WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаФілософія → Філософія історії - Реферат

Філософія історії - Реферат

історія спеціалізує людину, і остання постає завжди як людина певної епохи, певного історичного типу суспільства; навіть у фаховому відношенні людина історично зумовлена. Отже, історія постає як конкретна дійсність людини, і в цьому плані вона людину обмежує, вводить в конкретні форми життєдіяльності та в конкретний простір своїх можливих реалізацій. А якщо історія обмежує людину, то це значить, що вона не виявляє всіх її можливостей, а тому постає у своїй конкретності чимсь вужчим від людини, перспективно націленою на можливу повноту людини. Проте в певному плані історія і суспільство завжди більше, ніж окрема людина, бо вони: а) надають простір для різноманітних людських реалізацій великій кількості людей, а не лише окремим індивідам; б) зберігають та фіксують своїми структурами досвід попередніх поколінь; в) прищеплюють окремим індивідам різноманітні інтереси, що виходять за межі їх суто індивідуальних життєвих потреб; г) нарешті, формують цілі та смисли, які перевершують окремі людські життєві горизонти і приводять до того, що досить часто людина бачить своє основне завдання в служінні історії та суспільству. Накопичуючи та зберігаючи здобутки культурної діяльності різних поколінь, історія демонструє окремій людині величезний діапазон людських проявів, тобто демонструє, що може людина та в яких виявленнях вона постає дійсною. Все це не викликає сумніву, але в історичних дослідженнях законно фігурує питання: чи можемо ми використовувати термін "історія" так, ніби йдеться про якусь реальну особу, тобто чи справді історія щось робить? Якщо проаналізувати питання про дійовість історії, то суто логічно можна обгрунтувати дві можливі відповіді на зазначене питання. З одного боку, є підстави для того, щоб подати історію в якості особливої дійової особи, адже відомо, що певна спільність живих осіб (чи-то в тваринному світі, чи-то в суспільстві) утворює деякий особливий організм, де починають діяти такі закони, які не проявляють себе на окремих індивідах цієї спільності. Наприклад, виникає потреба в узгодженні масових дій або в механізмах взаємних стосунків. Отже, є підстави вважати велику спільність людей, які тривалий час здійснюють спільні дії, особливим самостійним організмом, який вимагає від своїх складових одиниць підпорядкування його функціональним законам. З іншого боку, як вже зазначалось, в історії не відбувається і не може відбутися нічого поза реальними діями реальних людей. Більше того, власне історія може мати реальність лише тоді, коли люди пам'ятають про минуле, але ця пам'ять діє досить специфічно. Не потрібно докладних доведень задля того, щоби зрозуміти: те, що ми називаємо історією, не є сукупністю зафіксованих реальних подій, адже, по-перше, досить часто історичні події фіксувались та описувались "заднім числом", тобто через певний інтервал часу, а, по-друге, фіксація реальних подій в усіх їх складових - справа майже ніколи не можлива. Давайте уявімо собі, що ми хочемо описати життя мешканців якогось населеного пункту; задля "історичної точності" ми повинні були би поставити біля кожної людину цілу низку регістраторів, таких, як психолог, соціолог, педагог, економіст та ін., і ці регістратори повинні були би невідступно супроводжувати історичних дійових осіб в усіх їх рухах на протязі всього часу. Ясно, що це неможлива, навіть - абсурдна ситуація. Реально історія існує лише там і тоді, де й коли в часі протягується деяка неперервна лінія зв'язків між людьми та подіями, лінія, що має певне смислове та змістовне навантаження. Іншими словами, історія є лише тому, що є люди, які роблять її можливою, які зберігають неперервність певної послідовності соціальних процесів, вписуючи окремі явища у цю неперервність. Тобто, історія - це певний вимір людського самоусвідомлення та самооцінки, певна налаштованість людини щодо себе, суспільства, власних дій та їх значущості. Тому , до речі, історія так часто "переписується", тобто розтлумачується інакше, в нових ракурсах та сенсах. Отже, виходить, що, з одного боку, є підстави вважати історію самостійною дійовою особою, а, з іншого боку, такою особою постає тільки і тільки людина. Як вирішити цю суперечність? Напевне, її можна вирішити із урахуванням того, як розглядалася нами проблема суб'єкту історії. Насправді, в історії діє особа, навіть - людська особистість, а вона, як ми вже знаємо, не тотожна ні людині, ні суспільним умовам життя та діяльності. Особистість - це те, що утворюється в певних соціальних умовах в людському індивіді, проте утворюється шляхом внутрішнього самостворення, внутрішнього вольового, енергетичного зусилля. Особистість при цьому постає як одиниця, своєрідний атом суспільно-історичної структури (або конструкції): це є дія певного змістовного та смислового спрямування. В цій дії водночас виходять у з'явленість, демонструються екзистенціально-антропологічні можливості людини (тобто те, що закладене у людську природу) та можливості природи, космосу, буття. Це значить, що людина входить в історію в тих своїх можливостях і проявах, які виявлені та відфіксовані механізмами соціальної діяльності (або технологіями соціальної діяльності). Але те ж саме можна сказати і про природно-космічні сили та властивості, тому соціальна діяльність являє собою перехід, взаємне прирівнювання людської екзистенції та космосу. Через це стає зрозумілим, чому людське буття вимагає засвоєння досвіду соціальної діяльності: поза цим людина навіть не може дізнатися про те, чому вона є людиною; проте стає зрозумілим і інше - чому ми все ж маємо підстави говорити про історичну долю, про самовладність історії; адже самовиявленні та самозасвідчені технології соціальної діяльності, що є сплавом екзистенції та космосу, мають свої власні закони і проявів, і функціонування, і ці закони не збігаються ні із діями окремого індивіда, ні із законами космосу і природи. Конкретна єдність суб'єктивних та об'єктивних чинників та факторів людськоїсоціальної діяльності, взята із урахуванням її історичних здобутків та тенденцій, постає перед нами як історична доля (або як самовладність історії). Тому, наприклад, ті ж самі вчинки та дії людей в різні історичні часи можуть мати зовсім відмінні наслідки. Звичайно, ми не повинні при цьому забувати того, що історична діяльність має своїм джерелом людину та космос у їх взаємодії, а тому не відривати історію ні від природи, ні від людини. Але так само ми не повинні їх ототожнювати; фактично, історія - це сфера людського самовипробовування. Осмислюючи її, людина, скоріше за все, повинна погодитись із тезою І.Г.Фіхте про те, що діяння є наше призначення. Історія вимагає дій і відгукується на них. Але із розглянутої проблеми співвідношення людини та історії варто зробити ще один висновок: історія має дійову (процесуальну) та консервативну сторони, і лише обидві вони можуть забезпечити нормальний хід історичного процесу та історичного самовиявлення людини.
Література .
1. Антология мировой философии.- Т.3.- М., 1971.
2. Геґель Г.В.Ф. Лекции по философии истории.-СПб., 1993.
3. Лосев А.Ф. Античная философия истории.-М., 1977.
4. Михаленко Ю.П. Ф. Бекон й его учение.-М., 1975.
5. Современная западная философия: Словарь.-М., 1991.
6. Ясперс К. Смысл й назначение истории.-М., 1991.
Loading...

 
 

Цікаве