Власне, тiльки з виявленням суперечностi, парадоксу виникає свiдомо фiксована проблема. До виявлення парадоксу, суперечностi людина використовує накопичений багаж вiдомих схем суджень формально - через використання пам'ятi (своєї та суспiльної).
В цiлому мислення полягає в змiнi вiдомих способiв синтезу уявлень в несуперечливе судження шляхом знаходження уявлення про взаємообумовленiсть, єднiсть, пошуку "третього", опосередковуючого протилежностi, обґрунтованого судження [Детально див.:20. -с.122143]. Виникнення цього судження може відбуватись i при допомозi фiксацiї результатiв досвiду, i "продуктивною силою уявлення" (I.Кант) - комбiнуванням образiв, що знаходяться в пам'ятi iндивiда та суспiльства.
Подiл мислення на зазначенi складовi частини дозволяє розглядати його в якостi процесу чуттєвої дiяльностi, що спрямовується знанням деяких визначень результату, i полягає в змiнi схем синтезу суджень при допомозi знань, використовуваних функцiонально, тобто для змiни, знову ж таки, знань.
Видiлення наведеної структури мислення має для нас принципове значення. Фiксацiя вiдмiнностi моментiв мислення у формi двох функцiонально вiдмiнних властивостей знання: вiдображати майбутню дiйснiсть (iстиннiсть) i визначати взаємозв'язки уявлень (алгоритмiчнiсть) - дозволяє виявляти, що можливi два принципово вiдмiннi шляхи пiзнавальної дiяльностi, два вiдмiннi роди знання та методiв його застосування.
Використовуючи поняття "мислення", як усвiдомлення процесу фор-мування уявлень через певну форму чуттєвої дiяльностi, маємо визначити, що для неї є характерним:
1) формування уявлень не залежить безпосередньо вiд актуальних чуттєвих сприймань зовнiшнього тiлесного середовища та фiзiологiчних потреб органiзму;
2) самi уявлення стають свiдомо змiнюваними об'єктами, тобто змiна форм в уявленнях не обумовлена асоцiативними зв'язками образiв у пам'ятi;
3) здатнiсть уявляти та змiнювати в уявленнi процеси, в тому числi й власну дiяльнiсть;
4) зовнiшнi матерiальнi форми використовуються цiлеспрямовано для формування потрiбних уявлень в якостi умовних зовнiшнiх представникiв.
Наведенi характеристики дозволяють побачити, що поняття "ма-терiально iснуючий предмет", як воно дане мисленню, не можна порiвнювати з рiччю поза мисленням, адже у свiдомостi неможливо порiвняти те, що є у свiдомостi, з тим, чого в свiдомостi немає.
Перш нiж уможливиться практично порiвняти уявлення про речi з самим речами, людина має цi речi усвiдомити, тобто перетворити у два уявлення. В пiдсумку завжди порiвнюють i спiвставляють уявлення з уявленнями, хоча подекуди вважають, що порiвнюють уявлення про рiч з самою матерiальною рiччю.
Безглуздо навiть уявно порiвнювати лiтри та кольори, смак їжi з квадратними рiвняннями, якщо дотримуєшся абстрактних визначень, якi визначають, що є лiтри, кольори та т.п. Встановити яке-небудь вiдношення мiж уявленнями вдається лише в тому випадку, якщо спiвставляються не властивостi речей, якi роблять один об'єкт вiдмiнним вiд iншого, а тi властивостi, котрi виражають не розрiзненiсть, а спiльнiсть.
Так, розглядаючи вiдстань мiж двома речами ми говоримо про вiдмiннiсть їх положення стосовно третьої. При цьому ми неначе об'єднуємо двi речi у вiдношеннi до третьої (у даному випадку поняття "простiр") i тiльки пiсля того, як ми їх об'єднали, можемо розрiзнити як рiзнi точки простору. А якщо у двох рiзних речах немає нiчого спiльного стосовно третього, тодi самi вiдмiнностi мiж першими двома є безпідставними. Так, розглядаючи коефiцiєнт корисної дiї "перший елемент думки" автомобiля ми можемо спiвставити вiдстань "другий елемент думки" i кiлькiсть (лiтраж) "третiй елемент думки" споживаного двигуном бензину.
А усерединi чого ж спiввiдносяться мiж собою такi феномени, як уявлення та матерiальний предмет? Чи є щось "третє", по вiдношенню до якого вони "одне й те ж саме" (незважаючи на всi свої очевиднi вiдмiнностi)? Невже саме це i називають "практикою"? Якщо такої загальної основи, що рiзними способами виражається i в думцi, i в речi, немає, то мiж ними неможливо встановити нiякого спiввiдношення.
Фактично, вперше дана проблема чiтко була сформульована "голов-ним об'єктом" постмодернiстської критики Рене Декартом. Оскiльки з причини вiдсутностi просторової межi думка не може "обмежити" протяжну рiч, а рiч - iдею, уявлення не спроможне взаємодiяти з протяжною рiччю, а рiч - з думкою, кожна з них знаходиться у власнiй сферi буття. У Декарта це виражено наступним чином: "Мислення i протяжнiсть суть двi рiзнi субстанцiї, а субстанцiя є те, що iснує i визначається тiльки через самого себе, а не через "iнше""[21. -с.36].
У свiй час I.Кант поставивши собi за мету виявити тi iстини, якi нi в кого не викликали б сумнiву, хоча б ними й нехтували з-за їх банальностi, переконався, що таких iстин не так вже й багато: ряд загальних положень логiки, сформульованих, по сутi, ще Аристотелем та його прямими послiдовниками. Тобто, всi теоретики мислили у вiдповiдностi до певних правил логiки. Однак, кожний раз маючи справу з "приписуванням" предмету окремої властивостi, доводиться постiйно виходити за межi суто логiчних правил, бо використання правил спирається на певне обґрунтування, яке не має чистого формально-логiчного характеру. Ще античнi скептики цю обставину вiдзначили положенням про вiдсутнiсть доведення: "доведення завжди потребує критерiя, щоб бути твердим та непохитним, а критерiй доведення, щоб бути вiрним, бо не може бути вiрного доведення, якщо йому не передує вiрний критерiй, так само, як не буває правильного критерiю без доведення"[22. -с.230]. Будь-якезасноване на емпiричних даних поняття завжди знаходиться пiд загрозою спростування з боку досвiду. Як слушно зазначив Гадамер "Досвiд... є досвiд людської обмеженостi. Досвiдчений той, хто пам'ятає про свою обмеженiсть, той. хто знає, що час i майбутнє йому не пiдвладнi"[23.-с.420].
Разом з тим, як вiдомо, люди використовують й iншi поняття, котрi носять всезагальний i необхiдний характер самi по собi, безвiдносно до мiнливої емпiрiї. Наприклад, розгляд трикутникiв та квадратiв у геометрiї не має нiякого вiдношення до нашого розумiння властивостей кола та елiпса, оскiльки у визначеннi поняття "коло" входять лише такi предикати, якi строго описують межi лише даного роду фiгур, межi, якi не можна переступити, не переходячи у iнший рiд об'єктiв нi емпiрично, нi логiчно. Такi поняття передбачають предикати, змiнити i усунути котрi неможливо без усунення суб'єкта судження нi в наявному, нi в майбутньому, анi в будь-якому "усякому можливому" досвiдi. Отже, використовуючи тезу "всi тiла є протяжними", ми з необхiднiстю повиннi погодитись з тим, що у разi iснування iнших "дивних" "тiл" вони в поле нашого досвiду потрапити нiколи не зможуть, бо не вiдповiднi поняттю "тiло".
Тому загальнi просторово-часовi визначення речей (математичнi, для прикладу)