WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаФілософія → Раціональні підстави моралі: сократівський жест - Реферат

Раціональні підстави моралі: сократівський жест - Реферат

Реферат на тему:

Раціональні підстави моралі: сократівський жест

Розум, спрямовуючи більшість подій людського життя і керуючи визначальною частиною нашої душі, робить її досконалою через знання та уміння знайти те, що для неї буде корисним і належним по природі, а тому й довершеним. В силу цього розум є одним із провідних способів виповнення суб'єктивних можливостей та спрямування вселюдського поступу до довершеності його причинного начала - Блага, в котрому тільки і можливе цілковите виповнення притаманних людині потенцій.

Розум, саме як "ειδος ειδων" [1, 440], є явленістю, зумовленістю та вираженням Блага і його ціннісних модальностей, котрі, будучи раціонально осягнутими, присутні в наявному бутті людини як конститутивні структури, а не регулятивні принципи чи проблематичні апріорні ідеї. Все, що людина знає про добро і зло, так само як і сама розумна потенція, зумовлене актуальністю Єдиного-Блага, в якому кожна цінність має своє сутнісне джерело та смисл.

Благо і цінності, через свою загальність, універсальність та субстанційну простоту можуть бути сприйняті тільки раціонально. Ні відчуття, воля чи емоції не мають справи із цінностями, бо: а) є зверненими до одиничного, і б) виступають як наслідок інтелектуального самовизначення або його протиставлення.

Розум "вириває" суб'єкта із релятивізму та замкнення на чуттєвість, виводячи його до істинного розуміння закону Блага, як логічно необхідної норми та універсального принципу для всіх без винятку розумних істот узгоджувати із ним особисті ментальні фігури вибору та вчинку. Саме тому, ідея добра як такого, не дивлячись на її довільне тлумачення, володіє однією і тією ж смисловою наповненістю для всіх людських спільнот.

Мораль, заснована на ціннісних відношеннях, можлива тільки як знання добра, його розуміння, а також як усвідомлення пов'язаних із ним цілей і вимог, виконання яких ґрунтується не на пустому бажанні чи небажанні, але включене в саму природу людської душі, як начала бажаючого та прагнучого (ορμητικη). Всі інші "людські почуття", на яких намагаються побудувати морально-етичну практику, будуть лише піднесеним до граничної загальності алогічним моментом емпіричної психології, заплутаної, як і все емпіричне, у випадковостях, беззмістовній довільності і партикуляризмі, що може слугувати тільки основою для власних дій, але не для моральної поведінки.

Пізнання добра є необхідна умова та достатня підстава для появи події добра в матеріальній, не-ціннісній текстурі світу. Людина, що не знає єдиного об'єкту всіх своїх бажань, не матиме жодного уявлення, які дії потрібні для досягнення повноцінного щастя, що неодмінно пов'язане із Благом, як вищою досконалістю та мірою всього сущого. Бо індивід, розум котрого не має знання добра, буде все життя скеровувати волю до уявного Блага та добра, але лише стихійно, за сприяння обставин та миттєвої оказії, зможе бути ініціатором зовнішньої події добра, яке, однак, значно втратить свою первинну універсальність, абсолютну необхідність та законність, і нагадуватиме чисту випадковість, що не матиме жодного конститутивного впливу на свідомість з погляду зміни способів її самоствердження в світі. І все, що виникло випадково та тримається на мінливих основах, так само випадково й зникне.

Із добром, мудрістю, справедливістю та іншими чеснотами людина має не випадковий зв'язок, але наперед встановлене, обіперте на її раціональну природу, телеологічне взаємовідношення: вона можлива як вища та духовна істота тільки в акті її самовизначення і оформлення універсальними ціннісними сутностями. Людське покликання або приречення, що значно перевершує існуюче уявлення про неї та її роль в універсумі, - це пізнання цінностей, їх вибір, актуалізація і організована ними дія, вияв смислу і розумного порядку всесвіту, спорідненого із фундаментальною потенцією людських істот.

Розум, оновлений в знанні Блага, переводить хаос психічного життя в режим усвідомленого, духовного та цілісного, зібраного існування, основним принципом позиціювання якого стає добро. Тим самим пізнані ціннісні структури формують стійкість душі в протистоянні із перемінними силами її природи та супротивними впливами плоті, відкриваючи перед людиною найважливіше, конечне знання - відмінність між добром і злом. І якщо добро можна знати, то зло існує від незнання, бо як "онтологічна пустота", воно не має ніякої субстанційної, визначеної природи.

Не знаючий добра розум, спонукуючи волю, не здатен до виведення доброго вчинку, позаяк недосконала причина буде джерелом тільки недосконалого наслідку (в даному випадку - зла), і навпаки. Адже якщо людина має знання добра, а знання, як і добро, - це певною мірою досконалість, то і воля, і вчинок, що виражають це знання, будуть не менш досконалими.

Зло присутнє в душі як внаслідок незнання добра, так і через невідання істини, котра відкривається разом з добром та в доброму, чистому серці. Звідси і тотожність між добром, мудрістю та істиною як видовими фігурами Єдиного Блага: зла істота не здатна володіти мудрістю та істиною які є сутнісно протилежними злу. Зло, перш за все, спричиняє в душі самолюбні устремління, що не визнають істину за іншими та Істину як таку, якщо вона буде суперечити їх гордині, амбіціям та лукавству. Для всякого зла, зумовленого ним незнання та егоїзму, найбільша загроза - це утверджувана за Істиною та Добром незалежність, універсальність, надісторичність та абсолютність, ґрунтована на існуванні Єдиного Блага.

Пізнане добро, як і тотожна з ним істина, змінюють суб'єкта, але ніколи суб'єкт не змінює та не творить добро або істину: "істина - це не тільки спосіб розшифрування світу..., але якщо я пізнаю істину, я змінююсь" [2]. Істинне розриває усталені природні, невільні зв'язки, що склались незалежно від людини та автоматично сформували її звичку. Пізнане добро маркірує нового суб'єкта, який декларує істину осягнутого добра, як факт та подію своєї зміни, що вже докорінно відрізняє його не тільки від неперервного ланцюгу особистих минулих вчинків і думок, але відкриває в ньому внутрішній простір, де формується істота універсальна, споріднена із тією істиною, яку вона пізнала та виразила: "και γνωσεσθε την αληθειαν, και η αληθεια ελευθερωσει υμας" [3, 8:32].

Знання, яке не змінює, є не-знанням та не причетне до істини. Думка, що неспроможна змусити волю до дії, відповідної з Благом, є мертвою, ненародженою ментальною фігурою, що вже не належить суб'єкту, але злу, котре говорить в ньому і цілком перекриває як голос Блага, так і всяку силу в спрямуванні до Добра. Така людина стає інертним носієм автоматично здійснюючихся під знаком зла дій - недіяльний діяч. Звідси й відмінність між злом і благом. Якщо пізнане добро створює простір для самостійної, активної та свобідної дії, виведеної із живої думки, то зло перебирає від мене відповідальність та нівелює свободу, як волю до вибору, обертаючи суб'єкта в мертву машину "сторонніх" імперативів, замаскованих квазі-обдуманими рішеннями.

Тільки тоді, коли суб'єкт стає свідомим добра і факт цього усвідомлення визначатиме його волю, ми можемо вести мову про моральність, про добрий вчинок і істинні наміри. Знання добра повинно бути істинним, а воля розумною: воля поза впливом розуму підкоряється випадку, що є те ж саме, що і зло. Суб'єкт формується цим знанням, ним зумовлюється, а тому стає моральним, оскільки добровільно діє. Дія ж добровільна тоді, коли людина впевнена в намірах, цілі та наслідках, які несуть із собою її відповідальність. Тільки за таких обставин можна вже вести мову і про свободу, і про обов'язок, і про характер.

В якій мірі розум пізнає та виражає добро, в такій мірі він спонукає і волю до слідування цьому добру. Чим більш невиразне уявлення про істинну природу ціннісних порядків, тим слабша людська воля і сильніша загроза допущення зла в душу і вчинки. В такому розумінні воля знаходиться в прямій залежності від розуму, не впливаючи на нього та існуючи невіддільно від нього, але слідуючи за пізнаним добром або ж утверджуючи помилково прийняте за добро зло.

Зусилля, бажання та воля можливі вже тільки як постфактум розгортання включених розумом ціннісних сутностей. Добро і справедливість не з'являються від пустого бажання ("хочу бути добрим") чи забаганок, що прирікало б залежність моралі від випадковості та хвилинних проблисків інтуїції, коли людська душа, звільнившись від вдоволень природних інстинктів, раптом подивує свою трансцендентність та вищість над природною іманентністю. До подібних не-антропних, за походженням, структур, що конституюють людське, належить також і совість, яка є специфічним прикладенням пізнаного добра або поки що імпліцитно існуючого в глибині душі закону блага, до помислів та вчинків людини.

Усвідомлене Благо, як Єдина причина ціннісних сутностей та принцип можливості їх осягнення суб'єктом, породжує єдність між всіма, необхідно виражаючими його в своїй діяльності розумними істотами. Правдивість, добра воля, честь, совість і справедливість, при умові, що людина пізнала справжнє добро, стають загальними для всіх розумних істот моделями стратегії міжособистісних відносин.

І саме через розум, причетний знанню Єдиного-Блага, добра та істини, людина утверджується в найважчому із мистецтв - в майстерності практикування спільного життя із собі подібними. Коли ж кожен "самототожний індивідуум" безперестанно доводить та твердить про "своє" уявлення добра, "своє" розуміння істини, "свої" критерії справедливості, то він тільки повторює незмінний в своїх аргументах ланцюг релятивних δοξασματος, маючи на меті підвести фіктивні основи під ствердження "свого", як множини ситуативно-подієвих істин, а "Іншого", не як не-істинного, але як того, що володіє знаком "не-моє", і лише тому хибного. Однак "своє" перекреслює такі необхідні умови єдності, як універсальність та абсолютність, які є вираженими у всеєдиному Добрі, що є поза усім випадковим, особливим, антропоморфним та історично зумовленим, але причиною та умовою якого вона виступає в своїй вічності і необхідності.

Пізнання та розуміння надісторичного, неперсонального, непсихологічного Добра, що перевершує нашу психічну особливість та часову претензійність, делімітує εγω; розриває його суб'єктивізм та патологічно-емпіричне розуміння Блага, при якому враховується його корисність лише для одного суб'єкту. Але голос і сила універсального та безумовного, на яких ґрунтується мораль, стихають, щойно наше емпіричне та психологічне εγω децентрує єдність Блага, проектуючи його закон на себе, як осердя всього справедливого і істинного, а замість знання про істинне добро постулює δοξα, потураючи в основному своїм інстинктам, пристрастям та конечній ситуації, ніж розуму, істині та вічності, як єдиній мірі гідного людини часового проживання.

Невідступне слідування та підкорення хаосу аморфної волі формотворчому впливові благоподібного розуму, є достатня і єдино можлива підстава єдності всіх розумних істот, що бажають не щастя "тут і тепер" чи "блага собі" (яке, одвіку спираючись лише на оману та лукавство, передбачає не з'єднання, а роз'єднання), але спільне прагнення в досягненні всіма повноти гідного розумної та духовної істоти життя і реалізації належних кожному потенцій, при цьому уникаючи порушення в своєму житті закону всезагальної абсолютності Єдиного заради антропоморфних цілей, обіпертих на хиткі підмурки емпіричного задоволення.

Література:

1. Аристотель. О душе // Соч. в 4-х тт. - Т.1. - М.: "Мысль", 1976.

2. Фуко М. Я минималиста // www. photounion.by/klinamen/dunaev8.html

3. Євангеліє від Івана // Біблія. - К.: Біблійні товариства, 1995.

Loading...

 
 

Цікаве