WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаФілософія → Метод i методологiчне дослiдження - Реферат

Метод i методологiчне дослiдження - Реферат

Реферат на тему:

Метод i методологiчне дослiдження

Коли доведення геометричної теореми у давнiх грекiв виявлялося настiльки очевидним та ясним, що полягало, для прикладу, у проведеннi всього лише однiєї (додаткової) лiнiї на геометричному кресленнi, то вони в таких випадках без якихось додаткових слiв про смисл доведення пiдписували креслення своїм знаменитим та добре вiдомим з iсторичних текстiв - "Дивись!".

I що можна було б заперечити людинi, яка б, скажiмо, у вiдповiдь на цю пропозицiю просто повернулася б до креслення спиною. Добре б, якби при цьому вона обмежилась ввічливим: "Вибачте, але я не розумiю". Гiрше, мабуть (щоправда, невiдомо - для неї самої чи геометрiї), коли б вона заявила з апломбом чи необґрунтованою погордiстю сучасного прагматика, мовляв: "Ви не маєте нiякої влади над моїми думками".

Звертаючись до поняття "науковий метод" слiд зробити декiлька загальних зауважень, якi безпосередньо, як декому здається, не стосуються проблем наукового пiзнання.

Розглядаючи метод у якостi певного загального поняття iнодi визначають його зв'язок з метою [Див.:1]. За мету людини можна визнати уявлення в свiдомостi певного об'єкту, що є предметом потреб, iнтересiв та цiнностей, на досягнення якого (як бажаного, корисного результату) спрямована дiяльнiсть суб'єкта - особистостi, соцiальної групи, iсторичної спiльностi.

Особливо гостро в iсторiї людства постала проблема спiввiдношення мети i методу, через ототожннення останнього з поняттям "засоби". Проблема виникла у зв'язку з вiдомою тезою єзуїтiв - "мета виправдовує засоби", а також з таким рiзновидом людської поведiнки, що дiстав назву макiавеллiзм - вiд iменi Н.Макiавеллi (1469-1527) iтал. полiтич. мислителя, громадського дiяча i письменника, який спираючись на тлумачення методу, як об'єктивної даності, що пiдвладна метi, доводив можливiсть у конкретних iсторичних умовах переступати через самообмежуючi закони моралi для досягнення великих i благородних цiлей. У свою чергу, iсторична практика засвiдчує, що рiзноманiтнi соцiальнi (перш за все полiтичнi) особи для досягнення власної мети не нехтували використанням будь-яких засобiв. Наприклад, Ф.Енгельс досить цинiчно в листi Г.Трiру вiд 18 грудня 1889р. писав: "...для мене як революцiонера придатний будь-який метод, що веде до мети, як найбiльш насильницький, так i той, що здається найбiльш мирним"[2.-с.260].

Аналiз проблеми єдностi мети, методiв i наслiдкiв цiлеспрямованої дiяльностi, на загальнофiлософському рiвнi, виявляє суперечливе нерозумiння субстанцiйного вiдношення, яке полягає у тому, що етичнi принципи, а не певна "чиста" мета, є передумова будь-якого рiшення соцiального суб'єкта у виборi методу, наявних засобiв. У свою чергу, стосовно науки, ця обставинна виявляти себе через певний етос науки, а не трансцендентальну орiєнтованiсть суб'єкта на пiзнання саме для себе. Тому пiдвалина начала наукового мiркування, вирiшення проблеми використання певного наукового методу, також, не може бути вiдiрваною вiд етичного. Не даремно критика класичного iдеалу рацiональностi, в першу чергу, звертається до факту суперечностi мiж науково-пiзнавальною i етично-спрямованою дiяльнiстю. Часто нагадують висловлене М.Хайдеггером зауваження, що "фiзики шукали закони ядерного щеплення i не бажали створювати атомну бомбу. Однак, це саме те, що вони створили" [3.-с.147].

Проте, запропонувавши поставити поняття "метод" у вiдношення до етичного, одразу починаєш усвiдомлювати, що мова йде про "iдеал методу", а не буденну практику наукового дослiдження.

Використовуючи поняття "iдеал методу" треба враховувати, що той чи iнший метод не тiльки спроможнiй, але, як правило, навiть iсторично виникає та актуально використовується у виглядi певного "абсолютного методу" чи епiстемологiчного iдеалу. Взагалi, метод як обмежена i визначена (у людини усвiдомлена) послiдовнiсть дiй, що призводить до стало вiдтворюваних результатiв, реалiзується людиною через уявлення незмiнної iдеальної послiдовностi та результату дiяльностi. Тому мова, так чи iнакше, при розглядi методу йде про рацiональнiсть. У свою чергу, форма буття рацiонального методу поняття. Вiдома також пропозицiя А.Бергсона, що вимагає враховувати "iнтуїтивнi методи" несвiдомих дiй комах [Див.:4], якi вiдбуваються за межами свiдомостi та поняття, вона дозволяє метод сприймати як щось вище стосовно будь-якої моралi та "релiгiї".

Розглядаючи людину як розумну iстоту, яка має iнтенцiональну самовизначенiсть, треба врахувати, що мiнливiсть буття, розмаїття дiйсностi при використаннi конкретного поняття про певну послiдовнiсть дiй стає по вiдношенню до суб'єкта сферою подiленою на визначення окремих властивостей суб'єкта та дiйсностi. При одних дiях суб'єкта свiт виявляє себе як середовище iснування тiл, що мають розмiри, при iнших - вагу та т.п. Предмети ототожнюються, або вирізняються на пiдставi одержання одного або iншого результату певної послiдовностi дiй людини. Але тiльки уявлення про iсторiю, як певну моральну самовизначенiсть, дозволяє вiдкривати та приймати новi способи взаємодiї з тiлами, якi переконують людей, що два тiла ранiше вiднесених до одного роду слiд вiдрiзняти як якiсно рiзнi (кит - риба чи тварина).

Слiд також враховувати, що iснує ряд етичних проблем, якi стосуються науки тiльки як соцiального iнституту. Цi проблеми не мають безпосереднього вiдношення до внутрiшнiх проблем етосу науки. Однiєю з проблем внутрiшньої етики є, наприклад, критичне вiдношення вченого до самоцiнностi наукового дослiдження. Перш, нiж увiйти у систему наукових знань, отриманi науковцем новi факти, теоретичнi рiшення, мусять пройти певний "шлях" наукового самовизнання. В цьому процесi наукове товариство складає систему фахового соцiального сприйняття наукового повiдомлення. Проте оцiнка вiдкриття з боку наукової спiльноти може не спiвпадати з особистiсною самооцiнкою автора, що породжує конфлiктнi ситуацiї етичного порядку.

Тут самокритичнiсть можна визначити як здатнiсть до рефлексивного контролю думок з позицiй визнаних принципiв науковостi. Не маючи достатньої критичностi, вчений не здатний дати адекватну вiдповiднiй ситуацiї оцiнку отриманим результатам. Суб'єктивнi особливостi науковця (наприклад: надмiрна уява, довiра авторитетам вчителiв, особисте домагання i т.п.) складають тi фактори, якi можуть стати на завадi детальної самооцiнки.

Отже, самокритичнiсть можна розглядати не тiльки як нав'язану фiлософами звичку до рефлексування чи певнi персональнi здiбностi вченого, а як одну з моральних рис його характеру, що має загальнонаукове значення. Бо вмiння пiдпорядковувати власний темперамент i власнi iнтереси загальновизнанiй справi - пiзнання об'єктивних властивостей дiйсностi, складають необхiдну складову рису науковостi взагалi. За iнших означень мову слiд вести тiльки про "псевдонауку".

Одночасно зi здатнiстю до самокритики, етос науковця повинен допомагати протистояти "чужим" судженням i висновкам, не пiдкорюватися загальностi тiльки тому, що вона визнана товариством. При недодержаннi принциповостi у власному розумiннi сутi справи неможливо стати вченим - людиною, яка здатна вiдкривати нове. Треба вмiти аргументовано протиставити себе судженням i висновкам своїх колег при ознайомленнi з iнформацiєю про їх науковi здобутки, що дозволяє здiйснювати критичну експертизу з позицiй власного розуму та здорового глузду. Таким чином, постiйне протиставлення, суперечливiсть загального i одиничного (у формi етичного) складає визначальну рису науковця. Це людина, яка має постiйно проставити своє "Я" загальному та навпаки - ставати на позицiї загального супроти свого "Я".

Домагання вченого у формi особистої зацiкавленостi найбiльш яскраво виявляє себе при затвердженнi приорiтету на наукове вiдкриття. Об'єктивною причиною конфлiктiв стосовно приорiтетностi є неминучiсть "паралельних" вiдкриттiв. Усi суперечки стосовно приорiтетностi в науцi пов'язанi зi специфiчним психологiчним настроєм ученого, який формується самою iнституцiоналiзацiєю науки, де перш за все цiнується новизна та оригiнальнiсть - право на власне "наукове Я".

Таким чином у конфлiктах за приорiтетнiсть спостерiгається безпосереднє виявлення протиставлення "наукового Я" i "наукового не-Я", де визнання товариством права особистостi на "наукове Я" є перетворення цього "Я" на загальноприйняте в науцi. Отже, за цим протиставленням криється фундаментальне протирiччя свободи i необхiдностi, яке вирiшується шляхом визначення - хто персонально буде представником картини об'єктивної необхiдностi, незалежного вiд особистостi "року", а хто буде слiдувати за ним.

Хоча данi мiркування зовнi дуже схожi на надумане нiцшеанство, слiд нагадати, що термiном "видатний вчений" сьогоднi дуже часто визначається саме посада людини в науковiй iєрархiї, а не щось iнше. Формування системи взаємовiдносин науковцiв схожа на церковну, тобто посиланнями на зовнiшнiй показник - об'єктивну дiйснiсть, яка вперше була представлена суспiльству через певне "наукове Я". Нагадаю, що церковна iєрархiя будується посиланням до зовнiшньо данного Бога.

Колективний характер працi в сучаснiй науцi (думаю, що саме колективнiсть є визначальна риса "сучасної науки", а не змiни у формах наукового сприйняття дiйсностi) призводить до того, що суб'єктом наукової дiяльностi стає науковий колектив, наукова установа. Такий характер суспiльно органiзованої науково-пiзнавальної дiяльностi, який передбачає не тiльки простої сумарностi зусиль, а складного синтезу зусиль окремих особистостей, що породжує анонiмнiсть справжнього "наукового Я" (замiнюючи його на символiчне), призводе до вiдокремленостi конкретної людини вiд етичностi, створює iлюзiю позаетичностi наукового знання.

Зазначене виправдовує появу фiлософських праць присвячених критицi "дискурсу влади" [Див.:5]. Однак, одночасно демонструє, що їх проблематика обмежена етикою, а не вирiшенням когнiтивних проблем наукового методу та iстини.

Пропаганда "ідіоми", яка заперечує позитивне значення для сучасного наукового дискурсу створеної фiлософiєю епiстемологiї, за межами мiркування визначеного етичними питаннями, нагадує спробу зробити монарха виборною посадою через кожнi чотири роки, задля створення "iстинної монархiї".

На мою думку, не потрiбно шукати особливої ваги аргументiв для виправдовування позитивного значення епiстемологiї. Якщо пiд цим термiном розумiється уявлення про пiзнання, а не щось iнше, тодi у випадку визнання наявностi феномена наукового пiзнання ми маємо визнавати цiлком доречною потребу в iснуваннi окремої дисциплiни, що вивчає цей феномен. А тому заперечення епiстемологiї, по сутi справи, є заперечення самої можливостi дослiдження даного феномена. Таку позицiю завжди називали "дрiмучим агностицизмом", що здебiльшого самовиявляв себе як зразок "дискурсу влади" (табу заради самого табу), який щось нав'язує людям у виглядi наративної заборони, не беручи на себе обов'язку дотримуватися власних заборон.

Loading...

 
 

Цікаве