WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаФілософія → Філософія серця П.Юркевича - Реферат

Філософія серця П.Юркевича - Реферат

— у вузiвських курсах з iсторiї української фiлософiї, культури, педагогiки;

— при укладаннi лекцiй i спецкурсiв з етики, фiлософiї освiти, фiлософiї релiгiї;

— при розробцi нових методiв викладання фiлософiї;

— у навчально-виховнiй роботi.

Аналiзується феномен загальнолюдської свiдомостi, iдея якої (як свiтової, єдиної, всезагальної) має давнi коренi у фiлософських вченнях та релiгiях свiту. П.Юркевич розглядає загальнолюдську свiдомiсть як своєрiдне синкретичне втiлення найрiзноманiтнiших форм духовної дiяльностi, що є спiльною основою буденної свiдомостi, релiгiї, моралi, науки i фiлософiї. Вiдповiдно до цього фiлософiя не протиставляється iншим формам суспiльної свiдомостi, а включає їх у себе в прагненнi наблизитися до конкретної людини з її багатим життєвим свiтом, виконує важливу функцiю узгодження, iнтеграцiї всiх форм людського досвiду — пiзнавального, практичного й цiннiсного. Автор вбачає заслугу i новаторство П.Юркевича в тому, що вiн намагався збагнути фiлософське пiзнання в усiх його багатогранних виявах — як аспект життя, складову культури. У часи кризи фiлософiї Юркевич передбачив подальшi шляхи її розвитку, здiйснив у своїй творчостi варту уваги сучасних фiлософiв спробу синтезу об'єктивного i суб'єктивного, науково-теоретичного i цiннiсносвiтоглядного.

З розумiння фiлософiї як внутрiшньої цiльностi духу, для якої iстина має не вiдчужено-теоретичне, а живе, сутнiсне значення, випливають критерiї оцiнки П.Юркевичем фiлософських систем. Найбiльш спорiдненим П.Юркевичевi є платонiзм, який все ж переосмислюється ним в особистiсно-теїстичному дусi. До представникiв справжньої, "живої" фiлософiї П.Юркевич зараховує також Беме, Лейбнiца, Сведенборга. Фiлософiю Арiстотеля, Спiнози, Гегеля вiн вiдносить (не завжди обгрунтовано) до механiстичного свiтоспоглядання, холодний безособовий об'єктивiзм якого є, на його думку, свiдченням нежиттєвостi. У Гегеля П.Юркевич не приймає панлогiзму, однобiчного трактування iдеї, у Канта — скептицизму та агностицизму, рiзкого протиставлення сутностi i явища, теоретичного i практичного розуму. Вiн проникливо вiдзначає недолiки iдеалiстичної фiлософiї в цiлому, яка має нахил до ототожнення духу i свiдомостi та розмежування мiж емпiричним і метафiзичним знанням, силкується вивести знання про свiт з начал та iдей чистого апрiорного мислення. Заслуга протилежного фiлософського напрямку — реалiзму (крайнiм виявом якого П.Юркевич вважає матерiалiзм) в тому, що вiн звертає увагу на тi факти i методи, якими нехтує iдеалiстична фiлософiя, захищає цiннiсть науково-дослiдного знання дiйсностi. Вульгарно-механiстичний матералiзм (представлений, зокрема, у працях М.Чернишевського) заперечує духовно-iдеальне начало у свiтi, зводить вищi форми буття до нижчих (психiку до фiзiологiї, духовне до матерiального i т.iн.), а тому ще бiльше, нiж iдеалiзм, не вiдповiдає всебiчним iнтересам духу. Дисертант робить висновок, що П.Юркевич на пiдставi об'єктивного аналiзу позитивних i негативних сторiн iдеалiзму й матерiалiзму приходить до заперечення будь-яких крайнощiв у фiлософуваннi, до утвердження єдностi матерiалiстичних та iдеалiстичних пiдходiв у поясненнi дiйсностi i визнання того, що зведення Храму iстини вимагає зусиль усього людства у всебiчному розкриттi його духовних можливостей.

Релігійна філософія.

"Православна релiгiйна фiлософiя i "фiлософiя серця" П.Юркевича" присвячений розгляду спiввiдношення вiри i розуму в фiлософiї П.Юркевича, а також ролi серця, емоцiйного начала у фiлософському пiзнаннi. Творчiсть П.Юркевича аналізується в контекстi релiгiйно-фiлософської, зокрема духовно-академiчної фiлософiї ХIХ ст. Зазначено, що фiлософський теїзм православ'я, представником якого був П.Юркевич, спрямований на примирення знання i вiри через розмежування їх сфер, а також на модернiзацiю православної вiри шляхом iнтеграцiї релiгiї i фiлософiї. Доведено, що П.Юркевич, виходячи з досвiдного грунту православ'я i захищаючи його iнтереси, насправдi вiльний вiд релiгiйного провiнцiалiзму, у своєму прагненнi рацiоналiзувати вiру тяжiє до захiдної богословської традицiї. Мислитель розвинув погляди на вiру як на особливу пiзнавальну силу людського духу, яка, утверджуючись переважно в серцi, знаходить опертя й у розумi. Вiн не приймає Кантового визнання вiри слiпою i несвiдомою, вважаючи, що вiра народжується не тiльки iз суб'єктивних потреб людини, але також iз пiзнання природи речей; вона доповнює прогалини точного знання i засвоєння її iстин вимагає серйозної розумової працi. З огляду на це дисертант не погоджується з висновками Д.Чижевського про те, що П.Юркевичевi не вдалося обгрунтувати згоду знання i вiри в однiй свiдомостi, та Г.Шпета, який вважає, що П.Юркевич у намаганнi проникнути з допомогою вiри до цiльного знання потопив розум у серцi, во iм'я серця принизив розум. Доводиться, що узгодженiсть знання i вiри в концепції П.Юркевича зумовлена самою природою фiлософського пiзнання, яке має синтетичний характер, тобто постає взаємодiєю рацiональних, емпiричних та емоцiйно-мiстичних чинникiв. Вiдповiдно, розум не принижений, а тлумачиться як сукупнiсть рiзноманiтних пiзнавальних сил людини.

Коротка iсторiя серця як своєрiдної гносеологiчної категорiї у свiтовiй i вiтчизнянiй духовнiй традицiї. Вказано, що напрацювання української "фiлософiї серця" відповідають найновішим досягенням науки у підходах до людської психіки і можуть стати пiдвалиною для формування нової парадигми сприйняття свiту. Емотивний, суб'єктивно-пристрасний бiк свiдомостi, де вiдбуваються духовно-емоцiйнi процеси, здiйснюється цiннiсне пiзнання — це, можна сказати, сучасний замiнник поняття "серце", як воно виступає в багатьох українських мислителiв-кордоцентристiв, в тому числi i в П.Юркевича. Порiвняльний аналiз "фiлософiї серця" П.Юркевича i Г.Сковороди показав, що в символiчно-образному стилi мислення Г.Сковороди серце є метафорою, а в рацiонально-метафiзичних побудовах П.Юркевича воно набирає характеру фiлософського концепту. Спираючись на авторитет Св.Письма, а також використовуючи результати наукових дослiджень в галузi психологiї та фiзiологiї, П.Юркевич всебiчно обгрунтовує значення серця в людському життi, говорить про серце як про онтологічний корінь буття людини і передумову пiзнання.

Вчення П.Юркевича про роль серця у пiзнаннi може бути виражене у двох найважливiших тезах:

1) серце виражає i розумiє такi душевнi стани, якi в силу своєї духовностi й життєвостi недоступнi для вiдстороненого знання розуму, тобто переживання свiту багатше вiд знання про нього;

2) щоб стати дiяльною силою духовного життя, знання повинно проникнути до серця й увiйти в цiлiсний стан душi, отже процес пiзнання включає в себе й вiдношення до пiзнаваних явищ, що означає єднiсть гносеологiчного й аксiологiчного пiдходiв в осмисленнi дiйсностi.

У фiлософiї релiгiї П.Юркевича серце є природною основою релiгiйностi людини, невичерпним джерелом релiгiйної вiри, релiгiйного почуття та найважливiшим органом богопiзнання i богоспiлкування. Пiзнання Бога П.Юркевич розумiє у дусi православ'я — як обоження, єднання людини з Богом. Пiзнавальною i об'єднуючою силою тут виступає сердечна любов. Доведено тiсний зв'язок "фiлософiї серця" П.Юркевича з гносеологiчною концепцiєю православного християнства.

Практичнi вимiри філософії.

Вони аналiзується поставлене П.Юркевичем завдання надати фiлософiї практичного характеру та способи його вирiшення. Показано, що фiлософiя моралi та фiлософiя освiти П.Юркевича є яскравими виявами практичних можливостей фiлософiї. Розумiння П.Юркевичем фiлософiї не лише як теоретичного знання, а як життєбудiвничої практичної мудростi вiдповiдає кращим традицiям українського фiлософування.

Фiлософська творчiсть П.Юркевича, незважаючи на майже однозначне донедавна її вiднесення до росiйської культури, є виразним проявом свiтогляду i мислительної культури українцiв. Вона втiлила в собi суттєвi риси української духовностi: кордоцентризм, кордоцентричну релiгiйнiсть, персоналiстично-християнський склад мислення з притаманним йому пафосом особистостi й перевагою екзистенцiально-антропологiчної проблематики. У творчостi П.Юркевича вiдобразилася властива українськiй фiлософiї тенденцiя до етизацiї фiлософської думки, що набула значного поширення у всiй європейськiй фiлософiї другої половини ХIХ ст. — як реакцiя на рацiоналiстичнi iдеали Нового часу i Просвiтництва. Етику (науку про мораль) П.Юркевич традицiйно трактує як практичну (моральну) фiлософiю, що разом з теоретичною фiлософiєю (логiкою i метафiзикою) становить цiлiсну систему фiлософiї, у якiй всi елементи взаємозв'язанi i взаємозумовленi. Фiлософiя в цiлому виправдовує себе лише в тому випадку, коли ставить за мету з'ясування сенсу людського буття i оптимальних шляхiв його вдосконалення.

Loading...

 
 

Цікаве