WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаФілософія → Соціальна філософія: філософська антропологія - Реферат

Соціальна філософія: філософська антропологія - Реферат

Аналіз цих начал показує, що, розглядаючи людину, як цілісність, ми можемо продуктивно осмислити як буття окремої людини у всіх його проявах, так і історію людства в цілому. Проте чи достатньо розуміння сутності людини, щоб осмислити буття окремої людини? Якщо ми знаємо, як функціонує людський організм, чи достатньо цього, щоб примусити функціонувати власний організм так чи інакше? Якщо ми розуміємо смисл життя та походження людства взагалі, чи достатньо цього для того, щоб зрозуміти сенс власного життя? Замислившись над цими запитаннями, ми можемо дійти того висновку, з якого постає філософія європейського екзистенціалізму, що із сутності людини зовсім не випливає існування окремої людини. Швидше — навпаки, існування окремої людини є первинним відносно людської сутності, тобто кожен із нас, навіть будучи ознайомленим з усім досвідом людства, змушений щоразу самостійно, на свій страх і ризик, відповідати на питання, які висуває перед ним його життя. Інакше кажучи, людина, народившись, уже існуючи, є ніщо, їй належить "з нуля" створювати себе як людину. Такий висновок філософії підтверджується і біологічною наукою — на відміну від інших істот, поведінка людини не задається на біологічному, генетичному рівні: виростаючи поза межами людського суспільства, дитина не може стати людиною, в той самий час, як домашні тварини, що виростають в умовах людської сім'ї, цілком відповідають природі свого біологічного виду. Відтак, людська природа не задається людській істоті від народження. Від народження людській істоті дана лише свобода стати чи не стати людиною. Свобода волі людини має два виміри — негативний та позитивний. Негативний вимір свободи полягає в тому, що людина завжди може сказати "ні" будь-кому з будь-якої причини і навіть невмотивовано. Дитина може сказати "ні" будь-якій спробі її цивілізувати і вирости істотою асоціальною в тому чи іншому відношенні. Які б не були причини такого заперечення, ці причини є вторинні щодо свободи волі людини. Будучи істотою вільною, людина не зобов'язана бути розумною, і може сказати "ні" тільки тому, що має на це право. Позитивний вимір свободи волі людини передбачає осмисленість її дій. Осмислюючи себе, своє становище в світі та суспільстві, людина може не тільки відмовитись від чогось, вона може спрямовувати свої дії на досягнення якоїсь позитивної якості, на створення чогось.

Атрибутом свободи людини є відповідальність. Людина завжди відповідає за свої вчинки, навіть відмова від чогось є вчинком. Поняття свободи та відповідальності у різних вимірах передбачають дві різні характеристики людини — її здатність бути особою та особистістю. Особа — це термін, запозичений з юриспруденції, особистість — з етики. Вона акцентує увагу на соціально значущих рисах людського індивіду. І особа, і особистість людини передбачають свободу волі. Відмінність між ними існує через ту відповідальність, яку вони передбачають. Особа — це людина, наділена негативною свободою; для неї характерним є принцип юридичної відповідальності, згідно з яким людина відповідає за свої вчинки незалежно від знання чи незнання закону, якого вони стосуються. Особистість наділена позитивною свободою, оскільки на неї поширюється принцип моральної відповідальності, згідно з яким людина не відповідає за ті вчинки, які вона не усвідомлює. Тобто, тільки знаючи, що таке добро і зло, людина здатна на добрі та погані вчинки.

Поняття особи та особистості не слід сплутувати з поняттям індивіду та індивідуальності. Особа — це член суспільства, особистість є рівновеликою суспільству, в той час як індивід — частина сукупності індивідів, окремо взятий представник людського роду, а індивідуальність — це те, що відрізняє окремого індивіда від інших. Індивідуальність не робить людину унікальною, оскільки ґрунтується на загальних властивостях людей. Наприклад, зовнішність людини є індивідуальною, але особливості будови її тіла, кольору очей, волосся лише підкреслюють те, що вона має ці атрибути, необхідні для людини. Унікальність людини не в тих деталях, якими вона відрізняється від інших, а в самому її існуванні. Існування і особистість окремої людини — явище унікальне і є найвищою цінністю для неї самої і для суспільства. Унікальність полягає в тому, щоб бути такою, як усі, але своїм, неповторним чином.

Існування окремої людини є первісним щодо людської сутності. Людина може міняти себе, свою сутність, проте їй не підвладне власне існування. Людина приречена бути, вона суща у світі незалежно від власної волі. Людина приречена на свободу і на відповідальність, приречена на свій страх і ризик зважувати і вирішувати правильність чи неправильність своїх вчинків. Людина обмежена в своєму існуванні, вона народжується незалежно від власної волі і не може вирішувати питання власного життя чи смерті. Їй підвладна тільки тривалість життя та термін смерті. Проте фундаментальною характеристикою людини є її здатність до самотрансценденції — виходу за власні межі як в мисленні, так і в дії. Людина здатна жити й віддавати своє життя заради того, що не зводиться до її власного існування. Людина здатна до пізнання різних істин, вона здатна для створення матеріальних цінностей, які безпосередньо не випливають з її існування; людина здатна долати межі свого існування через віру, надію, любов.

4. Закони суспільства, їх характер і особливості

Важливим є питання про характер і зміст законів суспільного розвитку. Виходячи з того, що суспільне життя має дуже складний, динамічний і необоротний характер, деякі філософи (особливо ідеалістичного напряму) взагалі заперечують існування об'єктивних законів історичного розвитку і тим самим відмовляються від раціонального керування суспільними процесами і передбачення їхніх перспектив. Більшість філософів все-таки вважає, що закони існують, що історичні процеси пізнавані, але трактує їх пізнаваність через ідеалістичну аргументацію (наприклад, як у Гегеля, — пізнаваність історії через пізнання абсолютної ідеї).

Діалектико-матеріалістичне розуміння законів суспільства полягає у тому, що ці закони існують, вони мають об'єктивний характер, але разом з тим суттєво відрізняються від законів природи. Закони природи, як правило, діють вічно і є незмінними. Закони суспільства, суб'єктом розвитку якого є людина, мають історичний характер (тобто змінюються) і мають суб'єктивний відтінок, бо здійснюються не тільки через об'єктивні умови, а й суб'єктивні фактори, створювані суб'єктом. Тобто, дія людини через закон не відповідає адекватному результату дії (в цьому великий парадокс, який треба кожного разу вирішувати). Тому суспільні закони діють у двох напрямах: вони є і фіксаторами наявних відносин, і разом з тим регуляторами історичного процесу (наприклад, закон вартості).

5. Соціально-філософський зміст категорії "суспільне виробництво"

Як показав К. Маркс, основним фактором існування і розвитку суспільства є суспільне виробництво. Воно являє собою трудову діяльність людей, спрямовану на створення споживчих вартостей, необхідних для існування та розвитку людства. Людина виступає в цьому процесі як суб'єкт, мета та засіб (фактор) виробництва. Суспільне виробництво як таке поділяється на матеріальне та духовне. Матеріальне виробництво має на меті перетворити предмети природи на предмети задоволення людських потреб. Духовне виробництво покликане створювати духовні цінності, які покращують матеріальне виробництво, збагачують людей знаннями та досвідом, змінюють потенціал робочої сили.

Спосіб виробництва — це спосіб створення матеріальних благ (засобів виробництва і засобів існування), необхідних для життя та розвитку суспільства.

Спосіб виробництва включає продуктивні сили та виробничі відносини. Продуктивні сили виражають відношення виробництва до природи і складаються із знарядь і засобів виробництва та людей, які його обслуговують, а також знань, досвіду та науки, які вони використовують.

Виробничі відносини — це відносини, що виникають у процесі виробництва. Вони мають об'єктивний характер, залежать від характеру відношення до знарядь праці, виробленої продукції, до власності. Якщо ж власність відчужена, то відношення набувають антагоністичного характеру. Якщо ж власність, засоби виробництва перебувають у руках виробника, то виробничі відносини набувають неантагоністичного характеру.

Для гармонійного функціонування виробництва існує і повинен спрацьовувати основний соціологічний закон: закон відповідності виробничих відносин характеру та рівню розвитку продуктивних сил. Якщо таке співвідношення порушується, то в суспільстві виникають аномалії, які вирішуються соціальними революціями або соціально-економічними реформами.

6. Поняття суспільно-економічної формації та її структура

Для історико-філософського вивчення процесу розвитку суспільства К. Марксом була введена така важлива категорія, як суспільно-економічна формація (СЕФ). Вона виражає тип суспільства, що характеризується своїм способом виробництва і відповідними йому виробничими відносинами. Суспільству відомі такі типи формацій: первісний і рабовласницький лад, феодалізм, капіталізм, комунізм (перша стадія — соціалізм), постіндустріальні країни і посткомуністичний лад (головним чином для країн СНД). Основними структурними елементами СЕФ є базис та надбудова, а також надбазові та надбудовні елементи — нація, мова, культура, побут, сім'я та ін.

Loading...

 
 

Цікаве