WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаФілософія → Концепція людини: підходи і тлумачення - Реферат

Концепція людини: підходи і тлумачення - Реферат

Людина не просто складна, а найскладніша структура з усіх структур в створеному Богом світі. Всяка структура має основу, форму і зміст. Це - обов'язкова триєдина формула всього сущого: основа + форма + зміст.

З огляду на це в своїй основі людина є природною істотою, здатною до споживання і розмноження, та наділеною відповідно до своїх здатностей необхідними інстинктами, серед яких найпершим є інстинкт самозбереження, що, насамперед, вимагає споживання (щоб зберегти себе, перш за все, треба споживати засоби існування та захисту!), та інстинкт продовження роду, що є розвитком інстинкту самозбереження і полягає в розмноженні, тобто продукуванні собі подібних заради збереження популяції.

Таким чином, природне начало в людині означає її як істоту з сукупністю природних, точніше, анатомо-фізіологічних характеристик, і саме в такій „іпостасі" людина-істота виступає основою людини-індивіда та людини-особи. Тобто природне в людській основі стає матеріальною основою, на якій формується людське індивідне та людське особистісне.

Якщо прослідкувати далі становлення людини на згаданій природній основі, то побачимо, що цей процес продовжується в соціальній сфері. Людина стає людиною в суспільстві: в спілкуванні з собі подібними вона здобуває соціальну форму, і ця форма перетворює її в індивіда - бо власне (індивідуальне!) лице можна мати, лише перебуваючи в спільноті. Індивід має виокремитись з загалу, з спільноти! Так людина, яка в природній своїй основі була лише істотою, в соціальному (спільнотному) оформленні стає індивідом - окремим представником людського роду. Тож в людини як індивіда з'являється соціальна форма - спосіб існування в спільноті: спільна життєдіяльність, що полягає в продукуванні, розподілі і споживанні необхідних життєвих благ.

Здобувши на природній основі соціальну форму, людина як особа наповнює цю форму духовним змістом: продукування життєвих благ та умов життєдіяльності, відносини, що складаються з іншими учасниками життєвого процесу, вимагають таких високих духовних здатностей як здатність до цілеспрямованої творчої діяльності - формувати програмні життєві цілі і творчо їх реалізовувати.

Так духовний зміст перетворює людину-індивіда в людину-особу: людина, яка спільно з іншими продукує життєві блага і відносини, продукує ці блага цілеспрямовано і творчо, тобто такими, якими реальний світ їй готовими не запропонував.

В підсумку: маючи природну основу, людина приходить у світ як істота; здобувши соціальну форму, людина виростає до індивіда; наповнивши свою соціальну форму духовним змістом, людина піднімається до рівня особи.

В своїй природній іпостасі людина як істота володіє певними притаманними якостями, що визначаються цією ж природною основою, - і такі якості та ознаки логічно назвати істотними ознаками, тобто такими, які характеризують людину як істоту. Варто зауважити, що терміни „істотні ознаки" і „суттєві ознаки" не є тотожними, хоча часто вживаються як аналогічні. Істотні - це ознаки, що стосуються істоти, а суттєві - ті, що стосуються суті об'єкта чи процесу. Думається, що синонімічне вживання цих термінів пояснюється неточним перекладом з російської мови. Слова „существо" („істота") і „сущность" („суть") в російській мові однаково приводять до „существенных признаков", які, відповідно, і перекладають як або „істотні", або „суттєві", що аж ніяк не можна вважати обґрунтованим. Досить часто зустрічається думка, в якій сутність поняття визначають через його істотні ознаки [9, 24-25]. Отже, людина як істота володіє істотними ознаками, котрі вказують на її природні якості і характеристики. Так в природній основі людину характеризує її істотність.

Через те, що всяка форма має свої формальні, тобто зовнішні характеристики, людина як індивід наділена формальними ознаками, що визначаються формою і способами її участі в діяльності спільноти - тут і її соціальна активність і пасивність, соціальний статус і соціальна значимість, і способи реалізації свого соціального статусу і забезпечення значимості. Тобто формальні ознаки людини-індивіда характеризують її як індивідуальність. Іншими словами, індивідуальність - це формальні характеристики людини, витоки яких - в її соціальній формі. Простіше, яким індивід є в спільноті, такою буде його індивідуальність. Так само, як життєва активність чи пасивність людини визначає її істотність, соціальна активність чи пасивність формує людську індивідуальність. Слід наголосити, що в своїй індивідуальності людина закінчується як істота і розпочинається як індивід. Це - на початковому етапі формування індивідуальності. А на завершальному - людина закінчується як індивід і розпочинається як особа. Тобто саме через індивідуальність (формальні чи соціальні ознаки людини) маємо змогу прослідкувати, як людська істота від природного стану через соціальну діяльність піднімається до духовної творчості. Це означає, що індивід з його індивідуальністю є не просто перехідним, а визначальним етапом розвитку людської істоти в особу людини. Від індивідуальності кожного індивіда залежить, в якого рівня особу і з якою якістю особистості він виросте...

Людина як особа наділена певними якісними або змістовими ознаками, бо зміст є сукупністю ознак. Тож змістові ознаки людини визначають її як особистість. Подібно до того, як соціальна активність робить людину індивідуальністю, духовна творчість перетворює її в особистість. Отже, найвища ознака особистості - здатність до духовної творчості [8, 44]. Причім, кожна особистість - неповторна, бо творчість лише там, де повторення немає [10, 317]. Найвищий аргумент цьому - Бог-Творець світу: в створеному Богом світі не повторюється жодна річ, жоден процес - все по-своєму неповторно різне, неповторно доцільне і неповторно прекрасне.

Але ж знову, тут також не можна говорити про чітку диференціацію,бо характеристики людини як істоти впливають на формальні ознаки людини як індивіда, а ознаки людини як індивіда здійснюють суттєвий вплив на змістову сутність людини як особи. Виживання в навколишньому середовищі (тут - людина як істота), продукування життєвих благ (тут - людина як індивід), пізнання і творчість в пізнаваному світі і самопізнаваному собі (тут - людина як особа), перебувають в такому тісному взаємозв'язку, що неможливо відірвати самозбереження від виробництва благ, виробництво - від творчості, творчість - від пізнання або самопізнання, а все це разом - від спілкування [7, 159].

Такий взаємозв'язок виключає можливість чіткого поділу людини на істоту, індивід чи особу, і вказує, що одна і та ж людина є водночас індивідуальністю за рівнем свого статусу і особистістю за ступенем участі в творчому процесі. Індивідуальність та особистість взаємопов'язані, зазнають взаємовпливів, але не обумовлюють одна одну остаточно. Талановита особистість не завжди буває яскравою індивідуальністю, тим більше, досконалою істотою. Бо, зокрема, як індивід людина не завжди може так само потужно діяти в духовній сфері, як вона діє в соціальній , - їй для цього може елементарно не вистачити фізичних сил як людській істоті. Але це додатковий раз підтверджує, що „істота-індивід-особа" та „істотність-індивідуальність-особистість" - поняття не тотожні і терміни не аналогічні, а виключно самостійні з власним смисловим значенням.

Отож, в загальному підсумку: людина, як і Бог, триєдина - володіє біосоціодуховною сутністю.

Від природи, тобто в своїй природній основі вона є істотою, наділеною сукупністю біологічних ознак, - в цьому її істотність.

Від суспільства, тобто в своїй соціальній формі людина є індивідом, наділеним формальними ознаками, - в цьому її індивідуальність.

Від духовної сфери чи від Духа, тобто в своєму духовному змісті людина стає особою, з притаманними їй змістовними ознаками - в цьому вона виявляє себе як особистість.

... Нагадуємо, це - лише одна із концепцій людини, що застосовуються чи можуть застосовуватись в теоретичній чи практичній роботі. І, підкреслюємо, без претензій на монопольну чи прикінцеву істину.

Література

  1. Андрущенко В.П., Михальченко М.І. Сучасна соціальна філософія. - К., 1996.

  2. Гамезо М.В. Домашенко И.А. Атлас психологии. - М., 2001.

  3. Гегель Георг. Философия Духа // Энциклопедия философских наук: В 3-х т. - М., 1977. - т.3.

  4. Кант Иммануил. Всеобщая естественная история и теория неба. // Соч. в 6-ти т. - М., 1963.-т.1.

  5. Причепій Є.М. та інші. Філософія. - К., 2001.

  6. Роменець В.А. Психологія творчості. - К., 2001.

  7. Сковорода Григорій. Наркісс. Разглагол о том: узнай себе // Повне зібр. тв.: В 2-х т. - К., 1973.-т.1.

  8. Титаренко Т.М. Життєвий світ особистості. - К., 2003.

  9. Тофтул М.Г. Логіка. - К., 2002.

  10. Філософія // За ред. Горлача М.І. - Харків. 2001.

  11. Філософія // За ред. Надольного І.Ф. - К., 2001.

  12. Філософія // За ред. Петрушенка В.Л. - К.-Львів.,-2001.

Loading...

 
 

Цікаве