WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаФілософія → Філософія стародавнього світу - Реферат

Філософія стародавнього світу - Реферат

Геракліт народився у місті Ефесі, що розташоване у центрі

Іонії. Він походить з царського роду, але зрікся престолу на користь свого брата. За Гераклітом затвердились два імені: "Темний" та "Плакучий". Перше він одержав за те, що його твори були написані таким способом, що слова утворювали різний зміст при різному читанні. У його творах зміст передавався натяками, був переплетений метафорами та висловами, які потребували особливого тлумачення. Так, Діоген Лаертський повідомляв, що Геракліт потурбувався написати книгу таким способом, що зрозуміти її могли лише здібні люди, але іноді в творі своєму він висловлюється так чітко і ясно, що навіть нерозумному не важко зрозуміти і вознестися душею. Ім'я "Плакучий" затвердилось за Гераклітом внаслідок того, що він оплакував людей, вважаючи, що вони згубно ставляться до себе і ведуть нерозумний спосіб життя.

Іонійська філософія (Фалес, Геракліт та ін.) шукає основу буття в матеріальних елементах природи (воді, вогні), а тому тяжіє до матеріалістичної відповіді на основне питання філософії. Водночас поряд з матеріалістичними школами виникають філософські школи, серед яких переважають ідеалістичні орієнтації.

Так, близько 532 p. до н. е. у Критоні виникає впливова релігійно-філософська група — Піфагорійський союз, засновником якого був виходець з о. Самоса Піфагор (580—500 pp. до н. е.). Слід зазначити, що серед членів цього союзу були й жінки, чого ми не спостерігаємо в інших філософських школах. Першоосновою для Піфагора є кількісне відношення — число, але слід зауважити, що число для нас — це величина арифметична і математична, а для еллінів — величина геометрична, що існує у вигляді геометричних пропорцій.

Так, одиниця — це точка, двійка — пряма (як можливість, що виникає із двох точок). Трійка — площина. Четвірка — тіло, або об'єм. Таким чином, перші чотири числа є достатні, щоб визначити усе розмаїття світу чуттєвого сприйняття. Сума цих чисел дає десятку (1 + 2 + 3 + 4 = 10), яка для піфагорійців служила втіленням достатньої повноти та вдосконалення. Цей ряд чисел у взаємному співвідношенні елементів включав такі основні музикальні інтервали: 2:1 — октава; 3:2 — квінта, 4:3 — кварта. Отже, десятка виражає собор і повноту звучання.

Піфагором був відкритий взаємозв'язок числа і звуку. Він встановив, що збільшення або зменшення струни дозволяє точно задати висоту звуку. Усе своє життя та духовні зусилля Піфагор сконцентрував на пошуку гармонії. В будові Всесвіту, в геометричних пропорціях, у суспільному житті, у стосунках між людьми, в усіх проявах буття і людського існування — скрізь він відшукує гармонію, яка привносить у все суще красу та благо. Гармонія космосу мислиться піфагорійцями як чисельно-кількісна упорядкованість світу, але справжньою, повною гармонією вона стає у поєднанні з такими характеристиками реальності, як справедливість, добро, зло, душа тощо. Гармонія є втіленням істинного буття — буття, обумовленого мірою. Міра міститься в самому бутті. Міра присутня в кожній речі, але не може бути виділена як частина або елемент. Міра будь-якої речі, якою б малою вона не була, підпорядкована Всесвіту, є основою цілісності і порядку космосу.

Основною характеристикою Всесвіту для античної думки було те, що космос — це упорядковане буття, яке протистоїть небуттю. Космос виникає із хаосу.

Одним з принципових моментів Піфагорового вчення була віра у "переселення" душі після смерті людини з одного тіла в інше. Згідно з ученням Піфагора після смерті людська душа не може одразу звільнитися від гріхів своїх, тому повинна вселитись в інше тіло, у якому продовжує свій шлях до очищення і порятунку. І як тільки душа досягне бажаної чистоти, вона звільняється з кола нових народжень і закінчує земне існування. Шляхи очищення грішної душі різноманітні: піст, вегетаріанство, релігійні обряди.

Елейська школа. Представників цієї школи називали елеатами. До них, зокрема, належали Ксенофан (565—473 pp. до н. е.), Парменід (кін. VI—V ст. до н. е.), Зенон Елейський (490—430 pp. до н. е.).

Ксенофан порушив питання про начало буття як про "єдине", яке він назвав богом. У вирішенні цієї проблеми він виступив як рішучий і безкомпромісний критик традиційних поглядів, що існували на той час у Греції, і насамперед проти найавторитетнішого і прославленого Гомера. Він не погоджується з Гомером у тому, що боги подібні людям. Богів не може бути багато. Якщо богів було б два або більше, то один з них повинен був би підкоритись іншому, а сутність бога полягає в тому, що він наймогутніший і найкращий з усіх істот, а тому він є один.

Про ідеалістичну орієнтацію елейської філософії свідчать конкретні міркування Парменіда про суще.

Якщо Ксенофан під сущим розуміє єдиного Бога, то на відміну від нього Парменід, розглядаючи проблему буття, не пов'язує його ні з чим конкретним.

У Парменіда буття наділене своїми конкретними якостями. Воно неподільне, несуперечливе, нерухоме, вічне, має форму кулі. Слід зауважити, що кулеподібна форма буття обирається Парменідом невипадково. В античній філософії кулеподібність вказує не на форму, а вважається символом досконалості. Кулеподібність буття у Парменіда означає і те, що все суще в світі, притаманне буттю, становить собою буття і ніщо інше, крім буття. Базисом, на якому будується все суще, у Парменіда виступає положення про те, що "буття є, а небуття немає".

Пізнати цей єдиний світ можна тільки завдяки мисленню. В міркуваннях Парменіда чітко виявлено тенденцію до ототожнення буття з мисленням: "думка — і те, про що думка — тотожні", також тотожні "мислиме і суще". Розглядаючи проблему пізнання, Парменід не заперечує існування "чуттєвого світу", який базується на сприйнятті світу за допомогою чуття. Але мислення настільки переважає чуття, що єдиносущим слід визнати лише мислиме буття на противагу чуттєво сприйманому буттю. З цих міркувань логічно випливає "неістинність" руху, який існує як ілюзія чуттєвого світу, а тому не може визнаватись справжнім буттям.

У цілому ж вчення Парменіда про завершеність і нерухомість буття слід розглядати як початок і основу розвитку метафізичного світогляду.

Послідовник і учень Парменіда — Зенон Елейський (бл. 490—430 pp. до н.е.) намагається довести справедливість поглядів свого вчителя на проблему буття. Для цього він доводить неймовірність руху, множинності та інших якостей чуттєвого світу. Зенон розробляє особливу систему обгрунтувань, які увійшли до історії філософської думки як парадокси, або апорії (нерозв'язна суперечність).

Апорії Зенона Елейського такі:

1. "Рухоме не рухається ні у тому місці, де воно є, ані у тому, де його немає".

2. "Дихотомія" (поділ на дві частини) твердить, що рух не може закінчитися, оскільки перш, ніж він досягне кінцевого пункту, необхідно пройти половину шляху, але перш, ніж досягти

Loading...

 
 

Цікаве