WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаФілософія → Соціальна філософія. Людина і природа - Реферат

Соціальна філософія. Людина і природа - Реферат

науки, уявлення про природу змінюється разом з уявлення про саму людину і її місце у світі. Природа є філо-софською категорією - об'єктивна форма людського буття й мислення, характеристика реальності світу.
Розкриваючи суть релігії, як втілення потреб людських почуттів, Людвіг Фейербах зупиняється окремо на релігійному розумінні природи, називаючи його утілітарно-егоїстичним. Насамперед розглядає логіку аналізу природи в іудаїзмі, де створення Богом світу з нічого позбавляє природу будь-якої самостійної цінності, ставлячи ЇЇ в підкорення свавіллю Бога і людському промислу. Таке розуміння природи пов'язується з ідеалістичною філософією, зокрема філософією Георга Гегеля, в якого ставлення людини до природи є виявом хитрості розуму, який ставить перед собою й природою річ природи (тобто техніку). Сприйняття природи, як корисного і навіть необхідного елементу світу і людського життя, в філософії пов'язане із розрізненням понять свобода й необхідність, час і простір. "Георг Гегель не визнає простору, відповідно, й природи",- говорив Людвіг Фейербах.
Визнання зв'язку природи з поняттями необхідність й простір і дають ключ до розуміння суті природи, як філософської категорії. Тут відриваємося від чуттєвих образів тих явищ, які називаємо природними, й перейдемо у сферу проблем буття людини й її необхідних умов. Питання: "А що власне таке природа?" - можливо поставлене тому, хто знає інший, не природний світ. Якщо природа є все, то й бути вона може абсолютно всім. Процес логічного аналізу світу, початий стародавньою філософією, відкриває природі таку перспективу. Філософія відокремлює людину, як істоту особливо створену природою, але має відмінність від природи, відмінність тому, що людина, як природа, не може стати усім. Ось так виникає питання, яке приписують стародавньогрецькому філософу Фалесу: "А що є все?". Що є все, якщо людина не може ним стати? Все - це те, що народжує також і людину. З роздумів і міркувань про людину і починається філософське визначення природи. Людина чудовіша ніж статуя, говорить Арістотель, тому що людина народжується від людини, а статуя не народжується від статуї, недосконалість людських творінь - перша відмінність людини від природи. Людський світ -світ, створений руками людини, вже не світ природи, в такому світі немає досконалості природи, лише наслідування її, мімесі, як говорили греки. Та з точки зору недосконалого світу, природа - це лише початок світу, архе, умова, привід, причина для його створення. За легендою, великий Фідій після створення статуї Афіни, був засуджений і кинутий у в'язницю і помер у тюрмі за те, що на щиті богині один з греків, які боролися проти амазонок, дуже нагадував самого скульптора, а інший - Перикла. Це розцінювалося як образа богині, що вимагала обов'язкового покарання. Але статуя Афіни залишилася жити, навіть коли не стало Фідія, який створив ЇЇ. Каяття передбачене й природі, відтоді, як міфологічне захоплення нею змінилося філософською тезою: "Зрозумій самого себе!"
Вчення про природу, як привід-причину, (людського буття насамперед), найбільше розгорнуте в античності у "Метафізиці" Арісто-теля, де характер природи, який створює і малює, набув форми людського знання про причини та початки, тобто став набутком людського розуму, а той у прагненні до пізнання - мірою природи. Природа, що стала усім, є, як говорив Арістотель, суттю, буттям, а суть буття - це те, що має початок руху в самому собі, суть - це причина речей, до пізнання якої прагне філософія. Чотири взаємозв'язаних поняття, на які розкладається природа в процесі пізнання - формальна, матеріальна, та що є метою творення, що має назву світового розуму - це її логічні поняття. Арістотель підкреслює, що природа, в найпершому і єдиному розумінні, є суттю, і саме сутність того, що має початок руху у собі, матерія зветься тому природною, що має здібність приймати на себе цю сутність.
В історії філософії не раз повертались до розуміння Арістотелем природи як причини. Але якщо для Арістотеля природа втілення "досконалої причинності", а тому багатство форм і доцільність світового розуму поруч з випадковістю - можливістю матеріальних обставин матерії, то в його середньовічних християнських послідовників уже за природою зберігається лише сфера випадковості матеріальних обставин світогляду, що підтверджують безкінечність та мимовільність можливостей надприродного та божественного розуму. Так, випадок, що був в античній філософії Арістотеля великим матеріальним таїнством природи, основою різноманітності та неповторності її перевтілень, виявляється останнім притулком та долею природи та матеріального Всесвіту, поясненням природи випадком протиставлення неосяжності та незбагненності божественного творіння світу. Але навіть у такому протиставленні природа не скидається з рахунків, бо що є всемогутність Бога без нікчемності природи, що є Провидіння без випадковостей? У того ж Арістотеля у розгляді місця матеріальної причини у природі говориться про матеріальну причину (матерії) як про Тіхе, долі-випадковості. Випадковість для Арістотеля це необхідність тілесно-матеріального втілення природи. Завдяки випадковості світ повен індивідуального та неповторного, і хоча форми огидного - це теж дитя випадку, та без випадковостей світ позбавився б життєвості та повноти. Отже, випадковість для Арістотеля - це життєво необхідне доповнення самої необхідності. Випадковість необхідна - і в цьому велика досконалість природи.
Єдність необхідності та випадковості і в філософії Середньовіччя властиве розумінню природи, але випадковість уже пояснювалась як контрасний фон Провидіння, те, що своєю нікчемністю підтверджує багатство та змістовність божественних законів. Інакше, випад-ковість теж необхідна як умова досконалості, але це необхідність зовсім іншої властивості. Випадковість відображає наполегливе бажання середньовічного християнина звільнитися від випадковостей своєї власної природи - причини земних страждань. У такому розумінні випадковості розкривається корінна відмінність античної та середньовічної точок зору на природу як причину. Причина - це те, що передує. Уже в Арістотеля причина зв'язана з поняттям вічність, тобто те, що передує часу, життю. В філософії Середньовіччя розуміння причини розкривається у послідовності творіння: створення світу-природи передує створенню людини, а Бог, відповідно, оголошується першопричиною. Природа виявляється причиною, що передує людині. Але випадковості природи нейтралізуються замис-лом-першопричиною, залежність людини від природи врешті-решт виявляється її гріхом - її гріховною природою, причиною вигнання людини з раю в природний світ тлінного й випадкового. Природа немовби створює замкнуте коло в розумінні гріха: природа є джерелогріха і його притулок; природа причина випадковості людського буття у матеріальному світі, сама втілення випадку - примхи, свавілля божественної істоти. Несвободу природи від випадку людська свідомість не могла простити протягом багатьох століть своєї історії, бо визнавши за випадком і природою права на самостійне існування, людина буде вимушена визнати випадковість свого виникнення в світі, в усякому випадку, коли мова йде про кожний окремий індивід. Звідси прагнення нейтралізувати необхідність випадку та "принизити" природу, прагнення, що
Loading...

 
 

Цікаве