WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаФілософія → Філософія середньовіччя - Реферат

Філософія середньовіччя - Реферат

Реферат на тему:

Філософія середньовіччя

План

  1. Загальна характеристика філософії Середньовіччя, основні етапи її розвитку.

  2. Основні напрями середньовічної філософії (номіналізм та реалізм).

  3. Загальна характеристика та світоглядні основи епохи Відродження.

  4. Діалектика епохи Відродження.

  5. Натурфілософія епохи Відродження.

  6. Реформація, її ідеї.

1. Загальна характеристика філософії Середньовіччя,

основні етапи її розвитку

Якщо грецька філософія виникла на ґрунті античного рабовласницького суспільства, то філософія Середньовіччя належить до епохи феодалізму (V—XV ст.).

Особливості філософії Середньовіччя. На відміну від грецької філософії, яка була пов'язана з язичницьким багатобожжям (політеїзмом), філософська думка середніх віків ґрунтується на вірі в єдиного бога (монотеїзм). Основу християнського монотеїзму становлять два важливі принципи: ідея божественного творіння та ідея божественного одкровення. Обидві ці ідеї тісно взаємопов'язані і сповідують єдиного бога, уособленого в людській подобі. Ідея творіння становить основу середньовічної онтології, а ідея одкровення є основою теорії пізнання (через бога). Звідси всебічна залежність середньовічної філософії від теології, а всіх середньовічних інститутів — від церкви. Середньовічне мислення за своєю суттю є теоцентричне: реальністю, яка визначає все суще, є не природа, а Бог.

Світогляд у середньовічній філософії має назву креаціонізму від латинського слова "creatio", що означає творити.

Вчення про буття. Згідно з християнським догматом, Бог створив світ із нічого, створив актом своєї волі, внаслідок своєї всемогутності. У середньовічній філософії дійсним буттям може бути лише Бог. Він вічний, незмінний, ні від чого не залежить і є джерелом усього сущого. На відміну від Бога, створений світ не має такої самостійності, тому що існує не завдяки собі, а завдяки Богові. Звідси мінливість світу, його плинність і несамостійність.

Проблема пізнання. Християнський бог недоступний для пізнання, але він розкриває себе людині, і його відкриття явлено в священних текстах Біблії, тлумачення яких і є основним шляхом пізнання. Вивчення Святого Письма привело до створення спеціального методу інтерпретації історичних текстів, який дістав назву екзегетика. Отже, знання про створений світ можна одержати тільки надприродним шляхом, і ключем до такого пізнання є віра.

У середньовічній філософії необхідно розрізняти буття та сутність пізнання тієї чи іншої речі, яка починається з відповіді на такі запитання:

1. Чи є річ?

2. Що вона собою являє? Яка вона?

3. Для чого вона існує?

Відповідь на перше запитання дає змогу з'ясувати існування речі. Відповівши на решту запитань, можна з'ясувати сутність речі. Цю проблему в середньовічній філософії розглядає Боецій. Згідно з його поглядами, буття і сутність сходяться тільки в Богові. Що ж стосується створених речей, то вони складні, і буття та сутність у них не ототожнюються. Щоб та чи інша сутність дістала своє існування, вона має бути створена Богом.

Проблема людини. На питання, що таке людина, середньовічні філософи давали різні відповіді: одна з них — це біблійне визначення сутності людини як "образу і подоби" Божої. Існували й інші визначення: людина — це розумна тварина. Виходячи з цього, філософи Середньовіччя ставили таке запитання: яке начало переважає в людині — розумне чи тваринне?

Головною особливістю у вирішенні цього питання є подвійна оцінка людини. З одного боку, людина створена за "образом і подобою" Божою і є царем природи. А цареві необхідні дві речі: по-перше, свобода та незалежність від зовнішнього впливу; по-друге, щоб було над ким царювати. І Бог наділяє людину розумом, незалежною волею і здатністю міркувати та розрізняти добро і зло. Це і є сутність людини, образ Божий в ній. А для того, щоб людина була царем у світі, що складається з тілесних речей та істот, Бог дає їй тіло і душу, як ознаку зв'язку з природою, над якою він царює.

Як бачимо, в середньовічній філософії людина не є органічною часточкою космосу. Вона начебто вирвана з космічного природного життя і поставлена над ним. Вона вища від космосу і повинна бути царем природи, але через своє гріхопадіння, яке властиве їй, людина не володіє собою і повністю залежить від милосердя Бога. Двоїстість становища людини — найважливіша риса середньовічної антропології. Але слід зазначити, що людина середньовічного суспільства є насамперед духовне начало. Вона усвідомлює себе не просто "греком", "громадянином", "рабом", а насамперед одухотвореною (такою, що має душу) істотою.

Феодальна епоха — це не тільки "темні віки" у поступальному русі людської цивілізації. Феодальні виробничі відносини забезпечують людині значно ширші можливості для активного впливу на навколишнє буття, зростання ролі духовного моменту порівняно з античними. Зв'язки, що включають індивіда у сакральні зв'язки, а таким є насамперед церква, мають винятково духовний характер.

Філософія у Візантії. Візантійська культура являє собою неповторний сплав античних традицій зі стародавньою культурою народів, що її населяли, — єгиптян, сирійців, вірмен та інших народів Малої Азії і Закавказзя, племен Криму та арабів. Візантійці з великою повагою ставилися до науки та освіти. Візантійські філософи зберегли античне розуміння науки, об'єднавши всі наукові знання під іменем філософії.

Найвпливовішим філософським напрямом був неоплатонізм. Його головні представники Плотін (205—270 pp.), Ямвліх (245—330 pp.) і Прокл (412—485 pp.).

Вчення про буття. Для неоплатоніків світ являє собою ієрархічну систему, в якій кожний нижчий щабель зобов'язаний своїм існуванням вищому. На найвищій сходинці цієї "драбини" перебуває єдине — це бог, це благо, або те, що існує по той бік всього сущого, тобто в трансцендентальному світі. Єдине є причиною всякого буття. Все суще існує остільки, оскільки воно наближається до єдиного. Другий щабель — це розум, це чисте буття, це ідеї, породжені єдиним. Третій — душа. Вона вже не єдина, вона виступає як душа демонів, людей, тварин, рослин. Крім того, вона рухається, душа — джерело всякого руху. Ще нижче розташований четвертий щабель, на ньому знаходяться тіла. Згідно з поглядами неоплатоніків, душа виявляє найкращі свої якості; здатність мислити, гармонію вона одержує від розуму, а тіло завдяки душі одержує форму.

Візантійці з великою шаною ставилися до освіти і науки. Знаменитий візантійський богослов і філософ Іоанн Дамаскін написав відому працю "Джерело знань", у якій є такі слова: "Вчення — світло, неуцтво — тьма". Дамаскін дав наукове визначення філософії, наголосивши на важливості таких її рис:

1) філософія є знання про природу сущого;

2) філософія є знання божественних і людських справ, тобто всього видимого і невидимого;

3) філософія є справа смерті;

4) філософія — уподібнення Богові, а уподобитися Богові можна трьома способами:

а) мудрістю, або знанням істинного блага;

б) справедливістю, яка передбачає рівний розподіл і неупередженість в судженнях;

в) благочестям, яке стоїть вище справедливості, бо вимагає відповідати добром на зло;

5) філософія — початок усіх мистецтв і наук, бо філософія — любов до мудрості. Оскільки істинна мудрість — це Бог, то любов до Бога і є справжня філософія.

Вчення про людину. Людина в системі неоплатоніків є поєднання божественного і самототожного розуму з мертвим, інертним тілом. Мета і сенс життя полягає у тому, щоб звільнити розум, дух від пут матерії і з'єднатися з єдиним розумом. З точки зору неоплатоніків, джерело усякого зла — матеріальне і тілесне; джерело блага — найвище знання, філософія.

Людина повинна навчитися мислити і підкоряти собі тіло шляхом вправ, аскези. Філософія неоплатоніків — Плотіна, Ямвліха, Прокла — мала великий вплив на християнських мислителів Візантії. Найбільш значною фігурою серед них був Псевдо Діонісій Ареопагіт (V ст.), який виклав християнське віровчення в термінах та поняттях неоплатонізму. Твори Діонісія лягли в основу подальшого розвитку містичного напряму в богослов'ї та філософії як Візантії, так і Заходу. Термінологія та аргументація неоплатоніків використовується й іншими мислителями — Василієм Кесарійським, Григорієм Назіанзіном, Григорієм Ніським.

Loading...

 
 

Цікаве