WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаФілософія → Ідейні джерела та проблема людини в філософській творчості М.О. Бердяєва - Дипломна робота

Ідейні джерела та проблема людини в філософській творчості М.О. Бердяєва - Дипломна робота

антропологии. Человек есть существо, сотворенное Богом, человек есть существо, отпавшее от Бога, и человек есть существо, получающее благодать от Бога. Таков круг христианской антропологи. Эта антропология унижает человека как тварь, и идея греха подавляет в ней идею образаподобия Божьего человеке. Но христианская антропология ставит проблему человека в глубине, и она ясно видит, насколько человек есть существо парадоксальное, она бесконечно выше всех антропологий философских. Человек есть существо трагическое, и это трагическое начало делает его неприспособленным к миру, в котором он живет. В человеке есть трагический конфликт не только с миру, но и с самим собой. И трагизм этот, как мы уже видели есть не только противоборство добра и зла, но и более глубокое противоборство ценностей, которые одинаково есть добро и благо. Человек есть существо, гуманизирующее идею Бога и этим гуманизирующее самого себя [8, 56].
В своєму тлумаченні людини Бердяєв продовжує романтичну традицію, що сягає до критики відродження середньовічного християнства, як скептичної принизливої людино релігії. Людина Бердяєва розглядається не тільки як творець світу, але і як творець самої себе.
Що ж стосується особистості, то вона є живим протиріччям між особистим і соціальним, людським і зверхлюдським, реальним та ідеальним, формою і змістом, кінечним і безкінечним часовим і зверхчасивим, свободою і долею.
Таємниця особистості в її абсолютній індивідуальності, однократності, одиничності: особистість не схожа ні на що інакше в світі, вона своєрідна і незамінна. У книзі О рабстве и свободе человека Бердяєв точно виражає особистісну унікальність: личность существует своим не общим выражением, не тем, что у нее два глаза, как у всех людей, а не общим выражением этих глаз .
Особистість володіє стримаючою формою що дозволяє їй не змішуватись з оточуючим світом. Личность есть граница власти природы, власти государства, власти общества , - стверджує Бердяєв в праці царство духа и царство кесаря .
Здійснення особистості можливе тільки через протиріччя і розриви при причинних зв'язків. Особистість - це прорив, несення новизни, трансцензус
[9, 11].
Особистість включає в себе універсум, але це відбувається тільки в плані суб'єктивності (екрестенціальності). Особистість і сама універсум, при чому в індивідуально неповторній формі. Вона є поєднання універсально-безкінечного та індивідуально-особливого. Універсальність особистості має розумітись не як загальне, абстрактне, а як повнота, конкретний.
Ці положення Бердяєв ілюструє наступним чином: Солнце этики экзистенциально находиться не в центре космоса, а в центре человеческой личности .
Для нашого філософа особистість є первина цілісність. Вона може бути визначена як єдність в багатоманітності [9, 11].
Особистість є духовною і припускає існування духовного світу. Грізність особистості є вища ієрархічна цілісність в світі, цілісність духовного порядку. У вченні про особистість основинне є те, що цілісність особистості припускає існування зверхособистісних цінностей. Саме зверхособистісні цінності і утворюють цінність особистості. Особистість є носієм і творцем зверхособистісних цінностей, і тільки це утворює її цілісність, єдність і вічне значення. Але розуміти це не можна так що особистість сама по собі є цінність , а є тільки засіб для цінностей зверхособистісних. Особистість сама є безумовна і вища цінність, але вона існує тільки при існуванні цінностей зверхособистісних, без яких вона перестає існувати. Це і означає, що існування особистості покладає існування Бога, цілісність особистості покладає верховну цінність Бога. Якщо не має Бога як джерела зверхособистісних цінностей, то не має і цінності особистості, є тільки індивідум, що підчиненний родовому природному життю [8, 63].
Реалізація особистості означає сходження від підсвідомого через свідоме до зверхсвідомого. Особистість є Божа ідея і Божий замисел, що виникли у вічності.
Отже з вище сказаного ми бачимо, що предметом вивчення у філософії Бердяєва не є сама людина як природно-соціальна істота, а особистість, як вищий прояв людини, як божий задум здатний до творчості і свободи, і що є виявом повноцінного людського існування.
2.2. Свобода як одвічно притаманна властивість людини.
У Самопізнанні мислитель зазначає: Меня называют философом свободы. Какой - то черносотенный иерарх сказал про меня, что я пленник свободы . И я действительно превыше всего возлюбил свободу. Я изашол от свободы, она моя родительница. Свобода для меня первичное бытия. Своеобразное моего философского типа прежде всего в том, что я положил в основание философии не бытие, а свободу. В такой радикальной форме этого, кажется не делал ни один философ. В свободе скрыта тайна мира. Бог захотел свободы, и отсюда произошла трагедия мира. Свобода в начале и свобода в конце. В сущности, я всю жизнь пишу философию свободы, стараясь ее усовершенствовать и дополнить… [18, 56].
Бердяєвська філософія свободи є одночасно філософією культури та історії, що розгортається міх буттям та небуттям Христа. Займаючи помірковану позицію щодо ортодоксальної релігійності, Бердяєв вимагає істинної філософії - свободи, а від свободи - творчості: Категорія свободи розвивається в дусі патристичного індетермінізму, саморушійності, чистого хаосу. Неоплатонівська схема найвищого буття та його еманація нагадує схему Бердяєва, хоча між ними є деяка відмінність: якщо у неоплатоніків міра свободи зростає залежно від сходження ієрархією Всесвіту по мірі того, як з першопочаткового хаосу виникає єдине, то у Бердяєва навпаки - наближення до Бога означає інтеграцію у тотальні метаформи єдиного. Беручи до уваги цей індетермінізм, не важко зрозуміти, як Бердяєв ставиться і до самої свободи [46, 537].
На самому початку роботи філософія свободи Бердяєв гостро критикує пануючий тоді у Європі тотальний гносеологізм німецької філософії. Критика стосується ряду важливих пунктів. По-перше, це обмеженість понятійно-категоріальної систематизації процент пізнання, яка для Бердяєва асоціюється з несвободою. В пошуках розуму, - писав Бердяєв, - опиняється живе буття, що не визнає сталості та постійності: бути свобідним - означає жити а не пізнавати .Самоочевидним є і те що німецька класика виміряє абсолютний Дух німецькою міркою, як Дух калькулюючий, градуючий та вимірюючий. Ідеал свободи для німця співпадає з ідеалом досконалого впізнання: бути свобідним - означає планувати, підводячи багатоякісну палітру встановлення під раціоналістичний шаблон. На думку Бердяєва суто поліцейське розуміння свободи. Він порівнює німецьку гносеологію з поліцейським, який затримує суб'єкта при першій же спробі проходження до царства мудрості: Істина, -пише Бердяєв, - стала обмеженою і логізованою; вона задихається від чар Гегельянства. Істина потребує свободи віри, а не логіки .
Другим пунктом критики є заперечення онтологізму. Справжня свобода має онтологічне походження, майже таке, як і філософія цієї
Loading...

 
 

Цікаве