WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаФілософія → Емпiричнi факти та теоретичнi узагальнення - Реферат

Емпiричнi факти та теоретичнi узагальнення - Реферат

У своїх працях "Головнi початки" (1862), "Пiдвалини бiологiї" (1864-67), "Пiдвалини психологiї" (1870-72), "Пiдвалини соцiологiї" (1876-96), "Пiдвалини етики" (1879-92) Спенсер виявляє себе послiдовним провiдником iндуктивiзму та противником вчень про "метафiзичну iнтуїцiю" як основу наукового мислення, що створює синтетичнi судження. Проте, безпосередньо для себе вiн визнає головною проблемою визначення основи синтетичних суджень, що виявляє себе у створеннi аргументацiї до положення про вiчнiсть матерiї, як синтетичного єднання уявлень, якi вiдповiдають принципам емпiризму.

Спенсер ставить конкретне питання: "Чи маємо ми гарантiю, бiльш надiйну, нiж гарантiя свiдомої iндукцiї на основi досвiду?"[4. -с.32]. Вiдповiдаючи на нього, вiн обгрунтовує, що "самоспостереження" (опис дiй нашої свiдомостi) дозволяє довести на досвiдi психологiчну неспроможнiсть уявити собi зникнення матерiї, якщо досвiд нас у цьому переконав. Аналiз вказує, що поняття про вiчнiсть матерiї безпосередньо дане свiдомостi. Тобто, тут вiн спирається на загальновiдоме визначення поняття "буття" Парменiдом. Уявивши собi, що простiр займає лише один предмет, ми не здатнi уявити його перетворення в нiщо, бо "нiщо" теж потрiбно уявити певним чином.

У свою чергу, на вiдмiну вiд позицiї Парменiда вiн вважає, що неможливiсть змiстовно уявити "нiщо" засвiдчує про те, що наше мислення своєю основою кладе саме чуттєвий досвiд, адже "абсолютне зникнення" принципово знаходиться за межами навiть можливого досвiду чуттєвого сприйняття.

Специфiчною особливiстю позитивiзму Спенсера є широке використання загальних суджень, якi у розгорнутому виглядi знайшли своє мiсце у його вченнi про "загальну еволюцiю". "Iнтеграцiя матерiї супроводжується розсiюванням руху, що перетворює матерiю iз невизначеної, незв'язаної однорiдної субстанцiї у визначену рiзновидну, що здiйснює перетворення руху"[4. -с.211]. Ця формула еволюцiйного процесу конкретизовна в загальних законах еволюцiї - несталостi однорiдностi наслiдкiв; групування; урiвноваженностi. Напрямок еволюцiонування - урiвноваженнiсть. Однак, остаточна рiвновага рухiв є протилежнiстю руху, тому вона знову приводить до розсiювання рухiв.

Своє вчення про загальну еволюцiю Спенсер означує як результат опису фактiв, а не метафiзичного конструювання системи свiту. Так, факти засвiдчують, що еволюцiя вiдбувалась i вiдбувається, а твердження, що вона буде вiдбуватися - не наукове, а метафiзичне. За допомогою таких мiркувань Спенсером була виявлена фундаментальна теза iндуктивiзму: при дослiдженнi конкретних питань неможливо створити методологiю прогнозуючого характеру. Тому проблеми прогнозування вирiшуються за допомогою загальних питань.

У 1871 роцi у Кембрiджi (Массачусетс) групою осiб з "спорiдненими" думками був створений "Метафiзичний клуб", який вважав за необхiдне проводити пропаганду принципiв послiдовного iндуктивiзму. Прiоритет у формулюваннi вiдповiдi на визначене першими позитивiстами питання про зв'язок понять з активнiстю нашого розуму та емпiричним досвiдом, належить Чарльзу Сандерсу Пiрсу (1839-1914). Фактично з його статтi "Як зробити нашi iдеї ясними" (1878), яка вважається класичною постановкою проблем прагматизму, i почалась ця фiлософська течiя.

У своїй логiцi Пiрс розвивав iдеї iндуктивiзму Мiлля, Буля, Джевонса i де Моргана. Вiдповiдно до цього вiн розглядав логiку як науку про емпiрично данi зв'язки знакiв (символiв), науку суто формальну i незалежну вiд психологiї. Вiн вважав, якщо ми хочемо мати наукову "метафiзику", то вона має грунтуватись на логiцi, адже її закони - це закони i буття, i думки. Його принципи iлюструються такими сентенцiями: "мої принципи абсолютно виключають використання мною психологiї у логiцi"; водночас: "формальна логiка не повинна бути занадто формальною; вона має представляти факти психологiї, iнакше їй загрожує небезпека виродження в математичну розвану", i, врештi, "метафiзика полягає в наслiдках абсолютного прийняття логiчних принципiв не лише як регулятивно значущих, але i як iстин буття"[Цит. за: 5. -с.44].

Саме слово "прагматизм" традицiйно виводиться вiд давньогрецького "прагма" - дiя. А прагматизм розумiється як "фiлософiя дiї", що цiлеспрямовано протиставлено настановi на "чисту" теорiю. Прагматизм зводить знання до "прагматичної вiри" або "вiрування", яка є безпосереднє знаряддя емпiричної дiї. Цiй проблемi присвячена стаття Пiрса "Закрiплення вiрування" (1877).

Сумнiв i вiра, вважає Пiрс, - це такi стани свiдомостi, що вiдрiзняються один вiд одного специфiчним почуттям - невпевненiстю в першому випадку, впевненiстю - в другому. На основi вiри люди впевнено дiють, а сумнiв не може стало визначати нашу поведiнку. У свiдомостi людини постiйно вiдбувається боротьба за досягнення та закрiпленнi вiрування: "... з сумнiву починається ця боротьба, з припиненням його вона завершується". Цю "боротьбу" Пiрс називає "дослiдженням".

Пiрс посилює суб'єктивiзм вiри, наголошуючи на її неспiвмiрностi з поняттям "iстинностi": "ми можемо уявити, що шукаємо не просто переконання, але переконання iстинного. Але пiддайте цей вимисел випробуванню, i вiн виявиться безпiдставним; адже, лиш тiльки твердої вiри досягнуто, ми цiлком задоволенi, хай та вiра iстинна чи хибна"[Цит. за:5. -с.68]. Рiзновидом вiрування є "апрiорний метод", що закладає в основу вiри "згiднi з розумом" передумови, тобто такi положення, якi ми схильнi приймати у якостi загальний iстин тому, що вони простi та зрозумiлi. Нарештi, вiн визнає iснування "наукового методу", заснованого на гiпотезi, що iснують реальнi речi, властивостi яких цiлком незалежнi вiд наших думок про них; цi реальностi дiють на нашi чуття.

Отже емпiрична iндукцiя для Пiрса полягає у русi вiд апрiорно налаштованої вiри до емпiрично видобутого знання. Дана констатацiя засвiдчує, що запропонована сучасним неопрагматизмом концепцiя звiльнення фiлософiї вiд метафори "розум як свiтчадо природи" (Р.Рортi) має безпосереднє вiдношення до спростування засадничих принципiв першого прагматизму, а не класичного рацiоналiзму, для якого вiдсутнiсть тотожностi мiж думкою i чуттям вважалося загальноприйнятим положенням.

Якщо Ч.Пiрс був формальним творцем прагматизму, то Вiльям Джемс (1842-1910) вважається справжнiм неформальним лiдером цього напрямку. Його основнi працi: "Принципи психологiї" (1890-91), "Розмаїття релiгiйного досвiду" (1902), "Прагматизм" (1907), "Всесвiт з плюралiстичної точки зору" (1909), "Значення iстини" (1909), "Нариси з радикального емпiризму" (1912) та iншi., демонструють обгрунтування тези, що "прагматичний метод... намагається витлумачити кожну думку, вказуючи на її практичне застосування". Роз'яснюючи цю тезу, Джемс стверджує: "якщо Ви оперуєте прагматичним методом... з кожного слова Ви повиннi видобути його практичну наявну вартiсть, повиннi заставити його працювати у потоцi Вашого досвiду. Воно розглядається... як вказiвка на тi методи, при допомозi котрих може бути змiнена дана нам дiйснiсть.

Таким чином, теорiї є не вiдповiдями на загадки, - вiдповiдями, на яких ми можемо заспокоїтись: - теорiї стають знаряддями... ми йдемо вперед i... змiнюємо з їх допомогою природу"[6. -с.165]. Iдеї та теорiї використовуються як "правила для дiї" (за виразом Пiрса), тобто, "загальнi принципи" (за виразом Уевелла). Таким чином, iстина мiститься не в "узгодженнi" наших iдей з об'єктивною реальнiстю. Тут iдей та теорiї стають iстинними в тiй мiрi, в якiй вони слугують людям, як "iнструменти" для досягнення мети.

Роз'яснюючи своє вiдношення до науки i релiгiї не як рiзних тлумачень буття, а як вказiвки шляхiв дiї, Джемсом визначається, що кожна з них вiдiграє свою роль у регулюваннi поведiнки. Як наукова, так i релiгiйна iдеї ведуть в цьому свiтi до винагороди, а тому як одна, так i iнша точка зору є однаково "iстинними" з позицiй прагматизму. Це фактичне тлумачення науки у якостi рiзновиду iдеологiї, яке, доречi, було запропоноване саме прагматизмом, неопрагматизм, також, пiддав нiщивнiй критицi.

Loading...

 
 

Цікаве