення через демократичні інститути та діяльність різноманітних громадських організацій, які представляють ці інтереси і впливають на вироблення і здійснення політики держави.
За умов авторитарного режиму державна влада здійснюється більш жорсткими методами, можливості для вільного виявлення інтересів різних груп населення обмежені, всю владу в своїх руках зосереджує правляча верхівка. Фактично принцип розподілу влади не реалізується, права і свободи
Той чи інший політичний режим стає можливим при тих чи інших формах державного правління.
Форму держави розуміємо як узагальнену характеристику будь-якої держави, складену з сукупності таких показників, як форма державного правління, політичний режим та форма державного устрою. Однак через те, що параметр форми державного правління часто буває визначальним щодо решти характеристик держави, виглядає до певної міри прийнятним позначення його виразами "форма держави", "державний лад", "державне правління".
Форма державного правління є суттєвою характеристикою будь-якої держави як способу соціальної організації, упорядкованого й керованого улаштування суспільства. Історія політичної думки містить чимало різних підходів до класифікації форм держави. Від часів антифеодальних буржуазних революцій принципового значення набуло протиставлення монархічних та республіканських форм урядування, що й набуло закріплення у сучасній теорії держави та права. Згодом республіканську форму державного правління почали підрозділяти на президентський та парламентський різновиди. Але за критерії такого розрізнення беруться, як і колись, суто формально-юридичні ознаки, такі як джерело влади (ним може бути визнана воля однієї людини, воля всього народу або ж воля певної верховної соціальної верстви - олігархії) та порядок утворення й оновлення органiв державної влади (вибори чи престолонаслідування). Відповідно до цього про монархічну форму державного правління говорять, коли верховна влада в державі цілком належить одній особі, яка й визнається її джерелом. Республіканською називають таку форму правлiння, яка передбачає визнання народу сувереном, носієм верховної влади, що делегує її своїм представникам на чітко визначений термін; за якої глава держави й усі органи врядування є виборними й змінюваними, а виконавча влада - похідною від представницької установи або від виборців. Громадяни республіки мають можливість визначально (безпосередньо чи опосередковано) впливати на носіїв влади та на їхні рішення. Суттєвими ознаками республіканського державного ладу від часів античного полісу вважаються: здійснення принципу виборності всіх органів громадського врядування, визначеність терміну владних повноважень, періодична змінюваність урядовців.
Іноді ще говорять про такий різновид державного правління як олігархія, називаючи так політику панування й правління невеликої групи можновладців, "форму врядування, що полягає в управлінні невеликої нерепрезентативної елітної групи, яка править у відповідності до власних інтересів, особливо це стосується накопичення багатств та привілеїв. Це одна з основних форм правління, які визначив Аристотель. Більш вільно цей термін іноді вживається як синонім якоїсь правлячої еліти". Як форма державного правління олігархія є мало поширеною і означає радше формально не взасадничене, часто узурповане використання обмеженою групою осіб верховної державної влади.
Незадовільність і непродуктивність поділу форм державного правління лише за формально-юридичною ознакою джерела влади на монархічні та республіканські у практично-політичному плані проявляється хоча б у протиріччях, на які кожного разу натикаєшся, маючи справу з сучасними монархіями. З одного боку коронована особа визнається джерелом влади в державі, а з іншого - у парламентських країнах вона співіснує з колегіальним органом громадського представництва, формування якого відбувається шляхом виборів, що є важливою ознакою республіканізму. З одного боку - шанобливе ставлення підданих якщо й не до самої особи монарха, то до інституції монархії, а з іншого - поважання протилежних вартостей демократизму, республіканізму, критична характеристика ролі монарха в політичних системах (зокрема європейських країн), сприйняття її як суто номінальної, несуттєвої й ледве не рудиментарної та декоративної.
Конституційні або парламентські монархiї (Бельгiя, Великобританiя, Данія, Норвегія, Швеція, Японія та iн.) характеризуються тим, що коронована особа є главою держави, вважається її символом, уособленням єдності нації, як суб'єкт влади в державі може виступати джерелом права (видавати або затверджувати закони), її іменем чиниться правосуддя, вона представляє державу у міжнародних взаєминах, призначає главу уряду та міністрів, однак робить це відповідно до пропозицій лідерів партійних фракцій, що здобули більшість у парламенті. Хоча державне управління в конституційних монархіях здійснюється від імені корони, уряд тут формується парламентським шляхом.
Про умовність формально-юридичної класифікації форм державного правління свідчить і практика віднесення до числа монархій країн - домініонів Об'єднаного Королівства (вже згадуваних Австралiї, Канади, а також Барбадосу, Нової Зеландії, Ямайки та iн.). Тут взагалі немає глави держави i таким вважається британський монарх, а його функції виконує генерал-губернатор, якого призначає британська корона за поданням уряду домініону. Цей порядок є радше даниною традиції, оскільки фактична влада тут цілком належить національним органам врядування, сформованим на засадах республіканізму.
Специфіка політичного знання порівняно із знанням юридичним полягає у його зверненості до реального стану речей, а не лише до формального вираження належного. Дослідження суспільних феноменів, здійснюване у політичному вимірі, на відміну від виміру формально-юридичного має справу з явищами de-facto, що потребує використовувати інші, ніж суто юридичні критерії типологізації форм державного правління. Не заперечуючи значущості ознаки джерела влади (а саме вона, як відомо, є визначальною для юридичної теорії держави та права), вважаю за доцільне наполягати на необхідності, прийнятності й ефективності виявлення інших суттєвих ознак форм державного правління, таких, що відповідають парадигмам власне політичної науки. Чи не найважливішою такою ознакою в даному разі є те, хто і як формує виконавчу владу в державі. Для нинішнього політичного життя є суттєвим те, що саме спосіб підпорядкування виконавчої влади визначає конструкцію тієї чи тієї політичної системи та зміст функціонування її інституцій. Зогляду на це, існуючі способи улаштування і здійснення державної влади доводиться поділяти на одноосібні або монократичні та, з іншого боку, колегіально-представницькі. Кожна з них має відповідні засади авторитету і легітимності, своєрідні переваги й недоліки.
Використовуючи даний методологічний принцип, бачимо, що існує багато спільного між політичними системами, приміром Німеччини та Великобританії - уряди в цих державах формуються парламентським шляхом, тобто через волевиявлення легіслатур, з членів депутатського корпусу, а особовий склад виконавчої влади певною мірою відбиває партійну структуру парламенту (до її установ входять представники партії більшості або партiй - членів
Loading...

 
 

Цікаве