WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Інтеграційні та дезінтеграційні чинники багатовекторних процесів на європейському та пострадянському просторах (науковий реферат) - Реферат

Інтеграційні та дезінтеграційні чинники багатовекторних процесів на європейському та пострадянському просторах (науковий реферат) - Реферат

попередження. Політичні рішення мають прийматися з урахуванням виняткових випадків, до яких віднесено не лише природні катастрофи та надзвичайні політичні події (на кшталт об'єднання Німеччини), а також значне скорочення темпів економічного зростання.
Рішення про створення валютного союзу певним чином змінило загальну стратегію будівництва ЄС. До цього часу ця стратегія передбачала, що усі держави-учасниці мають рухатись на шляху інтеграції з однаковою швидкістю і на рівних приймати участь у реалізації інтеграційних програм. Для нових членів передбачався лише перехідний період, після якого на них поширювалися загальні правила.
Невдалі ж спороби запровадити євровалюту зробили очевидним, що не усі країни зможуть увійти до валютного союзу одночасно. Постійне відкладання введення євро ставило під сумнів увесь проект, оскільки створення валютного союзу потребує одночасного збігу занадто значної кількості факторів, що можливо ніколи не буде досягнуто. Саме тому до останнього часу в ЄС не було одностайної думки про готовність Союзу до введення спільної валюти у 1999 р. І тільки на саміті у Брюсселі на початку травня 1998 р. було прийнято рішення про запровадження євро лише у 11 країнах - Франції, Німеччині, Італії, Бельгії, Іспанії, Португалії, Австрії, Ірландії, Люксембурзі, Голандії, Фінляндії. Дві країни - Великобританія і Данія - вирішили поки що утриматись від переходу на євро, зайнявши позицію зацікавленого спостерігача. Швеція ще має привести своє законодавство у відповідність до Маастрихтського Договору та виконати умови щодо підтримання стабільності курсу національної валюти. Греція не увійшла до валютного союзу так як стан її економіки, фінансів, соціальної сфери не відповідають необхідним вимогам.
За прогнозними підрахунками ЄК, частка тільки 11 країн, що 1 січня 1999 р. сформують ЄВС з єдиною євровалютою, вже у 1998 році буде складати 19,4 % світового валового внутрішнього продукту проти 19,6% в США, тобто результати їх економічної діяльності за основним показником (ВВП) практично співпадуть. В той же час ці країни разом обженуть США за експортним потенціалом тому, що на їх частку буде припадати 18,6% світового експорту проти 16,6% в США [7], тобто на два процентних пункта більше, що у вартісному вимірі складе значну величину. Але це рішення криє у собі й небезпеку дестабілізації торговельних потоків та розпаду спільного внутрішнього ринку з поділом ЄС на дві нерівні частини щодо становища (статусу) групи країн, що негативно впливатиме на загальний інтеграційний процес.
З 1 січня 1999 р. євро почне існувати лише у чеках, банківських розрахунках і перерахунках. Готівковим засобом розрахунку євро стане з 1 січня 2002 року. Коментуючи факт народження євро, голова ЄК Жак Сантер сказав, що євро являтиме собою потужній фактор не лише для подальшої економічної інтеграції, але також і для інтеграції політичної. Для цього зараз є усі необхідні умови. Безперечно, це історична подія. Насамперед тому, що вона безпрецедентна в історії людства. Уперше одні з найсильніших й найрозвинутіших держав світу добровільно відмовляються від своїх національних валют для того, щоб створити одну, єдину, спільну.
І все ж визнання євро у планетарному масштабі є непростим завданням. На думку провідного експерта Банку міжнародних розрахунків (БМР) Роберта Макколі, євро, безумовно, окупує країни Європи, включаючи її східну частину. Проте Азія, Ближній та Середній Схід, Африка, Латинська Америка та держави колишнього СРСР - усі надаватимуть перевагу долару. Свідчення цьому є вже зараз: ті, хто тримав кошти у європейських банках переводять їх на долари, що є яскравим прикладом недовіри до євровалюти, яка ще не з'явилася. На сьогоднішній день подібні трансфери обчислюються багатьма міліардами, і, за думкою банкирів, ця тенденція зростатиме. Відтік інвестицій з Європи і скорочення будь-яких фінансових операцій, за прогнозами, стануть неминучим явищем на період становлення євро. Більше того, один з противників переходу до євро, автор книги "Європейська помилка", французький професор Жан Жак Руза попереджує: "Уся система може в якийсь момент вибухнути. Найбільш небезпечний час - з 1999 до 2002 року із-за того, що коливання курсів різних валют, жорстка монетаристська політика, яка необхідна для переходу до євро, відсутність центрального європейського урядустворюють найбільш неблагоприємні умови для введення євро"[8].
Таким чином, базуючись на світовому досвіді, зокрема, досвіді ЄС, можна вирізнити п'ять рівнів інтеграційного процесу:
1. Зону вільної торгівлі, в рамках якої ліквідуються митні і кількісні обмеження між членами інтеграції, але вони зберігають самостійну митну політику відносно країн-нечленів;
2. Митний союз, в рамках якого ліквідуються різноманітні дискримінації у сфері пересування товарів уссередені союзу і формується спільна митна політика відносно держав-нечленів;
3. Спільний ринок, де поряд з торговельними ліквідуються ще обмеження руху факторів виробництва;
4. Економічний союз як форму спільного ринку, яка базується на гармонізації національних економічних політик для ліквідації дискримінації у сфері вільного руху товарів і факторів виробництва;
5. Валютний союз та економічну інтеграцію, яка заснована на уніфікації монетарної, фіскальної, соціальної і антициклічної політики і потребує створення наднаціональних органів, уповноважених приймати за держави-члени обов'язкові рішення.
Переростання від нижчого до вищого рівня інтеграції здійснюється завдяки поступовому розширенню сфер інтеграційної діяльності, що супроводжується відповідними інституціональними змінами. Перестрибнути на вищий інтеграційний рівень з того стану міждержавного співробітництва, у якому зараз знаходяться країни Співдружності, неможливо. Реально сьогодні мова може йти лише про створення умов та механізмів взаємовигідного економічного співробітництва, сприяння його всебічному розвитку, взаємовигідній кооперації виробництва, забезпечення необхідної для цього координації політики.
Саме це і має бути першочерговою метою СНД. Безумовно, приклад ЄС дуже привабливий, проте треба тверезо оцінювати можливості його перенесення на пострадянський простір. При цьому належить враховувати ряд обставин.
По-перше, як вже відмічалось, усі країни, які нині входять в СНД, знаходяться у стані економічної, соціальної та політичної нестабільності. Така ситуація робить малоперспективною орієнтацією на довгостроковий та всеосяжний договір, який було підписано в Маастрихті. Так, економічна криза 1973-1975 років була глибшою й затяжнішою саме в інтеграційній зоні.
По-друге, вже зараз досить помітна і, мабуть буде посилюватись тенденція до диференціації політичного і соціально-економічного укладів нових держав. Тому становлення СНД у будь-якій формі, що нагадує ЄС, буде ускладнено не стільки можливостями збільшення розриву в рівнях економічного розвитку, скільки зростаючими розходженнями у напрямах та темпах суспільних перетворень - переходу до ринкової економіки, демократизації політичної системи, дотримуванням прав людини на шляху до громадянського суспільства тощо. Це ще більше ускладнює розробку погодженої стратегії розвитку СНД, яку не прийнято ще на березневому (1997 р.) саміті, та створення на її основі відповідної договірно-правової бази.
По-третє, виявилася і така специфічна перешкода як імперський синдром в Росії та пов'язаний з цим "антиросійский синдром" в інших країнах
Loading...

 
 

Цікаве