WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаФілософія → Проблема людини у системі буття - Курсова робота

Проблема людини у системі буття - Курсова робота

проаналізувати зв'язок між цією красою та особовою афективністю. Результат такою аналізу підводить нас до думки про те, що відповідь на цінність народжується в самій глибині особової суб'єктності.
Є певний вид персоналістичних заперечень, які зазвичай спрямовуються проти афективності. Говориться про те, що афективні пережиття приходять і зникають в обхід нашої особової свободи, що вони не підпорядковані нашій свободі у такий самий спосіб, як наші вчинки. часто буває так, що ми хочемо відчути в собі вдячність у стосунку до іншої людини, понад те, знаємо, що повинні відчувати цю вдячність, але просто не можемо викликати в собі це почуття. З іншого ж боку, часто трапляється так, що різні почуття наповнюють нас, незважаючи на те, що вони суперечать нашій розсудливості. Скидається на те, що не опановуємо себе у всій повноті, переживаючи щось афективними чином, а отже, живемо у спосіб, не властивий для особи, коли занурюєся у світ наших афективних пережиттів.
Заслуга фон Гільдебранда полягає ще й у тому, що він дає блискучу відповідь на щойно сформульоване заперечення щодо афективності, розвиваючи надзвичайно важливу думку для всієї філософської антропології про санкціонування ціннісних відповідей.
Завдяки такому функціонуванню відповіді, народжені поза нашою свободою, входять у сферу нашої свободи, і якраз тоді ми діємо і живемо у спосіб, характерний для особової істоти. Ми можемо висловити цю думку і в дещо інших термінах. Почуття, які за своїм походженням нагадують природу в людині, тобто щось, що тільки стається в ній, завдяки санкціонуванню змінюють свій статус, покидаючи сферу природи і займаючи нове становище у царині особи. Фон Гільдебранд також аналізує нашу здатність до відмежування від відповідей, які народжуються і живуть у нас. Санкціонуючи, особа не просто діє а афективне пережиття "ззовні" так, немовби це пережиття було лише черговим об'єктом її інтенціональних актів. Шляхом санкціонування "особа починає суб'єктно, а отже, з середини, жити у цьому пережитті. Ось чому санкціонування не приглушує афективну силу пережиття. Саме ому афективний акт "контролюється" у спосіб, який не веде до його ослаблення. Він радше повністю привласнюється особою, що анкціонує, і попадає у сферу її свободи. Внаслідок цього виникає унікальна можливість для людської особи посідати себе у всій повноті своєї особовості також і в палкому пережитті всіх своїх радісних та сумних афективних почуттів. Таким чином ми стверджуємо не стільки те, що люди живуть і проявляють себе у своїх афективних пережиттях як істоти особової природи, навіть якщо це ціннісно відповідаючі афективні пережиття. Радше ми хочемо сказати, що вони живуть співзвучно зі своєю особовою гідністю саме у санкціонованих афективних відповідях, мотивованих цінністю.[18,386c.]
До вже сказаного можемо додати, що не тільки цінність, але і bоnum (яке завжди має цінність за передумову) здатний розбуджувати нашу найглибшу афективність. Й справді, вдячність як афективна відповідь спрямована на щось об'єктивно добре для мене.
Без думки про певне благодіяння для мене чи для близької мені людини немає вдячності.
Згадаймо також радість, яку відчуваємо, уникнувши якоїсь небезпеки або страху від передчуття небезпеки. Подумаймо про радість з приводу спасіння чиєїсь душі або про зневіру в осягненні спасіння.
У кожному із наведених прикладів ми спостерігаємо задіяність найглибших шарів афективності, яка викликана не тільки цінністю чи її красою, але й певним благом для відповідної особи.[17,122c.]
На початку цього розділу ми говорили про те, що цінність заслуговує на належну відповідь з нашого боку. Понад те, можемо з усією відповідальністю твердити, що цінність повинна отримати від нас цю відповідь. "Повинність", яку ми спостерігаємо у цьому випадку, в жодному разі не є найсильнішою "повинністю", яка може зустрічатися у нашому стосунку до добра. Заклик вшанувати прекрасну річ милуванням чи захопленням, якого вона заслуговує, не має характеру наказу і ми не говоримо про нього як про імператив. Але все ж у нашому досвіді ми таки знаходимо імперативи, а отже, і суттєво сильніше "повинен", аніж "повинен" у випадку ціннісної відповіді. Пригадаймо собі момент із життя Сократа, коли він зрозумів, що повинен не підпорядковуватися наказу суду про арешт Леона з Саламісу, якого, як вважав Сократ, намагаються заарештувати і стратити на підставі політично сфабрикованих звинувачень. У цій ситуації він мусив усвідомлювати, судячи з його безкомпромісної відмови взяти участь у цій акції, що його поведінку визначає не просто якесь "повинен", а саме "повинен", притаманне імперативу, тобто наказоподібна заборона співучасті в юридичному вбивстві невинної особи. Тепер ми запитуємо себе, яким чином може бути охарактеризована "повинність"морального імперативу.
Скористаймося важливим розрізненням, введеним у моральну філософію Кантом. Мова йде про те, що моральний імператив маг категоричний характер, а не є просто гіпотетичним. Сказати, що Сократ був гіпотетичним чином зобов'язаний відкинути судовий наказ, означало б, що тільки шляхом подібної відмови Сократ зможе осягнути певну ціль, яку він заздалегідь поставив перед собою. Це означало б, що його обов'язок не годитися на арешт Леона перетворився б у ніщо, якщо б тільки Сократ відмовився від своєї заздалегідь обраної цілі. Так, якщо Сократ відмовляється завдати шкоди Леонові тому, що сподівається одного дня зробити його своїм учнем, тоді він фактично може ліквідувати свій обов'язок, відмовившись від цих сподівань. [28,102c.]
Таким чином випливає, що гіпотетичний обов'язок завдячує своє існування певній цілі, яку людина сама ставить перед собою. І обов'язок стає чинним, як тільки зобов'язуючий учинок визнається необхідним для досягнення поставленої цілі. Кант додає важливе уточнення: імператив залишається гіпотетичним, навіть якщо мова йде про ціль, яку ми не можемо не поставити перед собою. Пригадаймо собі, що багато філософів саме щастя зараховують до категорії таких цілей. Якщо у ситуації з Леоном Сократ взяв би на себе моральний обов'язок, керуючись тим, що в іншому випадку він ризикує поплатитися власним щастям, то очевидно, що мова йде про гіпотетичний за своєю суттю обов'язок. Для того, щоб бути зобов'язаною категорично, а не гіпотетично, особа повинна взяти на себе обов'язок без огляду на досягнення будь-якої поставленої передсобою цілі, незалежно від того, чи ця ціль неминуче постає перед нею, чи, можливо, вона могла б і не ставитися взагалі. Саме про безумовний або категоричний імператив ідеться у випадку Сократа, який зобов'язується зовсім не тому, що відмова завдати шкоди Леонові неминуче наблизить його до реалізації певної поставленої перед собою мети.[40,85c.]
Наведені міркування допомагають нам детальніше висвітлити трансцендентність, яка досягається шляхом відповіді на моральний імператив. Адже з набагато більшим правом можна сказати саме про категоричний, аніж про гіпотетичний імператив, що він приходить до мене ззовні, проникає в мене і ставить мене перед фактом
Loading...

 
 

Цікаве