WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаРозміщення продуктивних сил (РПС) → Передумови розмiщення продуктивних сил - Реферат

Передумови розмiщення продуктивних сил - Реферат

Поняття урбанізації тісно пов'язане з системами розселення населення – територіально цілісними і функціонально взаємопов'язаними сукупностями поселень. Два основних типи поселень – міські й сільські мають істотні відмінності щодо функціональної структури й людності, причому функціональна характеристика є вирішальною при визначенні типу поселення. Виникнення й розвиток систем розселення – це наслідок територіального розподілу праці. Кожне поселення в системі виконує свої соціально-економічні функції.

Для системи розселення характерні тісні внутрішні зв'язки між її елементами (поселеннями), що втілюється в інтенсивні міжселенні потоки: виробничі, культурні, інформаційні тощо.

За ступенем розвитку й територіальним охопленням системи розселення поділяються на локальні й реґіональні. Локальні системи охоплюють відносно невелику територію (в Україні – звичайно область або навіть її частину). Критерієм межування такої системи є показник транспортної доступності, який визначає відстань (у годинах) від центру системи до її крайнього поселення; для регулярних поїздок населення в один кінець ця відстань не повинна перевищувати 1,5 години. Локальні системи дають змогу активного спілкування людей, сприяють найбільш інтенсивним економічним зв'язкам між об'єктами системи. Центром локальної системи є найбільше багатофункціональне місто. Навколо нього групуються міста нижчих рангів; так утворюється міська агломерація. Сільські поселення, що входять в систему, також ранжируються за величиною і функціональним призначенням (центри адміністративних районів, сільськогосподарські центри, селища при фермах тощо).

Реґіональні системи розміщуються на досить великих територіях; в Україні вони включають поселення декількох областей. Часто базою для формування реґіональних систем розселення виступають ТВК (як, наприклад, для Донецької реґіональної системи, що охоплює Донбас). Найбільше місто реґіону, найскладніше в функціональному відношенні, набуває значення реґіонального центру. Іноді реґіональна система може мати декілька центрів, якщо вони примірно рівнозначимі.

Найбільшою формою розселення є мегаполіс, що виникає у разі зрощування декількох агломерацій. Мегаполіси можуть простягатись на сотні кілометрів; проте вони не являють цілковиту міську забудову території, її "галявини" можуть бути зайняті селами, рекреаційними об'єктами тощо. Найбільші мегаполіси світу: "Босваш" – між американськими містами Бостоном і Вашингтоном; "Чипітс" – між Чикаго й Піттсбургом; "Сансан" – між Сан-Франциско й Сан-Дієго; Тихоокеанське узбережжя між Токіо й Осакою; район нижньої течії р. Рейн (Нідерланди–Німеччина).

Розселення й виробництво мають прямий та зворотний зв'язок. Довгий час домінуючим фактором було виробництво, яке зумовлювало певну систему розселення. І сьогодні сільське господарство й гірнича промисловість, наприклад, локалізують поселення. Але під впливом НТП великі міста "притягують" виробництво до себе. Зосередженість в містах науково-дослідних закладів, вузів, великого контингенту висококваліфікованих фахівців сприяє розміщенню в них наукоємних виробництв, формуванню потужних інформаційних центрів.

Подальший розвиток систем розселення веде до їх трансформації. Друга половина XX ст. відзначається зменшенням населення багатьох великих міст (Нью-Йорк, Лондон); водночас швидко зростає їх приміське оточення: міста-супутники, які перетворюються чи на "міста-спальні", чи на промислові додатки великих міст. Місто-центр "розвантажується" від надмірної кількості виробничих об'єктів і населення. Проте посилюються його зв'язки із іншими поселеннями агломерації. Такий процес має назву субурбанізації. Таким чином, урбанізація переходить на вищий щабель.

Національний склад населення не відіграє вирішальної ролі в економіці, хоча деякі національні аспекти треба враховувати у певних економічних ситуаціях. До них відносяться: ступінь етнічної однорідності у країні, національні традиції у трудовій діяльності, рівень національної культури, спосіб життя, темперамент тощо.

Залежно від демографічної ситуації у країні здійснюється певна демографічна політика – комплекс соціально-економічних заходів, за допомогою яких уряд скеровує ці процеси у потрібному напрямку. Цілі демографічної політики можуть бути діаметрально протилежні.

В усіх країнах Європи, Північної Америки, у Японії та деяких інших проводиться політика, скерована на збільшення природного приросту населення. Для цього є два шляхи: заохочення народжуваності через надання різних пільг родинам, які мають дітей, і зниження смертності за рахунок покращення соціального забезпечення та медичного обслуговування. Як правило, в економічно розвинутих країнах застосовують обидва методи підвищення природного приросту. Але треба відзначити, що одноразові вкладення у пільги на підвищення народжуваності дадуть ефект не раніше, ніж через 15–20 років, а тому демографічна політика має бути довготерміновою.

У більшості країн, що розвиваються, а також у Китаї, демографічна політика скерована на зниження природного приросту населення. Тут пільги надаються сім'ям, які свідомо обмежують кількість дітей. Крім того, ведеться пропаганда малої сім'ї у засобах масової інформації та іншими шляхами. Демографічна політика в Україні скерована на підвищення природного приросту населення за рахунок народжуваності. Для цього матерям, які народжують дитину, надаються допомоги, додаткова відпустка тощо.

3. Історико-економічні передумови

Сукупність економічних умов та відношень, що впливають на особливості розміщення продуктивних сил, називається економічними передумовами розміщення. Вони великою мірою визначають територіально-галузеву структуру виробництва, ефективність розміщення об'єктів народного господарства, напрям міжреґіональних зв'язків. З економічними передумовами тісно пов'язані такі поняття, як економічний потенціал країни, структура народного господарства, територіальний поділ праці.

Економічні передумови РПС можна погрупувати таким чином:

історико-економічні передумови;

особливості суспільної організації виробництва;

характер прояву територіального поділу праці (на реґіональному й міжнародному рівнях);

загальний рівень економічного розвитку реґіону.

Ці передумови взаємопов'язані й взаємозумовлені. Так, історико-економічні передумови докладно визначають загальний економічний потенціал країни та участь її у територіальному поділі праці (ТПП). В свою чергу, ТПП впливає на структуру народногосподарського комплексу. Форми суспільної організації виробництва великою мірою є підсумком історико-економічного розвитку країни.

Розгляньмо вплив економічних передумов на розміщення продуктивних сил. Історико-економічні передумови є закономірною послідовністю подій у попередньому розвитку економіки, які справили істотний вплив на сучасний характер РПС. Передумови бувають загальні й реґіональні.

Загальні історико-економічні передумови визначаються закономірностями суспільного розвитку. Це розвиток соціально-економічних відносин, послідовне чергування способів виробництва, вдосконалення засобів праці, індустріалізація, науково-технічний прогрес тощо. Світовому соціально-економічному розвитку притаманна нерівномірність у часі та просторі: у деяких реґіонах і країнах він інтенсивніший, а в інших – повільніший. Це призводить до несинхронності розвитку й розміщення продуктивних сил у різних реґіонах.

Так, у країнах Західної Європи раніше, ніж в інших реґіонах, склались капіталістичні відношення, відбувся перехід від ремесла до мануфактури, здійснився промисловий переворот і почалась індустріалізація економіки. Це зумовило випереджаючий розвиток країн Європи, а потім США та Японії у царині технології, підвищило конкурентоспроможність продукції за рахунок її здешевлення при одночасному поліпшенні якості. Розпочалась торгово-економічна експансія цих країн, що сприяло зміцненню їхнього власного економічного потенціалу й давало імпульс для подальшого економічного випередження. Зараз розрив у продукуванні національного доходу між економічно розвинутими країнами і країнами, що розвиваються, становить 12-кратну величину і вже протягом кількох десятиріч не знижується.

Сприятливі історико-економічні передумови у розвинутих країнах сприяли ефективному розміщенню продуктивних сил. Насамперед в економіці цих країн склалась галузева структура, адекватна науково-технічному прогресові на кожній стадії його розвитку. Якщо на початковій стадії індустріалізації тут панувала легка промисловість (особливо текстильна), а згодом – ще й металургія, загальне машинобудування, основна хімія, то сьогодні науково-технічний прогрес втілюють енергетика, верстатобудування, електроніка, хімія органічного синтезу. За рівнем розвитку цих галузей можна робити висновки про загальний економічний потенціал країни.

Є ціла низка причин, чому країни, що розвиваються, відстали у поступі економіки (повільніша еволюція соціально-економічних відносин, наслідки колоніалізму); а тепер вони настійливо намагаються надолужити прогаяне. У другій половині XX ст. вони зробили ривок в індустріалізації, але, власне, це повторення, з певним відставанням, пройденого розвинутими країнами. Спочатку йдеться про легку й харчову промисловість, видобуток корисних копалин (на цій стадії перебуває більшість країн, що розвиваються), а потім – про виробництво сільгоспмашин, транспортних засобів, побутової електротехніки, мінеральних добрив. Найвища стадія – випуск обладнання, верстатів, електроніки (Індія, Бразилія, Мексика та ін.). Але доки країни, що розвиваються, "вилазять" на черговий щабель, економічно розвинуті держави здобуваються на новий відрив. Тому проблема зближення рівнів економічного розвитку не така проста, як здається. Для її розв'язання не досить нарощувати, як це здебільшого робиться зараз, виробничі потужності в країнах, що розвиваються. Тут потрібна не лише звичайна допомога заможніших держав, але й "взаємопроникнення" економік, інтернаціоналізація світового господарства.

Loading...

 
 

Цікаве