WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаФілософія → Розмаїття форм буття (пошукова робота) - Реферат

Розмаїття форм буття (пошукова робота) - Реферат

самодовільність та жорстку причиновість по різних сферах буття не задовольняли багатьох мислителів.
Один з виразних прикладів - І. Кант. Зіставляючи людську життєдіяльність з природою, він, здавалося б, міг зупинитися на тому, що свобода можлива лише щодо першої, друга ж цілком підвладна причиновості, несумісній зі свободою суб'єкта. Проте так не сталося, оскільки Кант бачив й інше: суб'єкт, що діє, людина також далебі не завжди свободна у своїх вчинках. Тому Кант розглядає людину як істоту "подвійного підпорядкування". Як у явища, належного до чуттєво сприйманого світу, дії людини жорстко зумовлені. Водночас як "річ у собі" вона такій
373
зумовленості не підвладна 1. Звідси філософ робить припущення про те, що "причиновість за законами природи - не єдина причиновість, з якої можна вивести всі явища у світі. Для пояснення явищ необхідно ще припустити свободну причиновість" 2. Остання - прерогатива світу "речей у собі". Питання про цей "речоусобний" світ Кант, щоправда, залишає відкритим. Оскільки такий світ не є чуттєво сприйманим, ми фактично не можемо дати йому вичерпних (ні позитивних, ані негативних) визначень.
Багато хто з філософів після Канта намагався покласти край полишеному ним відкритим питанню про "річ у собі". Скажімо, для Гегеля вона - не що інше, як Світовий Розум, стосовно якого окремі індивіди, їх доля, їхня свобода (яка, власне, й не існує, оскільки є лише "усвідомленою необхідністю") - все це лише засоби самоздійснення Абсолюту. Для А. Шопенгауера "річ у собі" - то не менш абсолютна світова воля, "хотіння", "прагнення". Ця абсолютна воля спрямована на саму себе, вона не має ніякої цілі поза собою. Тут маємо прообраз абсолютної свободи, для якої є байдужою власна смислова націленість і визначеність, і яка, ми це покажемо далі, стала досить небезпечною спокусою для сучасної людини. Наведені міркування Гегеля та Шопенгауера є, мабуть, найбільш альтернативними варіантами спроб післякантової філософії осмислити феномен свободи. В першому разі свобода фактично розчиняється у світі. У другому вона, так би мовити, розчиняє в собі цей світ.
Цікаву спробу уникнути такого розчинення запропонував пізніше Ж. П. Сартр. У романі "Нудота" і філософських працях "Буття та ніщо", "Критика діалектичного розуму" тощо протистоять один одному два світи: світ людської свободи й активності та світ природи, ширше - матерії й усього матеріального. Матеріальний світ постає тут як такий, що складається не стільки з речей, скільки з речовин - аморфних, непевних, липучих субстанцій.
Матерія, природа тут - не та, що творить, а та, що лишень поглинає. Поглинає вона передусім людину з її творчою вдачею. Вона обволікає людину мокрою, брудною поверхнею предметів, не залишаючи просвітку, розчинюючи у своєму холодному, безмірному череві все більш-менш активне. Ту ж саму функцію несе в собі все, що є природного в людині, зокрема її тіло. "Довіритися" будь-чому
1 Кант И. Критика практического разума // Соч: В 6 т. М., 1965. Т 4. Ч. 1 С. 422-437.
2 Кант И. Критика чистого разума//Там же М., 1964 Т. 3. С. 418.
374
природному означає саморозчинитися в позбавленій форм безособовій стихії "антитворчого". Життєтворча діяльність людини, отже, не вкорінена в об'єктивний світ (ні в "першу", ні в "другу" природу, себто культуру). Людська свобода - бентежна суб'єктивність, яка є чимось на зразок "розтискування" не тільки байдужого, але й ворожого щодо неї буття. Вона утворює в бутті щось на зразок "щілини", "пробоїни", "ніщо". "Ніщо" і є онтологічною основою людської суб'єктивності й свободи.
Не маючи на що опертися й не отримуючи нізвідкіля допомоги, людина приречена в кожну мить власного існування "винаходити людину". В цьому - її свободна суть. Що ж до природи, буття загалом, то вони в даному разі є цариною несвободи, яка постійно загрожує творчій активності людини (як з боку природного, так і людського світу), тільки-но останній набуває опредметнених форм. "Солодкувата відраза", "Нудота" - психофізіологічна домінанта подібного світовідчуття. Світ постає перед людиною зовсім голим, позбавленим тих значень, що вона надала йому, а, отже, позбавленим будь-якого сенсу, таким собі величезним абсурдним створінням. Будь-які людські дії в цьому світі - не що інше, як спроба "побавитися" з його абсурдністю. Все суще - це лише те, на що можна "наштовхнутись", але воно позбавлене будь-якої закономірності. Тому ми, люди, прагнучи подолати цю одвічну випадковість буття, винайшли необхідну істоту, винайшли "існування як необхідність" 1. Як бачимо, людській свободі протистоїть тут не необхідність, а інертність та невизначеність всього, що поза нею.
Зазначимо, однак, що поєднання двох щойно згаданих характеристик буття робить Сартрове протиставлення свободи й природи зовсім не таким абсолютним, як це здається на перший погляд. Адже невизначеність робить інертність вельми специфічною: інертність може бути й активною. Відтак виникає запитання: то, можливо, буття й інертне лише щодо певної спрямованості людської активності? Можливо, далі, якраз "у собі" воно, буття, по-своєму активне, по-своєму творче?
Приглянемось уважніше до деяких рис буття, виокремлених Сартром. Перед людським поглядом "рояться" нескінченні "існування", які безперервно оновлюються. Все довкола наповнене вщент, все - дія. Ніщо не з'являється нізвідкіля й нікуди не щезає: "раптом" виявляється, що
1 Сартр Ж П. Тошнота // Сартр Ж.П. Стена Избр.произведения. М., 1992 С. 25, 33,126-138
375
воно існує-потім, раптово, його вже немає. Існування "скрізь без кінця надлишкове, скрізь і завжди". Воно є "надлишком істот, які не мають початку". Людина зіткнулася зі світом, де все навкруги розпускається, розквітає, у вухах дзвенить від існувань, сама її плоть тремтить і відкривається, віддаючись вселенському пупкуванню 1. І коли герой Сартрового роману вигукує: "Це було мерзенним",- така оцінка сприймається, скоріше, як одна з можливих, а не як загальнозначуще людська.
Справді, людину бентежить: навіщо "так багато існувань, якщо вони схожі одне на одне"? А може, це тільки так здається, може, й вияви людської свободи для якихось інших істот є теж однаковими. Можливо, та "надлишковістьбуття", що її побачив Сартрів герой, є специфічним виявом його життєтворчої суті, а не лише інертності? (Принаймні, такою, побачив цю надлишковість відомий іспанський філософ X. Ортега-і-Гассет.) Можливо, у своїх позалюдських виявах зазначена життєтворчість за своїми зовнішніми ознаками більш непоказна та менш "суєтна" порівняно з сутністю багатьох людських діянь? Не виключаймо тієї обставини, що, можливо, саме в цьому відгадка того одвічного таїнства природи, через яке поет Ф. Тютчев уподібнив її сфінксові.
Питання про те, як співвідносяться життєтворчість людського буття з існуванням буття загалом, вже давно стало болючим для європейської культурологічної та філософської свідомості. З ним, зокрема, пов'язане виникнення такого філософського напряму, як "філософія життя". Розвиваючи вихідну тезу А. Шопенгауера, представники згаданого напряму витлумачують Кантову "річ у собі" як "життєвий порив",
Loading...

 
 

Цікаве