WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаФілософія → Символіка бароко. Спроба філософського аналізу - Реферат

Символіка бароко. Спроба філософського аналізу - Реферат

Реферат на тему:

Символіка бароко. Спроба філософського аналізу

На сучасному етапі історико-філософське знання набирає характеру розуміння, спрямованого на виявлення сенсу досліджуваного феномену, місця, яке він посідав у культурі. Постає потреба в нових підходах до вибору джерел, що досліджуються. Автор намагається підійти до своєрідної образно-знакової системи бароко, зокрема українського, як до одного з шляхів висвітлення історико-філософського дискурсу епохи.

Розвиток української літератури в ХVІІ столітті однозначно й переконливо засвідчує, що барокові тенденції, а точніше бароковий стиль дуже швидко й активно проникають у художню літературу стають побудником її розвитку, оновлення сюжетів та усіх історичних жанрових форм. Тому, як зазначає український відомий дослідник Д.Степовик "при зіставленні українських літературно-мистецьких творів різних видів та жанрів цієї доби найбільше впадає в око відмінність їх від творів попередньої і наступної епох у часових межах від 80-х років ХVІІ до 90-х років ХVІІІ століття досить виразним було панування однієї стильової системи творення образу - чи то йдеться про полемічні трактати, чи про поезію... чи про театр, або музику"[15,183].

Таким чином, стиль бароко прийшов і впевнено завоював позиції на ниві української літератури, її новий імпульс для творчого розвитку. Українські барокові автори, а серед них такі славетні імена, як Петро Могила, Інокентій Гізель, Лазар Баранович, Іонанікій Галятовський, Теодор Прокопович, Стефан Яворський, Георгій Кониський, Григорій Сковорода, розвиваючи та поглиблюючи цей стиль, відкривали нову сторінку національної літератури. Відтак з'являються української барокової піїтики, риторики, панегірики, гомілетики, які сповнені реального і нового стилістичного оформлення. Терени українського літературного бароко дуже швидко оновлюються і заявляють про себе новими естетичними та духовними феноменами.

Метою статті є спроба осмислення місця книги в українській бароковій культурі, де чи не найповніше можна збагнути філософськи світ символіки бароко і його культурницькі досягнення.

Методологічною основою цього невеликого дослідження стали методологічні нотатки відомого дослідника історії української філософії В. Горського „Давньоруське мистецтво як пам'ятка філософської культури" [3], в яких він доводить необхідність пошуків нових шляхів вивчення духовно-філософської спадщини українського народу. Він констатує: „...історико-філософське знання набирає характеру розуміння, спрямованого на виявлення сенсу досліджуваного феномену, місця, яке він посідав у культурі. Значною мірою змінюється в межах історії філософської культури й підхід до вибору джерел, що досліджуються як об'єкт вивчення. Адже увага дослідника зосереджується не так на сфері властиво філософської діяльності, як на інших, нефілософських зонах культури, де й зароджуються, у тому числі й на рівні безпосередньо-інтуїтивного осягнення світу (в образі чи в символі), ті смисложиттєві уявлення, які згодом формулюються у вигляді певних філософських ідей і теорій."

Говорячи про місце книги в культурі українського бароко, треба зважити на той факт, що вже в епоху Ренесансу склалася ситуація, за якою відбувалося своєрідне переосмислення проблеми взаємовідношення Бога, Людини і Природи, смислу людського життя й власно призначення людини. Дуже виразно ця проблема була зафіксована в тогочасній визначальній духовній установці про існування двох великих Святих книг. Перша - Святе письмо, а друга - Книга природи. Відомий письменник Борхес в збірці "Нові дослідження" в статті „Про культ книг" зазначає: "Ідея, що Бог написав книгу, побудила їх (християн. прим. Л.Т.) уявити, що він написав дві книги, одна з яких - Всесвіт"[2, 211]. На початку ХVІІ ст. Френсіс Бекон у своєму „Advancement of Learning" (Вступу до учення) пише, що Бог дає нам дві книги: перша - це сувій Писання, який відкриває нам його волю, друга - сувій творінь, які відкривають його велич, і друга являє собою ключ до першої."[9, 22] Відомий італійський письменник семіотик Умберто Еко устами свого героя, отця-єзуїта сімнадцятого століття промовляє:" ...Фатер Каспар відповідав, що це зовсім не праця, і зокрема не праця ница, а сповідь благочинного мистецтва, і що сьогоднішнє заняття буде ними присвячене вдосконаленню знання великої книги природи. А це майже те саме, як роздуми над Священним Писанням, від якого книга натури далеко не пішла".[18, 311] Одна і друга творені однією рукою, і якщо треба вміти читати та намагатися зрозуміти першу, то так само треба навчитися читати і розуміти другу.

Аналогічну ситуацію можна простежити, аналізуючи назви творів українських барокових філософів „Алфавіт духовний інокам і світським" Ісайї Копинського, „Алфавіт складений римами" І. Максимовича, „ Рак азбучний" І. Величковського, „ Alphabetum rozmaitym heretykom" Іоанікія Галятовського „ Розмова, що називається алфавіт, або буквар миру" Григорія Сковороди, щодо останнього варто навести слова у примітках до збірника творів Г. Сковороди „ Пізнай у собі людину" : „У філософському плані ця назва пов'язана з дуже характерним для середньовічного й ренесансного світосприйняття уподібненням світу до книги"[11, 515]. Це стане дуже сприятливим моментом самої ідеології бароко, його духовних устремлінь.

Звідси вивчення Природи є такою ж богоугодною справою як і вивчення грамоти. На цій основі формується принцип відображення в бароко, який є за словами Софронової „основним" чинником бароко: "Взаємне відображення усіх явищ призводило до співвідношення мікро- і макрокосмосу, людської натури і стихій, Біблії та світу"[12, 80]. Тобто істина явлена у Святому Письмі з необхідністю відображалася в Книзі Природи (навколишній світ, Природа, Людина) і навпаки - закони Природи та Людства були віддзеркалені й знаходять свій буттєвий статус у Біблії. З даним твердженням перегукуються міркування Мішеля Фуко У своїй праці "Слова та речі" філософ спеціально вводить узагальнюючий образ, що мав символізувати сімнадцяте століття - сервантесівського Дон Кіхота. Тут фігура Ідальго представлена як знак, як буква в прямому та в переносному значенні слова, тобто як напівреальна, напівкнижна істота. Котра своїм буттям намагається поєднати те, що написане, і те, що існує поза ним, або Книгу і Світ." Його доля, - зазначає Фуко, - повинна стати розгадкою світу: сенс цієї долі - безперервні пошуки по всьому лику землі тих фігур, які б могли довести, що книги говорять правду. Подвиг має стати доказом, при тому, що мова йде не про те, щоб дійсно взяти гору - ось чому перемога нічого не значить, - а обернути дійсність у знак, знак того, що знаки мови узгоджуються із самими речами. Дон Кіхот читає світ, щоб довести правоту книг" [17, 78]

Образ книги в Україні набував особливо символічного значення, коли книгу трактували як високий духовний витвір, як дух втілений у тексті, у письмовій формі, як оречевлений менталітет нації, народу. Може тому свій програмний документ чи маніфест представники Кирило-Мефодіївського товариства назвали "Книга буття українського народу" [5,649] Цей твір впродовж тривалого часу залишався своєрідною "Біблією для народу", в якій висловлено важливу історіософську ідею про месіанізм українського етносу, якому реально судилося здійснити Божий план щодо спасіння слов'янських народів і цілого людства.[13, 6]

Ведучи свій родовід від Книги Книг, українські стародруки ХVІІ століття поділяли частково своїм авторитетом і ту повагу та шану, якою була овіяна Біблія.

Тому вітчизняні барокові автори фактично, навіть певним чином і сакралізували своє дітище. Так, наприклад, Кирило Транквіліон-Ставровецький на початку свого "Перла многоцінного" (1646) зазначає: "Книга та святая філозофії бозскої, маєт в собє розум." [14, 234]. Окрім того, феномен друкованої книги сімнадцятого століття проявив себе з одного боку, у традиційному, з огляду на попередні рукописні видання, розумінні її як витвору важкої й кропіткої праці, а з іншого як - можливості ще і її певного розповсюдження. За підрахунками відомого українського дослідника друкованої книги Я.П. Запаска, в період з кінця ХVІ-го по ХVІІІ століття зафіксовано понад 1400 кириличних видань, хоча безперечно, їх було значно більше.

Loading...

 
 

Цікаве