WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаФілософія → Проблема людини у філософії античності - Реферат

Проблема людини у філософії античності - Реферат

напруження не тільки між душею та тілом, внутрішнім і зовнішнім, але у самій душі, яка склада-ється із пристрасті, мужності та духу. Дух - божественна частка душі. Тільки панування духу забезпечує належне існування людини. Як і орфіки, Платон розцінює захоплення душі у сумний полон земного тілесного буття як покарання. Тільки бездоганним життям душа може знову піднестися від земного існування до справжнього безтілесного.
Платонівський дуалізм душі і тіла став визначальною ідеєю для розуміння людини в ідеалістичній філософії Заходу і зберігся у модифікованому вигляді аж до XIX ст. Основний недолік ідеї полягає в тому, що обстоює не вище у людині, а позалюдське та нелюдське вище. Платон вважав, що призначення людини - пізнавати, наслідувати, додержуватись абсолютних та незмінних зразків, що в світі ідей. Там, де людина відхиляється від призначення та здійснює творчу самостійність, народжує щось негативне, недобре. Жива людська душа втрачає внутрішні життєві джерела, творчість, стає безособовим виразом заздалегідь наданих абсолютних початків.
Дуалізм душі та тіла прагне подолати Арістотель, який поєднує космологічно-натуралістичний та релігійно-етичний підходи та обґрунтовує неможливість існування душі без тіла. Душі людини властиве мислення. На відміну від рослинної та тваринної часток душі, є і вищий її елемент - Розум, який не є органічною функцією тіла, а надається ззовні та не руйнується разом з тілом. Розум - це також і Бог, вища форма, до якої, як до мети, прагне усе в світі. Людина внутрішньо пов'язана з природою, а з іншого - протистоїть їй, оскільки має душу, яка хоча і є формою тіла, алевизначається вищою формою. Людина - соціальна тварина і проявляє цю свою якість лише в державі.
Ідеї Платона у середні віки розвиває Августін Блаженний, пізніше представники реалізму. Традицію Арістотеля продовжує Фома Аквінський. Проте ідеї античності під впливом християнського вчення набувають іншого змісту. Виникають нові уявлення про ставлення людини до природи та до вищої реальності.
Людина розглядається як образ та подоба Бога, вінець творіння і цим остаточно виноситься за межі природи, проти­ставляється їй як володар. З іншого боку, особистий Бог передбачає і особисте до себе ставлення. Звідси пильна увага до внутрішнього життя людини, що співвідноситься не стільки з зовнішнім - природним чи соці­альним - світом, скільки з трансцендентальним творцем, що народжує у людини загострене відчуття власного Я, а у філософії призводить до від­криття самосвідомості. Вже Августін підкреслював, що самосвідомість має абсолютну достовірність, її це можна взяти під сумнів.
Висновки
Отже, відповідно до поглядів Протагора (5 ст. до н.е.), людина від природи роздягнена і беззбройна. Вона може підтримати себе тільки завдяки прометеївському вогню, митецькій мудрості, дарованою Афіною, і переданому Зевсом суспільному устрою, заснованому на соромливості і справедливості. Ці якості людини розвиваються завдяки постійному прагненню перебороти нестаток (Ксенофан) і досягти достатку (Демокріт).
І ще одна важлива риса античної філософії. Сформулювавши принцип розумного світорозуміння, вона прийшла до відкриття людини як самостійної цінності і визнала за ним право на активність і ініціативу. Це дало можливість, говорячи словами А. Ф. Лосєва, "розгорнути своє внутрішнє самопочуття, поглибитися у свою власну особистість і зробити для себе другорядними всі питання об'єктивного світопорядку", що наочно демонструють софісти, епікурейці, але насамперед - Сократ.
Сократа по праву вважають основоположником не тільки західноєвропейської філософії людини, але й основоположником етики. Його насамперед цікавив внутрішній світ людини, його душу і чесноти. Сократові належить висновок про тім що "чеснота є знання", тому людині потрібно пізнати сутність добра і справедливості і тоді він не буде робити дурних учинків. Навчання про людську душу і розум займає центральне місце в сократівській філософії, а самопізнання людини виступає в ній головною метою філософії.
Великому учню Сократа Платонові належить ідея про те, що людина їсти не проста єдність душі і тіла, але що саме душу - та субстанція, що робить людину людиною. Від якості душі залежить загальна характеристика людини. На його думку, існує "ієрархія душ", на першому місці в який коштує душу філософа, на останньому - душу тирана. У чому причина такого дивного розташування душ? Справа в тім, що душу філософа ближче усіх наближена до мудрості і сприйнятлива до знань. А це саме і є головні, сутнісні риси людини, що відрізняють його від тварини. Наступний крок у філософському збагненні людини зробив Аристотель. У нього етика і політика утворять єдиний комплекс "філософії про людський", що займається вивченням практичної діяльності і поводження людини. Найважливіше досягнення Аристотеля у філософському розумінні людини зв'язано з обґрунтуванням його соціальних характеристик. Людина - така жива істота, що призначена для життя в державі. Він здатний направляти свій розум як на добре, так і на зле; він живе в суспільстві і керується законами.
Список використаної літератури
1. Лосев А.Ф., Тахо-Годи А.А. Платон. Аристотель / Серия ЖЗЛ. М.: "Молодая гвардия", 1993.
2. Реале Дж., Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней, Петрополис, 1994.
Loading...

 
 

Цікаве