WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Інтеграційні та дезінтеграційні чинники багатовекторних процесів на європейському та пострадянському просторах (науковий реферат) - Реферат

Інтеграційні та дезінтеграційні чинники багатовекторних процесів на європейському та пострадянському просторах (науковий реферат) - Реферат

на світовому ринку - літакобудування, мікроелектроніки, оптики, космічної техніки тощо. Розрив кооперації в інноваційних галузях робить неможливим інтеграцію країн СНД у світове господарство в якості індустріально розвинутих держав.
Продукція багатьох інших виробництв (за винятком сировинних її видів) неконкурентоспроможна на світовому ринку за своїми якісними, ціновими параметрами або внаслідок сертифікаційної невідповідності.
Про рівень взаємозалежності економік союзних республік говорить висока частка вивозу-ввозу у виробництві і споживанні. Так, найменшою питома вага ввозу у загальному обсязі споживання у 1989 р. була в РРФСР і становила 15,7%. В окремих республіках цей показник коливався від 17,6% в Україні до 31% у Вірменії. Причому в десяти республіках з п'ятнадцяти питома вага ввозу у споживанні перевищувала 25%. Частка вивозу у виробництві РРФСР дорівнювала 10,7%. Для Української РСР цей показник становив 14,9%. Найбільш орієнтованим на вивіз був господарський комплекс Азербайджану, де питома вага вивозу у виробництві становила 27,1%. У семи республік цей показник перевищував 24% [1].
В окремих галузях цей показник був ще вищим. Так, наприклад, понад 40% продукції металургійного комплексу України призначалось для споживання за її межами. У хімічній та нафтохімічній промисловості і у машинобудуванні частка вивозу перевищувала 30%. В той же час у загальному споживанні України частка ввезеної продукції машинобудування також перевишувала 30%, а хімічної та нафтохімічної промисловості становила майже 40% [2].
За таких умов намагання забезпечити використання існуючого виробничого потенціалу шляхом збереження традиційних ринків збуту готової продукції і комплектових є безумовно вагомим інтеграційним чинником.
Проте те ж саме розміщення продуктивних сил на території колишнього СРСР вміщує і дезінтеграційну складову.
У світовому господарстві розвиток таких форм організації виробництва, як спеціалізація, концентрація та кооперація обумовлений законом зменшення суспільних витрат праці. В СРСР, де система внутрішніх цін не відображала суспільно необхідні витрати праці, розвиток організаційних форм виробництва здійснювався не за економічними, а за політичними законами.
Як наслідок - значна частина коопераційних зв'язків стала нераціональною при ринкових цінах тому, що витрати на транспортування комплектових чи сировини підвищують ціну готової продукції до неконкурентоспроможного рівня. Такі зв'язки поступово згортаються і поновлення їх недоцільно.
Ті країни СНД, де зосереджені кінцеві стадії виготовлення продукції, зацікавлені у збереженні існуючих коопераційних зв'язків. Проте це часто протирічить інтересам країн, де виробляється сировина чи розташовані первинні стадії її обробки.
Це зумовлено тим, що видобуток сировини та її первинна обробка - найбільш матеріало- та енергомісткі, екологічно небезпечні та брудні стадії виробництва. До того ж продукція первинних стадій обробки значно дешевша за кінцеву, а відтак для того, щоб забезпечити потреби у кінцевій продукції для суспільного споживання, необхідно вивозити більше сировинної продукції. Крім того сировинні ресурси - чи не єдина стаття експорту до країн так званого далекого зарубіжжя, яка забезпечує стале надходження валюти.
В умовах розбудови власної державності країн, що виникли на терені колишнього СРСР, їх виробнича залежність від імпорту сировинних ресурсів, комплектових стала елементом національної безпеки, особливо, враховуючи намагання використати цю залежність для політичного тиску.
А такий тиск є можливим, враховуючи, що за часів СРСР три чверті міжреспубліканського товарообміну замикалось на одну республіку - Російську Федерацію. Так, наприклад, саме у Росію надходило понад 75% продукції машинобудування, понад 72% металургійної продукції, майже 70% товарів народного споживання, понад 63% продукції хімічної промисловості, які вивозила Україна. З Росії надходив практично увесь обсяг паливно-енергетичних ресурсів, понад 92% продукції лісової та целюлозно-паперової промисловості, 75% продукції машинобудування, 56% споживчих товарів, які ввозила Україна[3]. Така ж картина була характерною і для решти союзних республік.
Тобто усі республіки СРСР мали розгалужені коопераційні зв'язки з Росією, в той час як між іншими республіками СРСР виробнича кооперація була розвинута значно менше. Внаслідок цього усі пострадянські держави економічно були занадто залежні від Російської Федерації, яка використовувала цю залежність у власних інтересах.
Саме така ситуація спонукала пострадянські країни активізувати процес перебудови національного виробництва з метою створення повних технологічних циклів, налагодження національного виробництва, у першу чергу продукції, що відноситься до критичного імпорту. У цьому напрямку значних успіхів вже досягли практично всі пострадянські республіки.
Так, наприклад, Узбекистан створив власні потужності по переробці бавовни, значно розширив виробництво зерна та видобуток паливно-енергетичних ресурсів, суттєво зменшивши тим самим імпортозалежність своєї економіки.
Україна, яка за часів СРСР отримувала майже 80% необхідної сільськогосподарської техніки за рахунок ввозу, практично завершила роботу по налагодженню власного виробництва усієї гами тракторів, створює власне виробництво інших видів цієї продукції, зокрема, зернозбиральних комбайнів. Ведеться активна робота по диверсифікації імпорту енергоносіїв тощо.
Сьогодні вже очевидна ще одна серйозна проблема цієї сторони економічної співпраці пострадянських країн - слабкість технологічного ядра їх виробничої кооперації. Виходячи на світовій ринок, ці країни стикаються з дуже жорсткою конкуренцією. Щоб зайняти своє місце у світовому господарстві необхідна техніко-технологічна модернізація практично всього їх виробництва. Проте жодна з країн-учасників Співдружності не може стати донором новітніх високоефективних технологій. Це обумовлює пошук таких донорів за межами СНД. Пострадянські країни стрімко переорієнтують свої зовнішньоторговельні зв'язки у напрямку інших країн світу, в тому числі і за рахунок тих груп товарів, які пов'язані з технологічним оновленням економіки.
Процес модернізації у значній мірі пов'язаний з залученням інвестицій. В умовах трасформаційної кризи, коли власні фінансові можливості пострадянських країн дуже обмежені, вони все активніше залучають до модернізації виробництва іноземний капітал, однією з найпоширеніших форм чого є спільні підприємства, а це в свою чергу звужує масштаби якіснуючої, так і майбутньої виробничої кооперації країн СНД.
Свідченням цих процесів є переорієнтація зовнішньоекономічної діяльності країн Співдрудності на ринки третіх країн. Особливо активно цей процес відбувається в Україні та Росії. Так, якщо у 1991 році на країни так званого далекого зарубіжжя припадало 33,6% зовнішньоторговельного обороту Росії і менш ніж 11% зовнішньоторговельного обороту України, то у минулому 1997 році частка їх досягла відповідно 77,7 та 40%. Причому в експорті України частка цих країн зросла майже до 50%. [4].
Підсумовуючи вищесказане, можна констатувати, що, незважаючи на безумовний інтерес країн СНД зберегти пострадянський ринок для продукції своїх ресурсооброблювальних галузей, в якості споживачів цієї продукції вони все сильніше переорієнтовуються на інші країни світу тому, що тільки так можливо оновити виробництво та забезпечити
Loading...

 
 

Цікаве