WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаПолітологія, Політика → Етно-релігійні і політичні причини конфлікту у колишній Югославії - Реферат

Етно-релігійні і політичні причини конфлікту у колишній Югославії - Реферат

Косово. Рішення про військові діїпроти суверенної країни НАТО вийшло за рамки Вашингтонського договору щодо утворення Альянсу, який передбачає, що він є суто оборонним блоком із певною зоною відповідальності. Таке рішення прийняте в обхід Ради Безпеки ООН, хоча і на підтримку її резолюцій. Отже, воно створює прецедент порушення міжнародного права, оскільки мандат на застосування військової сили може дати тільки РБ ООН. Без цього будь-які дії держави або блоку держав проти будь-якої суверенної країни кваліфікуються не інакше, як воєнна агресія. Положення про заборону застосування сили включено до Статуту ООН у 1945 р. як вищий принцип. Збройне втручання з гуманітарними цілями не визнається міжнародним і звичайним правом, хоча таку мотивацію іноді використовують для порятунку власних громадян, що потрапили у небезпечну ситуацію в іншій країні.
Великомасштабні воєнні дії проти суверенної держави не можуть не викликати засудження з боку міжнародної спільноти. Це справедливо, оскільки, якщо ламають систему, починається безладдя й сваволя, порушується усталений порядок, і тоді будь-хто вважатиме можливим брати на себе право втручання на користь якої-небудь групи населення в тій або іншій країні. Так і в ситуації з Косово світова громадськість не залишилася байдужою. В багатьох країнах пройшли акції протесту проти ракетно-бомбових ударів НАТО по Югославії.
Особливо масштабними сплесками емоцій відзначалися антинатовські демонстрації в Москві, що відбувалися переважно за ініціативою націонал-патріотичних та прокомуністичних сил під гаслами слов'янської єдності. У щирість виступів останніх на захист міжнародного права важко повірити, оскільки ті ж комуністи, не вагаючись, порушували міжнародне право під час подій у Чехословаччині в 1968 р., воєнного стану в Польщі у 80-х роках або під час війни в Афганістані. Швидше можна вважати, що їхні дії продиктовані стереотипами конфронтаційного мислення, усталеного в біполярну добу, коли головним ворогом комуністів вважався світовий імперіалізм і його ударний загін - військово-політичний блок НАТО.
Не можна все ж ігнорувати виступи багатьох чесних людей, які щиро вбачають в акціях НАТО саме порушення міжнародного порядку й відчувають можливу загрозу своїм правам і власній безпеці. Тут варто замислитись, наскільки їхні побоювання обгрунтовані, а також над тим, наскільки відповідає дійсності висвітлення подій засобами масової інформації.
Підтримка воєнних дій з боку країн-членів НАТО зрозуміла, оскільки спрацьовує механізм солідарності зі своїми партнерами по Альянсу. Що ж до різко негативної реакції офіційних Москви та Мінська, то слід зазначити, що Югославія ніколи не була і не є союзником РФ та Білорусі. Історично Російська імперія використовувала сербів для реалізації власних цілей на Балканах, що вони чудово розуміли й намагалися відповідно балансувати між основними державами. За часів комуністичного режиму Й. Броз Тито Югославія взагалі була країною, опозиційно налаштованою до СРСР. Вона проводила самостійну політику неприєднання, що завжди викликало роздратування з боку Москви. Отже, теперішню реакцію Москви слід вважати не стільки засобом захисту братів-слов'ян, скільки засобом підтримки власних великодержавницьких амбіцій в умовах поступового скорочення своїх геополітичних впливів, а також своєрідним протестом проти встановлення беззаперечного домінування євроатлантичної моделі порядку на Балканах та в інших частинах світу.
Політико-правові колізії у косовському питанні
На цьому тлі відбуваються досить складні колізії між політикою і правом, не враховувати які неможливо при визначенні своєї позиції й свого бачення подій. Особливістю косовського конфлікту і є, власне, виявлення протиріччя між геополітичним і правовим розумінням ситуації. З формально правового боку - атаки НАТО на Югославію є кричущим порушенням міжнародного права. З позиції геополітики - ця ситуація лише відбиває зміни в геополітичному балансі сил та інтересів.
Уперше з часів руйнації біполярної системи світового порядку потужний військово-політичний блок держав узяв на себе право здійснювати збройне втручання у внутрішні справи однієї з позаблокових держав, не маючи на це правових підстав. Геополітичне значення цього факту полягає в тому, що блок НАТО таким чином виявляє амбіції щодо світового лідерства як міжнародної інституції, значення якої має перевищувати вагу ООН і ОБСЄ. Власне, це заявка на реалізацію такої моделі світового порядку, в якій передбачається беззастережне військово-політичне домінування Євроатлантичного блоку держав із відповідними системами цінностей. Принаймні Євроатлантичний блок відчуває себе настільки потужною силою, що може не брати до уваги інші, альтернативні моделі міжнародного порядку та сили їх підтримки, включаючи й ті інституції, що виникали історично саме як результат компромісів та домовленостей у добу після Другої світової війни та в часи "холодної війни". Отже, питання полягає в тому, що або ми маємо справу з новою схемою безправ'я та силового нав'язування світові своїх інтересів, своїх цінностей і свого бачення, або не виключено, що тут ми зустрічаємося з принципово новим розумінням світового права й міжнародного порядку.
Порядком варто називати усталену систему відносин і поведінки держави, в якій, зрештою, сила має бути підпорядкована праву, тобто систему, де будь-які аспекти взаємин, включаючи силові, регулюються певними, цілком прозорими й визначеними нормами. З початком ракетно-бомбових атак НАТО у Югославії формально-правові засади міжнародних взаємин, як вони склалися після Другої світової війни, зазнали атак не меншої сили. Фактично під знак запитання поставлено право уряду суверенної держави чинити щодо власного населення будь-які дії, які воно вважає потрібними, тобто сумнівним стає базовий принцип невтручання у внутрішні справи, який завжди був однією з найважливіших засад міжнародних взаємин.
Варто замислитися, наскільки правомірним і справедливим є сам цей принцип. Недопущення втручання у свої внутрішні справи - одна з головних ознак суверенітету держави, тобто основного суб'єкта міжнародного права. Держава існує і має обличчя міжнародного суб'єкта за наявності чотирьох умов: населення, територія, система влади, незалежність. Суверенітет держави є неподільним, тобто з боку внутрішнього права влада в державі є вищою і поширюється на всю територію держави та її населення.
Міжнародне право вважається пріоритетним щодо внутрішнього, національного, а отже, будь-які зазіхання з боку держави на суверенітет у міжнародній сфері є безпідставними, так само, як і зазіхання з боку міжнародного права та міжнародної спільноти на визначення внутрішніх законів держави. Обидві системи права історично розвивалися паралельно й існували незалежно одна від одної. Визнано, що міжнародне право не надає міжнародній спільноті права накладати нові обов'язки на державу, якщо вона не схильна їх брати на себе, або ж втручатися в її права,
Loading...

 
 

Цікаве