WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаФілософія → Філософський здобуток доби Київської Русі - Курсова робота

Філософський здобуток доби Київської Русі - Курсова робота

людиною є душа, що містить в собі те, що ми розуміємо під поняттям "я". Тіло ж є необхідною передумовою земного існування душі.
Згідно тверджень В.В.Огородника та І.В.Огородника, твори давньоруських книжників є основою формування елементів духовної культури Русі. Вони сприяли пізнанню світу через духовне його розуміння, формуванню потягів до духовних, а не матеріальних благ, активної життєвої позиції, боротьби за соціальну справедливість [70. с.68-69].
На нашу думку, можна сміливо твердити про створення давньоруськими книжниками самобутньої концепції духовності, як основної цінності людини, як результату своєрідного симбіозу кращихдосягнень античних, християнських філософів та слов'янського міфологічного світогляду.
Саме християнство, на думку ряду сучасних українських філософів, стало головним чинником формування самосвідомості окремого індивіда. За словами С.М.Возняка, християнський принцип гріховності, що червоною ниткою проходить через більшість творів руських філософів, "диктував: у зіпсованому світі винні всі люди і кожен зокрема, винна гріховність кожної людини. Цим самим християнство змістило центр ваги людини із зовнішніх відносин на відносини самої з собою, на власне "Я", на осмислення себе в системі людських стосунків, свого місця в світі, своєї відповідальності перед Богом і людьми" [14. с.104].
Для мислителів Київської Русі є притаманним зосередження не на проявах національної та конфесійної приналежності, а на духовному, людському в людині, зосередженні уваги на людських потребах, що безперечно було принесене християнством. Необхідність набуття людством духовних цінностей також знайшла свій прояв у творах Ілларіона, Феодосія Печерського, Луки Жидяти, Никифора, Клима Смолятича та ін. Всі вони наголошували, що самооновлення духовності пов'язане зі словом, мовою, розумом та практичними вчинками. Кожна людина повинна відноситися з глибинною повагою до всього, що її оточує. Необхідно прислухатися до себе, до внутрішнього, але не можна замикатися лише на цьому. З іншого боку, людина не може прагнути лише зовнішнього, необхідно поєднувати "зовнішнє" та "внутрішнє" у гармонії, за мірою їх співвідношення. Міру співвідношення людини та оточуючого її довкілля утримує християнська віра. Вона є основою органічного зростання духовного в людині, яка тоді не підкоряється важкій долі, або її "переломним" моментам. За словами С.А.Снігура, давньоруські мислителі чітко усвідомлювали, що "духовність не народжується в людині сама по собі, вона вимагає мужності, тому що першою вимогою є усвідомлення власної обмеженості в світі, відчуття постійної боротьби в нас самих" [83. с.232].
Головною особливістю філософської думки Київської Русі є її спрямованість не на теологічні роздуми, а на актуальні політично-соціальні, моральні та культурні проблеми.
Давньоруські книжники вважали, що лише в межах культури, в бутті її цінностей, як суто людських вимірів, відбувається зрощення, поєднання духу і тіла, як життя, яке є вічним в сенсі збереження вічного духовно-душевного. В такому аспекті вдосконалення виступає, як подолання часу, коли моральна воля встановлює духовний зв'язок з минулим та майбутнім, а душа людини наближається до вічності [63 с.27].
Таким чином, головною цінністю нашого світу, за твердженнями філософів Київської Русі, є людина, як образ і подоба Бога. Основною цінністю людини виступає духовність, без якої всяке інше людське існування втрачає сенс. Давньоруські мислителі залишили значну кількість вимог та настанов щодо шляхів осягнення духовності, які, однак, залишалися та й залишаються в значній мірі не реалізованими.
2.2. Єдність емоційно-чуттєвого та раціонального в духовному світі людини.
Проблема внутрішнього світу людини була однією з центральних в давньоруській філософській думці. Однак мислителі Київської Русі по-різному віддавали перевагу окремим компонентам духовного в людині, виходячи при цьому з християнських догм про людину як носія морально-вольових якостей. Людина в їх творах подавалася як духовно-моральна цінність, що є гріховною, але може позбутися гріховності.
Якщо до прийняття християнства у міфо-релігійних уявленнях слов'ян цінність та гідність людини не виходили за межі чуттєво-конкретного відображення, то вже з Х ст. в Київській Русі поширюється ідея боговтілення людини, оскільки в етичній системі християнства людина є незрівнянно дорожчою за всі скарби світу, за цілий всесвіт.
У внутрішньому світі людини, як твердили Ілларіон та Феодосій Печерський, виділяються дві основні сили - серце та розум. Давньоруські книжники твердили, що "Бог пом'якшує серце людини", і тому, проливши сльози за свої гріхи, можна сподіватися на милість Божу: "Уповання моє - Бог, пристановище має - Христос, покров мій - Дух Святий" [52. c. 56]
Серце через совість формує почуття людини, а розум ґрунтується на основі людяності. Виходячи з цих положень, староруські книжники з великою повагою ставилися до розуму і розсудку людини. Для них саме розум просвітлює людину, віє чистою творчістю. Людина розумна сама поширює свідомість, може проникнути до речей, ставитись до всього в світі як до себе. Природа - це принцип серця, почуття - це дім серця, а саме серце - це єдність природи та почуттів. Людина розумна володіє моральною волею, що домінує над серцем і почуттями. Ця моральна воля визначає шляхи та способи взаємодії людини зі світом, життєвий шлях кожної людини.
За визначенням В.С. Горського, філософські ідеї Луки Жидяти, Іларіона Київського, Феодосія Печерського, Никифора, Володимира Мономаха, Нестора, Кирила Туровського, Данила Заточеника ґрунтувались на етико-моральному вирішенні низки світоглядних проблем, сприяли формуванню своєрідного типу філософствування з орієнтацією на екзистенціально-антропологічні аспекти знання. Головною ж проблемою є спасіння окремої особи, побудови досконалого світу, свободи та благодаті, що протиставляються світу де панують необхідність та гноблення. [19. с.6 ]
Митрополит Іларіон Київський вважав, що віра є результатом особливо чистого розуму. Однак світ пізнається і розуміється в нього через серце. Так само через серце здійснюється діяльність людини в світі. Серце "сіє розум" і є джерелом волі та бажання, що відіграють поряд з розумом велику роль в діях людини. Зокрема, у "Слові про закон і благодать" Іларіон заявляв, що прийняття Володимиром християнства було не лише результатом "світла розуму в серці", але і "бажанням серця та горінням духом" [70. с.39.] За твердженням Іларіона, ті, що пізнали істину і стали "новими людьми"-християнами, набули нових поглядів на призначення і цінність людини. Утверджуючи гідність людини і людства, Іларіон передусім вбачає її у доброчинності. Він з цього приводу говорить з пафосом про Володимира Святославича, оскільки той не лише христив Русь, але і "був, о чесна голово, для голих одежею, ...був для голодних кормителем, ...був для спраглих утроби
Loading...

 
 

Цікаве