WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаФілософія → Філософські категорії загального і особливого та їх використання у правотворчості - Реферат

Філософські категорії загального і особливого та їх використання у правотворчості - Реферат

Між тим, в одному з проектів нового Трудового кодексу України допускалось тимчасове припинення чинності нормативно-правових актів з охорони праці на тій підставі, що на окремих підприємствах не створені безпечні і нешкідливі для здоров'я умови праці. Замість припинення виробництва органам державного нагляду з охорони праці пропонувалось надати право (за клопотанням роботодавця) давати дозвіл на тимчасове продовження роботи в небезпечних умовах, що суперечить вимогам ст. 153 КЗпП.

Наявність загального і особливого в самих суспільних відносинах визначає об'єм і межі централізованого, відомчого і місцевого (локального) нормотворення. Якщо загальні (централізовані) норми права регулюють більш широке і значиме коло суспільних відносин, то децентралізоване регулювання (відомче, місцеве, локальне) має більш вузьке, специфічне, зі своїми особливостями коло відносин. Не забуваючи про діалектичний взаємозв'язок між категоріями загального і особливого (одиничного), необхідно підкреслити, що децентралізоване правове регулювання не утворює якоїсь автономії, воно входить в єдину систему права, що базується на загальних нормах (правових принципах).

З наведеного логічно випливає висновок, що в загальній нормі містяться приписи, що регламентують лише основні сторони (елементи) суспільних відносин. В той же час правова норма тим більш змістовна, чим більше вона охоплює індивідуальні особливості і відмінності у відносинах, що регулюються. Чи немає тут протиріччя?

Справа в тому, що відмічена вище закономірність, відповідно до якої кожне загальне обов'язково містить у собі все різноманіття особливого (одиничного) - це тільки один аспект діалектичного зв'язку даних категорій. З іншого боку, чим більше загальне охоплює особливе (одиничне) в конкретних явищах, тим менше воно стає загальним.

Таким чином, у правотворчій діяльності намагання до максимального охоплення в загальній нормі права індивідуальних особливостей конкретних відносин може призвести в кінцевому рахунку до втрати такої важливої властивості загальної норми, як її здатність визначати однакову міру поведінки суб'єктів у відносинах, опосередкованих принципами права.

Цей висновок можна заперечити, посилаючись на те, що загальна норма права (як і будь-яка інша) впливає на той чи інший вид суспільних відносин через конкретні правовідносини. Адже вимоги, що ставляться правовою нормою до поведінки людей, "прив'язують" правовідносини до конкретних суспільних відносин з урахуванням їх індивідуальних особливостей. Оскільки конкретні правовідносини здатні враховувати індивідуальні особливості суспільних відносин, то може здаватися, що з допомогою правовідношення будь-яка правова норма загальної дії може бути застосована до особливих (одиничних) відносин. Але насправді це не так.

Кожне конкретне правовідношення, якщо воно виникає на підставі загальної правової норми, неминуче несе на собі відбиток тих загальних вимог, які складають зміст даної норми. Однак можливість поширення цих загальних вимог на конкретні відносини далеко не безмежна, бо останні у реальному житті відрізняються значним різноманіттям і специфічністю. У правотворчій діяльності вихід з цього положення законодавець бачить в тому щоб приймати загальні норми такого змісту, які б дозволяли іншим суб'єктам права на їх підставі видавати норми менш загального значення і тому здатні відбивати і закріплювати ті елементи особливого (одиничного), які "недоступні" в розумінні прямої дії для правової норми загального значення.

Застереження, що йдеться про загальні норми, які не мають властивостей прямої дії, дуже важливе з огляду на механізм регулюючого впливу принципів права. Методологічно слід виходити з того, що принципи права - це не абстрактні поняття, а реально існуючі суспільно-правові явища. Всі правові принципи (загальні, галузеві), - справедливо підкреслювали Р.З. Лівшиць і В.І. Нікітінський, - не існують поза конкретними правовими нормами; в правовому принципі закладене те загальне, що реально проявляється в численних особливостях окремих норм.

І якщо, наприклад, для цивільного права одним з провідних принципів є рівність сторін, а для цивільного процесу - незалежність суддів і підкорення їх тільки закону, то ці принципи в процесі правотворчості стануть такими лише за умови, коли вони будуть "пронизувати" всі (або більшість норм) даної галузі, виступаючи, таким чином, як суттєва сторона кожної окремої норми, правового інституту чи галузі права. Звідси висновок, що поняття угоди, зобов'язання, договору купівлі-продажу не існують самостійно, в ізольованому вигляді, у відриві від конкретних правових норм.

Як і будь-яке інше поняття, вони є результатом узагальнення численної маси одиничних угод, зобов'язань, договорів, причому таких, які реально існують в житті. За допомогою названих понять наука цивільного права формулює загальні, суттєві ознаки угоди або договору абстрагуючись від випадкових або нетипових моментів.

Досліджуючи проблему, що обговорюється, з позицій інших правових шкіл, слід зауважити, що матеріалістичну діалектику не можна розглядати як виключно єдине (в розумінні неповторності) вчення, відповідно до якого в праві знаходить і повинно знаходити закріплення тих сторін (елементів) загального і особливого, що знаходяться в самих суспільних відносинах.

Цього напрямку у філософії права дотримуються також прихильники так званого юридичного соціологізму. Юридичний соціологізм доводить, що право - це не збір зовнішніх довільних приписів, які нібито зобов'язані своїм походженням роздумам законодавця або породжені інстинктивною, мовчазною згодою всіх. З точки зору цієї школи, будь-яке право не може не будуватися на певному соціальному або життєвому відношенні, що складає базу, на якій формується правова надбудова.

"Можна сперечатись про сутність цієї бази і про відношення її до права, - пише, наприклад, Н.Н. Алексеев, - але не можна, з точки зору соціологізму, заперечувати, що право є однією з функцій суспільного життя, що воно має соціально обумовлений характер".

Одночасно Н.Н. Алексеев критикує представників соціологічної школи права за їх твердження, що зв'язок між правом і суспільством - це зв'язок ейдетичний в тому розумінні, що право взагалі не можна собі уявляти без суспільства. Він також заперечує висновок про те, що можна на підставі вивчення окремих фактичних відносин (які з'ясовані емпіричним шляхом), робити певні загальні висновки.

Зв'язки, які існують між правом взагалі і суспільством в цілому - суть зв'язки ідеально необхідні, самоочевидні, - твердять соціологи, і вони це роблять не шляхом вивчення окремих випадків, а спираючись на безкінечну кількість випадків, на всі можливі випадки взагалі. Точно так, як речі або відношення, що спостерігаються в природі і розглядаються як унікальні, в природничих науках належить відносити до певного виду, так і загальна наука про право в кожному хоча б одиничному явищі права повинна вбачати здійснення загального об'єкта, який може повторюватися в необмежених випадках.

Н.Н. Алексеев з цим не погоджується. Він називає такий висновок метаморфозою, яка, за його словами, жодним чином не може бути виправданою. Соціологізм аж ніяк не уповноважений переходити сферу конкретно-емпіричного і перетворюватися у вчення про ідею права та ідею суспільства15.

Погляди представників юридичного соціологізму на суспільство і право близькі до матеріалістичної діалектики. Вони фактично визнають наявність в суспільних відносинах елементів як загального, так і особливого (одиничного). Чисто емпіричний метод дослідження їх не влаштовує. Юридичний соціологізм вчить бачити в речах і явищах не тільки зовнішні риси, але й проникати до їх суті, виявляючи в одиничному і особливому те, що складає загальне. І якщо мова йде про суспільні відносини, що підлягають правовому регулюванню, то це є підставою прийняття відповідно децентралізованих чи централізованих норм. Відомий класичний висновок про те, що загальне існує лише в окремому, через окреме, що будь-яке окреме є (так чи інакше) загальне - повністю поширюється на право.

Останнє слід підкреслити, оскільки в СІЛА сформувалась наукова школа, яка дістала назву "правового реалізму", прихильники якої вважають, що писана норма в силу свого загального характеру фактично є фікцією, атому є чисто умовною. Реальні ж права і обов'язки, а також норми, що регулюють конкретні відносини - це вже не абстракції, а завжди реальні одиничні факти.

Чим відрізняється підхід "соціологів" з цього питання від позиції "реалістів"? Якщо перші не виключають можливості знаходження так званих реальних норм, сформульованих на аналізі соціальної практики, то другі ("реалісти") вважають абсурдною саму ідею знаходження правових стандартів і загальних правил поведінки.

Як бачимо, в цьому останньому випадку в категоричній формі заперечується існування загальних норм права як відображення і закріплення тих загальних елементів (сторін), що об'єктивно існують в самих суспільних відносинах. З цим не можна погодитись. Викладене вище спростовує такий висновок.

В юридичній літературі питання про те, чи дійсно загальні норми права в силу своєї загальності є нормами тільки умовними, своєрідною юридичною фікцією, є питанням спірним.

В одних роботах загальне трактується як розумна абстракція, в інших - як об'єктивно існуюча закономірність. Правий В .П. Тугаринов, який вважає, що загальне настільки ж реальне, об'єктивне, як і окреме, і що класифікація загального як розумової абстракції є виразом номіналізму.

Література

ВІСНИК. Хмельницького інституту регіонального управління та права

Loading...

 
 

Цікаве