WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаФілософія → Нарис історії української філософії - Реферат

Нарис історії української філософії - Реферат

академії, а пізніше - і університетів, що функціонували на території України. Частина з них зробила вагомий внесок у обгрунтування та поширення ідей просвітництва. Вихованець Київської академії та Петербурзького університету Яків Козельський (1728-1794) у праці "Філософські пропозиції", зосередившись на аналізі визначень філософії та різних рівнів наукового пізнання, відносив до теоретичної філософії логіку, онтологію та психологію; до практичної філософії - етику, право, політику. Петро Лодій (1764-1829), виходець із Закарпаття, викладав філософію, логіку та метафізику у Львівському, Краківському та Петербурзькому університетах (1787-1821). У своїй головній праці ("Логічні настанови") автор навів поширені у тої час визначення філософії. У дусі кантівської філософії він визначав коло головних світоглядних проблем, а саме: Що таке людина? Що людина може знати? Що повинна роботи? На що може сподіватися? П. Лодій особливо підкреслював високе соціальне призначення філософії. На його думку, саме філософія звільнила людину від рабства, перемігши фанатизм ідеспотію. Він акцентував відому ще з античності думку про те, що добре складаються справи саме в тих державах, в яких філософи є правителями, або ж правителі є філософами.
У ХІХ ст. українська філософська думка вийшла на новий рівень своїх проявів: академічна філософія тепер викладається у світських навчальних закладах. Після відкриття у 1803 р. Харківського університету на викладання філософії до нього був запрошений німецький філософ Йоган Шад (1758-1834), учень І.Г.Фіхте. Він перебував на посаді професора філософії Харківського університету із 1806 р. по 1816 р. Й.Шад був прихильником філософії І.Канта, проте вносив у неї свої власні новації, використовуючи частково ідеї І.Г.Фіхте та Ф.Шеллінга. Зокрема, Й.Шад намагався наблизити теоретичний розум до практичного, а також поставав проти відриву форм знання від досвіду. Наполягав на потребі еволюційного розвитку суспільства, що уможливило б гармонізацію суспільних та особистих інтересів. Йосип Михневич (1809-1885) викладав філософію в Одеському Рішельєвському ліцеї. І був прихильником філософії Шеллінга.
У 1834 р. був відкритий Київський університет Св.Володимира. Перший ректор університету, особистий приятель Т.Г.Шевченка, М.Максимович певний час захоплювався ідеями Ф.Шеллінга. Він немало зробив для збирання та збереження народної української мудрості. Згодом у Київському університеті набули поширення ідеї Г.Гегеля.
Орест Новицький (1806-1884) був професором філософії Київського університету. В історії української філософії він постав як один із найбільш полум'яних пропагандистів філософії. Спираючись на вчення Гегеля, він виклав у праці "Про дорікання, що робляться філософії в теоретичному і практичному відношенні, їх силу і важливість" своє бачення сутності філософії. Завданням філософії вважав пізнання дійсності на рівні чистої свідомості, у формі ідей. У філософії, на думку О.Новицького, людська свідомість вперше звертається до себе самої, а звідси випливає неможливість розглядати філософське знання в контексті практичної корисності, але виключно - як культивування духовності високого гатунку. О.Новицький створив власну, досить оригінальну концепцію історичного поступу філософії (чотиритомна праця "Постепенное развитие древних философских учений…"), вважаючи, що, по-перше, кожне філософське вчення виправдовує себе як органічна частинка цілісного процесу, а, по-друге, що філософська думка розвивається від заглиблень у природу - через власне самоусвідомлення - до винайдення абсолютів (Бога), відкриття істини в сфері самоусвідомленої думки та втілення її у практику життя. Філософія в Росії, на думку О.Новицького, повинна взяти все цінне із різних історичних філософій, але усталити все це на власних засадах - на засадах синтезу ідеального та реального, ідей та життя. За оцінкою деяких філософів, названа першою праця О.Новицького була найвищим філософським досягненням того часу.
У чомусь подібні ж думки висловлював і Сильвестр Гогоцький (1813-1889), професор філософії Київського університету: він розглядав історію філософії як єдино можливу систему логічно узгодженого знання, отриманого завдяки інтенсивному діалогові двох альтернативних позицій, одна з яких вважає пріоритетом мислячий дух, а інша - буття в усій його реальній багатоманітності. Серед основних праць С.Гогоцького найбільш важливими постають його дослідження історії філософії Нового часу та створення "Філософського лексікону" (в 4-х т.), які досить відчутно вплинули на підвищення культури філософського мислення в Україні.
Памфил Юркевич (1826-1874), який справив особливий вплив на своїх сучасників, викладав філософію в Київській духовній академії, а з 1863 р. у Московському університеті, де очолив кафедру філософії. За оцінкою багатьох дослідників, П.Юркевич являв собою одне із найбільш помітних явищ на філософському горизонті Росії того часу. Він вважав філософські ідеї Платона та Канта найбільш продуктивними в історії філософії, високо оцінював і філософію Гегеля, на приймаючи його діалектики. У той же час він критикував як однобічні крайні філософські позиції - матеріалізм та ідеалізм: ідеалізм - за нехтування реальністю, матеріалізм - за приниження значення духовного. За П.Юркевичем, поза відношенням до духовного неможливою постає людська моральність. Значущість духовного для людини значною мірою пов'язана із здатністю людини переводити реальні форми дійсності у ідеальні. Особливе місце у його системі посіло вчення про серце ("Серце та його значення в духовному житті людини, згідно з вченням Слова Божого"), яке філософ розглядав трояко: по-перше, як центр людської тілесної організації; по-друге, як центр духовної діяльності людини; по-третє, як осередок морального життя людини. У певному сенсі П. Юркевич продовжував лінію "кордоцентризму" (від латинського "corde" - серце), започатковану працями Г. Сковороди. Теоретичний спадок П. Юркевича часто визначають як "філософію серця".
Серед представників університетської філософії варто згадати В.Карпова, який переклав російською мовою твори Платона, П.Авсенєва, який, міркуючи над особливостями російської (а також, зрозуміло, і української) філософії, вважав такими її громадську, суспільну спрямованість та релігійність.
Як було мовлене, у ХІХ ст., на хвилі підвищення інтересу до власної історії, культури, етнічної самоідентифікації філософсько-світоглядні ідеї в Україні знаходили вираз та
Loading...

 
 

Цікаве