WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаФілософія → Вплив античної культури на творчість європейських митців та філософів (Реферат) - Реферат

Вплив античної культури на творчість європейських митців та філософів (Реферат) - Реферат

Грецька міфологія являє великі труднощі для структурного аналізу, оскільки вона страшенно різнобарвна, сповнена різноманітних персонажів та яскравих сюжетів, властивих навіть більше казкам і літературі, ніж міфам. Фундаментальна особливість грецької релігії — гранична антропоморфна персоніфікація божеств, уподібнення їх "життєписів" людським історіям, у зв'язку з чим взаємодія людей з богами стає дуже раціоналізованою. Поліси свідомо обирали собі богів і творили для них підходящі життєписи. Відбувається розрив між світом надто "олюдинених" богів і Таємницею, яка персоніфікується мінімально і виступає щодо міфології як зовнішня сила — фатум, в найдавнішому варіанті — доля за аналогією з часткою, виділеною індивіду. Хоча Зевс проголошується в олімпійський період єдиним вершителем доль, "м'які ступні Ананке" (богині долі) ходять по головах і богів, і людей. Взагалі чим мальовничіший світ богів, тим грізніша непрозора темінь фатальної приреченості. Це надавало грецьким релігіям і культам особливого пригнічено-песимістичного умонастрою.

Характерною рисою олімпійської релігії є розподіл культу між богами верхнього світу (небожителями) та хтонічними, нижніми богами. Нижні сили, що навіюють страх, по-іншому приймають моління і жертви, ніж горні олімпійці; культи нижніх сил виродилися в селянські поклоніння різним демонам, які разом з тим були в багатьох відношеннях надійнішими, ніж високі недосяжні Зевсові підвладні. Культи героїв ближчі до хтонічних, ніж до олімпійських. Невіддільна частина героїчних культів — плач про загиблих, і саме він, одна з першооснов трагедії, підводив до найбільшої близькості із хтонічними силами світу мертвих.

В світлі сучасних етнологічних досліджень можна робити певні поправки до самої постановки питання у Ніцше і Іванова.

Коректніше буде розділити питання про смисл трагедії і проблему "злиття з відображеною в ликах життя Таємницею". У обох мислителів вони зливаються в єдину проблему роздвоєння світлого "аполлонічного" та темного "діонісійського" начал. Дослідження Мірчею Еліаде впливу фрако-фрігійського шаманізму на давньогрецькі вірування та обряди дозволяють говорити про утверження у свій час "аполлонічного начала" так само, як пізніше і про діонісійство: культ Аполлона ніс напочатку ті ж "буйні вияви", необхідні для "рятівного зламу хвороби".

Асиміляція чужих богів — справа звична в історії релігій, особливо під час освоєння чужих територій, що з ними пов'язані загадкові і небезпечні чужі культи. Занесення культу Аполлона, пізніше — Діоніса, ще пізніше — Орфея в еллінський світ свідчить про більше — про потребу в релігійних "антиструктурах", яку відчувало грецьке суспільство.

Культ Аполлона приходить в Грецію з Малої Азії, про що свідчить і неіндоєвропейське походження імені, і місця його первісних культів (регіон Трої). В грецьких містах складаються різноманітні культи Аполлона, але скрізь видні симптоми його первісної приналежності до "нижнього світу". Це насамперед безліч рослинних символів; миша, кріт-землерийка зв'язані з ідеєю сліпоти, мандрів на "той світ", повернення з "того світу", що підтверджується міфологічними сюжетами. Аполлон асоціюється з птахами — вороном і лебедем; в давній індо-європейській традиції лебідь і гуска ("гуси-лебеді") є сакральним водоплаваючим птахом, що втілює ідею зв'язку нижнього і верхнього світу, а ворон пов'язаний з ідеєю віщування. Звірами Аполлона є також вовк — звичайно асоційований з військовою функцією, але, можливо, також і з смертю; баран і осел, символи множинності і родючості. Образ Аполлона в міфах пов'язаний із смертю та воскресінням-зціленням: Асклепій, бог лікування, — син Аполлона. Атрибут Аполлона — лук і стріла; в близькосхідній семітській символіці лук — символ Сходу, сходу Сонця, "білого світу". Це свідчить про сонячну природу Аполлона-Феба, зв'язок із життєвою силою-народженням, а, отже, і смертною силою і універсальним перетворенням-кругообігом. З іншого боку, є підстави думати, що Аполлон належить саме до середнього, людського світу, символізуючи організованість людського космосу, подібно до слов'янського Велеса.

Якщо судити з аналогій з іншими індоєвропейськими віруваннями, то Аполлон вгадується, по-перше, в сонячному герої (Созирико-Сослан осетинського епосу), по-друге — в богах, що відповідають функції множинності і плодючості (третя функція, рід Бората в скіфо-осетинській міфології). Сонячний герой гине і знову народжується у відповідності з сезонними циклами, звідки паралелі з мандрами на "той світ", смертю і воскресінням. Рефлекси зв'язку з "тим світом" невіддільні від ідеї родючості та міфології "третього стану". Звідси, від зв'язків з "тим світом", і функції жрецького характеру — віщування (як у слов'янського Велеса), а також роль Мусагета — володаря муз (Боян — Велесів внук).

В олімпійський період культ Аполлона стає спокійнішим і гармонійнішим. Аполлон — син Зевса та Лето, отже, він приймається в олімпійський пантеон як молодший бог. Йому присвячено найголовніший Афінський оракул — в Дельфах, де жриця-піфія проголошує віщування, що потребують спеціального тлумачення. Піфія — носій священного безумства, тимчасової смерті — потьмарення розуму і замутнення мовлення, яке подвоює смисли і дає можливість непрямого, небуквального їх сприйняття вузьким колом втаємничених. Мовлення-Таїна, мовлення-містерія є особливим видом культової дії, яка завжди призначена тільки для своїх в релігійному значенні цього слова і завжди езотерична; аполлонічне пророцтво є езотеричне слово, logos, його господарем і тлумачем є полісне жрецтво, гарант порядку.

Культ Діоніса приходить як конкуруюче і доповнююче вірування з тих же чи близьких країв, і при цьому також як культ божества "нижнього" світу. Будучи богом виноградарства, Діоніс зберігає риси володаря соми (хаоми), священного напою давніх індоєвропейців. Про певну близькість Діоніса до володаря підземного світу говорить і те, що греки "упізнали" в ньому Аіда-Загрея, мисливця, що мандрує горами і хащами в супроводі хтонічних псів і ловить душі людські (щось близьке до лісовика — однієї з іпостасей Велеса).

Афінське жрецтво встановлює аполлонічно-діонісійське "двовладдя", прагнучи примирити народний оргіазм з аристократичними олімпійськими культами.

Долаючи страх перед фатумом і смертю через життєдайні веселощі ритуального пияцтва, культові дії творили водночас дві сакральні культури: культуру жаху і культуру сміху.

Слов'янські фольклорно-етнографічні матеріали дають багато прикладів подібного роду. В поминальній обрядовості довго зберігався день сакральниих сороміцьких веселощів, коли принциповим порушенням норм печального прощання, демонстративною асоціальністю означувалося розставання соціуму з померлим, позбавлення покійного соціального статусу і навіть імені, яке переходило в розпорядження роду і могло бути надане дітям з нових поколінь. Асоціальні веселощі супроводжували також деякі ритуальні зустрічі з душами покійних предків ("гостями"). Це — очищення страхом від померлого і водночас очищення сміхом від страху. Треба відмітити глибоку щирість цих переживань, бо в архаїчній свідомості ритуал є реальною дією, відмова від якої може призвести до фатальних наслідків і особистого, і космічного характеру. Для слов'ян катання по землі восени забирало силу у землі, щоб зберегти її в домашньому вогнищі взимку і віддати знову землі під час весняного катання. Без катання наступила б, безсумнівно, вселенська катастрофа. Такою ж активною боротьбою за збереження космічної рівноваги був і діонісійський оргійний обряд. Його розпусний сміх страшний, а непідробний страх оптимістичний, бо очисний, як плач.


 
 

Цікаве

Загрузка...