WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаФілософія → Особливості філософського підходу до проблеми людини - Реферат

Особливості філософського підходу до проблеми людини - Реферат

смеха!" - Пушкин А.С. Сочинения в трёх томах. Т.1. М., 1985. С.565. А як, не просто сумом, трагічною безвихідністю з приводу занепаду людини віє від таких жорстких слів відомого румунсько-французького письменника-філософа Еміля Мішеля Чорана (1911-1995): "Тільки дурень може стверджувати, що людина ще на початку шляху. Насправді ж це руйновище, що дивом тримається на ногах, дибає до останнього акту і там з'явиться мудрецем, якого роз'їла мудрість. Так, людина - суцільний гнійник, його зжирає гангрена, і такі ми всі". - Эмиль Мишель Чоран. Разлад//Иностранная литература. 2001. №1. С.251.) Тому чи не буде конструктивнішим, аби ми спочатку співставили (або протиставили) людину і тварину, так як би це робилось відносно суспільства і природи.
Досвідна очевидність і наукові результати свідчать про те, що люди в біологічному відношенні - це один з видів загону приматів. Сучасна наука визначає людину, збоку зоологічної класифікації так: вона відноситься до загону приматів, до сімейства гомінідів, роду Homo, виду Homo sapiens, підвиду Homo sapiens sapiens, що означає людина, що розуміє й розуміє, тобто усвідомлює, сам факт свого розуміння, на відміну від неандертальця (одного з викопних істот, що був витіснений або поглинутий сучасними людьми), який теж відносився до Homo sapiens.
У якості живої істоти людина підкоряється загальним законам існування тварин, які потребують їжі, відповідних зовнішніх умов, відтворення собі подібних, тобто продовження роду природним шляхом. І в той же час людина суттєво відрізняється навіть від найбільш високорозвинених представників тваринного світу. На відміну від них людська поведінка переважно спричиняється не інстинктами, а культурою. Людину виділяє наявність у неї культури, яка успадковується не генетично, а транслюється і розвивається за рахунок мови, навчання й наслідування на базі перетворюючої діяльності. Тому нині багато хто з філософів тяжіє до визначення сутності людини через поняття культури.
Для людських дій характерним є те, що вони цілеспрямовані і культурно або "ціннісно-орієнтовані".1 (1Агацци Э. Человек как предмет философии//Вопросы философии, 1989, №2. С. 27.) Жодна тварина не усвідомлює цілей власної поведінки і не оцінює своїх вчинків і результатів дій з точки зору належного. Важливо й суттєво підкреслити, що всі ці специфічні якості людської природи формуються і підтримуються завдяки суспільному життю, життю людської істоти в світі людей.
Прагнучи філософські осмислити проблему людини, часто вживають два паралельних терміни: природа й сутність. Інколи їх розмежовують, говорячи, що за своєю природою людина є біосоціальною істотою, а за суттю - соціальною. А інколи ці поняття наближують за змістом, розрізнюючи їх тільки в акцентах. Тоді про природу людини можна говорити у подвійному смислі: маючи на увазі її натуру, тобто біологічну фактуру, а також розуміючи під цим сутність людини, як щось головне, визначальне у цій натурі. Схоже подвійне трактування "природи" чого-небудь має місце у філософії ще з часів Арістотеля. Вочевидь, інколи є сенс зберегти обидва наближені один до одного смисли, адже коли ми говоримо про природу людини, то маємо на увазі деяку константу, яка йде від натури і одночасно виражає сутнісну глибину людини в її природному вимірі. Що це за константа, які її параметри? Такі конкретизуючі питання скоріш стосуються спеціальних наук, аніж філософії. Їй сьогодні не до лиця обтяжувати себе, може, й не зайвими, але здебільшого спекулятивними міркуваннями щодо конкретних складових того, що можна назвати, використовуючи кібернетичну термінологію, "чорним ящиком". І все ж така пересторога не може цілком завадити філософам, та й не тільки їм, висловлювати здогадки про існування якоїсь константи, коли вони фіксують від віку до віку, від покоління до покоління усталені форми проявів "мате-рикових" утворень людської натури. Так у певні часи суспільна свідомість стає особливо чутливою до негативних проявів природи людини. Сьогодні, завдяки засобам масової інформації, розвитку транспортних комунікацій та й іншим вимірам взаємопов'язаного світу, такі прояви швидко стають загальновідомими і складають враження пошесті - вже не сенсаційності, а якоїсь буденної, звичної, досить поширеної дикості. Сучасний "телевізійний малюнок" людської природи часто має відверто кримінологічне забарвлення (тероризм, насилля, вандалізм, неконтрольована дика поведінка, емоційна тупість). Деякі дослідники прогнозують тотальну криміналізацію людства. Так, злочинність у світі за останні 30-40 років зросла у 3-4 рази, на території колишнього СРСР - у 6-8 разів, у США - в 7-8 разів, у Великобританії та Швеції - у 6-7 разів. І якщо така тенденція збережеться й надалі, то вже за 15-20 років слід очікувати суцільну криміналізацію населення Землі.1 (1Лунеев В.В. Преступность в XXI веке (методология прогноза)//Социологические исследования. 1996, №7. С.94-95).
Що це? Прояв сили дійсної натури людей та кволості культури? Чи не може це свідчити про перманентну кризу сучасного людства? І, може, не дарма вживають сьогодні поняття "антропологічної кризи", яке наштовхує на думку про вірогідність "антропологічної катастрофи", що проявиться у культурній деградації, "вторинному здичавінні", зникненні культурного прошарку, після чого зримо покаже себе страхітлива натура своєрідного примата.2 (2Див.: Духовность, художественное творчество, нравственность (материалы круглого стола)//Вопросы философии. 1996, №2. С. 8-9]. Наскільки такі припущення емпірично обґрунтовані - то справа часу та досліджень, але їх достатньо для провокування проблеми: якщо погодитись, що є якась відносно стійка природа людини, то як вона веде себе в умовах мінливого культурного середовища, який напрямок має рух соціокультурного середовища: чи спрямований він на пригноблення людської природи з наступним її бунтом, чи на відповідність їй?
Є підстави схилятись до думки про несуперечність людської натури і загального соціокультурного поступу людства, про взаємозв'язок нових нашарувань у царині культури і підйому по ступенях того, що ми звемо природою людини, наближаючи це поняття до поняття соціокультурної сутності людини, аж до їх смислового взаємопоєднання. Тобто йдеться про те, що стосовно людини не слід розривати поняття "природа" і "сутність" так, аби перше стосувалось тільки біології людини, а друге - тільки її соціального виміру. Ця принципова думка може бути розгорнута в таку гіпотезу.
У суто антропологічному смислі людська природа поодинокого індивіда від початку є культурно оформленою, оскільки поза межами культури немовля навіть не виростає. Тобто зоологічно Homo sapiens sapiens реалізується лише в полі культури, поза культурою новонароджений не тільки не стає sapiens, але й homo. Таким чином, впродовж тривалого доведення людської особи до її антропологічної завершеності (як у онтогенезі, так і у філогенезі) культура органічно вростає в природну тілесність людини,упредметнюється в ній і входить в її натуру. Тут індивід є здебільшого об'єктом творення і трансформації. В чистому
Loading...

 
 

Цікаве