WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаФілософія → Метод i методологiчне дослiдження - Реферат

Метод i методологiчне дослiдження - Реферат

вченим - людиною, яка здатна вiдкривати нове. Треба вмiти аргументовано протиставити себе судженням i висновкам своїх колег при ознайомленнi з iнформацiєю про їх науковi здобутки, що дозволяє здiйснювати критичну експертизу з позицiй власного розуму та здорового глузду. Таким чином, постiйне протиставлення, суперечливiсть загального i одиничного (у формi етичного) складає визначальну рису науковця. Це людина, яка має постiйно проставити своє "Я" загальному та навпаки - ставати на позицiї загального супроти свого "Я".
Домагання вченого у формi особистої зацiкавленостi найбiльш яскраво виявляє себе при затвердженнi приорiтету на наукове вiдкриття. Об'єктивною причиною конфлiктiв стосовно приорiтетностi є неминучiсть "паралельних" вiдкриттiв. Усi суперечки стосовно приорiтетностi в науцi пов'язанi зi специфiчним психологiчним настроєм ученого, який формується самою iнституцiоналiзацiєю науки, де перш за все цiнується новизна та оригiнальнiсть - право на власне "наукове Я".
Таким чином у конфлiктах за приорiтетнiсть спостерiгається без-посереднє виявлення протиставлення "наукового Я" i "наукового не-Я", де визнання товариством права особистостi на "наукове Я" є перетворення цього "Я" на загальноприйняте в науцi. Отже, за цим протиставленням криється фундаментальне протирiччя свободи i необхiдностi, яке вирiшується шляхом визначення - хто персонально буде представником картини об'єктивної необхiдностi, незалежного вiд особистостi "року", а хто буде слiдувати за ним.
Хоча данi мiркування зовнi дуже схожi на надумане нiцшеанство, слiд нагадати, що термiном "видатний вчений" сьогоднi дуже часто визначається саме посада людини в науковiй iєрархiї, а не щось iнше. Формування системи взаємовiдносин науковцiв схожа на церковну, тобто посиланнями на зовнiшнiй показник - об'єктивну дiйснiсть, яка вперше була представлена суспiльству через певне "наукове Я". Нагадаю, що церковна iєрархiя будується посиланням до зовнiшньо данного Бога.
Колективний характер працi в сучаснiй науцi (думаю, що саме ко-лективнiсть є визначальна риса "сучасної науки", а не змiни у формах наукового сприйняття дiйсностi) призводить до того, що суб'єктом наукової дiяльностi стає науковий колектив, наукова установа. Такий характер суспiльно органiзованої науково-пiзнавальної дiяльностi, який передбачає не тiльки простої сумарностi зусиль, а складного синтезу зусиль окремих особистостей, що породжує анонiмнiсть справжнього "наукового Я" (замiнюючи його на символiчне), призводе до вiдокремленостi конкретної людини вiд етичностi, створює iлюзiю позаетичностi наукового знання.
Зазначене виправдовує появу фiлософських праць присвячених критицi "дискурсу влади" [Див.:5]. Однак, одночасно демонструє, що їх проблематика обмежена етикою, а не вирiшенням когнiтивних проблем наукового методу та iстини.
Пропаганда "ідіоми", яка заперечує позитивне значення для сучасного наукового дискурсу створеної фiлософiєю епiстемологiї, за межами мiркування визначеного етичними питаннями, нагадує спробу зробити монарха виборною посадою через кожнi чотири роки, задля створення "iстинної монархiї".
На мою думку, не потрiбно шукати особливої ваги аргументiв для виправдовування позитивного значення епiстемологiї. Якщо пiд цим термiном розумiється уявлення про пiзнання, а не щось iнше, тодi у випадку визнання наявностi феномена наукового пiзнання ми маємо визнавати цiлком доречною потребу в iснуваннi окремої дисциплiни, що вивчає цей феномен. А тому заперечення епiстемологiї, по сутi справи, є заперечення самої можливостi дослiдження даного феномена. Таку позицiю завжди називали "дрiмучим агностицизмом", що здебiльшого самовиявляв себе як зразок "дискурсу влади" (табу заради самого табу), який щось нав'язує людям у виглядi наративної заборони, не беручи на себе обов'язку дотримуватися власних заборон.
Використання поняття про певний метод в загально-унiверсальних формах епiстемологiчного iдеалу когнiтивно дозволяє вичерпувати перетворенням в системи знань множину потенцiйно можливих на його засадах теорiй певного роду. Таким чином окремий iдеал методу стає основою генетичної загальностi знань про предмет пiзнання тiєї чи iншої науки. Формування системи знань, що об'єднує теорiї певного роду, iсторично та епiстемологiчно у завершеному виглядi визначає дiйсну межу використання конкретного методу, його обмеженiсть, яка вимагає вiд суб'єкта, також, знань iншого роду. Усвiдомлення обмеженостi, тобто вирiзнення сфери дiєздатностi та безсилостi вже вiдомих методiв i стає пiдставою для їх критики, активiзацiї пошуку шляхiв подолання виявлених проблем. Починає вiдбуватися пошук iншого методу, в якому iдеал методу виконує функцiю основоположної підстави.
Використання поняття "iдеал метода" дозволяє суб'єкту безпосередньо використовувати iдеальнiсть (апрiорнiсть), коли дискурсивнiсть, каузальнiсть стають внутрiшнiми (безпосереднiми) характеристиками мислення, судження, що заперечують або не помічають (через абстрагування) наявне розмаїття випадковостей. Отже, без набуття форми певного iдеалу методи стають на завадi створення системи знань, можливе лише знання у формi сукупностi рiзних даних [Див.:6.-с.237-238]. Лише через форму iдеалу в "хаос" методiв проникає Логос систематизацiї, яка розкриває себе через методологiчнi саморефлексiї.
Наукова дiяльнiсть як рiзновид духовного освоєння дiйсностi, самореалiзацiя творчого духу має визначальну властивiсть створювати вiдношення до iдеального свiту як до об'єкту формування, перебудови. Тому функцiонально науку можна розглядати як дiяльнiсть людини, яка здатна створювати визначене волею суб'єкта обмеження наявного свiдомостi свiту iдеальних, чуттєво наочних, перевiрених практикою сутностей. Таке обмеження уможливлюється завдяки властивостi людини iнодi бути iнтелектуальною, саморефлексивною. У цьому наука принципово вiдрiзняється вiд релiгiї, мiфологiї, мистецтва, етики.
Потреба в усвідомленій методологiї виявляє себе також i через iншi причини. Наприклад, вiдома проблема iснування об'єкта пiзнання, як специфiчна проблема методологiї пiзнання природи, що виникла в iсторичному розвитку фiзики, об'єкти пiзнання якої (поперед усе у мiкрофiзицi та космологiї) емпiрично не данi безпосереднiм чином. Суть проблеми полягає у тому, що питання про iснування певного об'єкта ми не спроможнi остаточно вирiшити емпiричним, дослiдним шляхом. Так, питання щодо iснування кваркiв, протонiв, вiртуальних частинок, тахiонiв неможливо вирiшити у межах певних теорiй (квантової теорiї поля, теорiї сильних взаємодiй, релятивiстської астрофiзики та космогонiї) через їх спiвставлення з емпiрiєю. Однак, проблему iснування фiзичного об'єкта не можна вирiшити i засобами герменевтики. Як це подекуди пропонують [Див.:7]. Думаю, що стосовно вирiшення питання про фiзичне iснування тахiонiв, наприклад, герменевтичнi аргументи фiзиками прийматися не будуть. Тому такiпроблеми вирiшують методологiчно, а не епiстемологiчно чи герменевтично.
Якщо враховувати, що "гносеологiчний образ" речi НIКОЛИ не може спiвпадати iз самим предметом, а методологiчнi засоби здатнi вказувати лише

 
 

Цікаве

Загрузка...