WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаФілософія → Закони функціонування і розвитку соціальної системи як надіндивідуального утворення - Реферат

Закони функціонування і розвитку соціальної системи як надіндивідуального утворення - Реферат

епоху середньовіччя закон тлумачився лише в релігійно-етичному сенсі. Поняття природної закономірності, незалежної від божественної волі, що мала місце в античній філософії, поступається місцем поняттю морального закону, який дається богом. Закон несе на собі відбиток божественного, хаос - чогось непізнаного, гріховного, диявольського, що йде від природи.
Розуміння закону в цю епоху як "закону божого одкровення, що визначає сутність віри, закон християнський, християнську віру" 1 протиставляється античному уявленню про закон як фатум, що наперед визначає долю людини, панує над нею.
У працях мислителів Відродження вже відбувається розмежування понять закону природи та морального закону (Микола Казанський), має місце дезантропоморфізація поняття закону, його звільнення від релігійно-містичних елементів (Галілей, частково Кеплер). Закон дістав тлумачення як функціональне відношення, що виражається математичною формулою і мислиться як необхідний причинний зв'язок (Галілей).
1 Даль В. Закон божий//Толковый словарь. М., 1975.
Особливе значення мали пошуки в цій галузі Ф. Бекона. Завдання науки полягало для нього не тільки в пошуку матеріальних і дійсних причин, як у його попередників, але також і в пошуку законів природи, котрі він називав формами 1. Тільки пізнання форм (законів), на думку Бекона, дає людству можливість підкорити природу. Закон, внутрішньо притаманний речі, виражає її природу, сутність; необхідність існування цієї речі має об'єктивний характер 2.
Мислителі XVII-XVIII ст. тлумачили категорію "закон" у двох різних аспектах. Перший являв собою, скоріше, метафізичний, моральний принцип, бо стверджував наявність у природі мудрого законодавця, що приводить світ до гармонії. Цим законодавцем є вищий божественний розум. Водночас, розвиток математичних методів вивчення природи, досить широка, як на той час, природничо-наукова база зумовили формування й інших поглядів, котрі теж представлені у філософській думці. По-перше, закон постає як певний моральний імператив, вічний та незмінний; по-друге, він є необхідним співвідношенням між явищами матеріального світу, що охоплюють незмінне і стале в речах.
Асимілювавши категоріальний апарат давньогрецької філософії, християнські мислителі періоду патристики та середньовіччя, а потім і теоретики Нового часу сконцентрували увагу на створенні схем суспільного розвитку. Лише пізніше предметом детального аналізу стає сама здатність людини збагнути минуле, яке тісно пов'язане з сьогоденням і майбуттям. Повною мірою гносеологічна й ціннісна проблематика, невіддільна від питання про суб'єкт історії та його роль у суспільному розвитку, набуває самостійного значення лише у філософії другої половини XIX- XX ст.
Самі ж категорії "суб'єкт"-"об'єкт", з характерним для сьогоднішнього вжитку змістом, вперше знаходимо в німецькій класичній філософії, зокрема в філософії Канта. Саме після нього утвердилася термінологічна традиція, що пов'язує термін "суб'єкт" з істотою, яка пізнає, а термін "об'єкт" - з предметом пізнання, хоча зрозуміло, що зміст цих категорій та їх відношення цілком визначаються тією філософською системою, в межах якої порушується сама ця проблема.
Гегель дав характеристику Нового часу як епохи, коли
дух усвідомлює себе вільним, оскільки він прагне до істинного та вічного в собі й для себе всезагального. Саме тоді зародилася віра в могутність вільного розуму, за допомогою якого людина здатна пізнати універсум і свідомо будувати своє життя за канонами розуму. Подальший розвиток філософії був позначений появою таких нових спроб пояснення історії, як гегелівська, марксистська, позитивістська, але всі вони були пронизані ідеєю здатності розуму до виявлення загального раціонального ядра універсуму. Саме цю квінтесенцію класичної західноєвропейської думки було поставлено під сумнів представниками філософії життя, феноменології, екзистенціалізму.
Нова історична доба сприймається й оцінюється цими представниками як особлива соціально-культурна реальність, відносно якої людина повинна вибрати зовсім іншу життєву позицію, ніж та, яку обґрунтовувала попередня класично-раціоналістична філософія. На думку мислителів XX ст., їх попередники породжували ілюзії в; суспільній свідомості, утверджуючи можливість здійснення світобудівничої місії суб'єкта (згадаймо найбільш визначну спробу такого роду - твердження про історичну місію пролетаріату щодо побудови найбільш досконалого суспільства), вбачаючи в цій місії найвищий сенс та призначення людського життя.
Поняття суспільного закону. Суспільні закони і людська діяльність. Закони суспільства - це насамперед суттєві сторони, суттєві моменти, основа різних видів і форм діяльності суспільства. Історія з її законами та людська діяльність не існують окремо одна від одного. Закони суспільного життя, людської історії не існують і поза діяльністю людей. Це необхідні зв'язки, що визначають внутрішню логіку функціонування та розвитку суспільства, це певні сталі співвідношення і залежності в структурі людської діяльності.
Закони суспільства виражають зв'язки між різними суспільними явищами, і врешті-решт-між людьми. Друга важлива функція законів суспільства полягає в тому, що вони є об'єктивним механізмом регулювання (упорядкування) суспільних процесів. Якщо узагальнити ці визначення суспільних законів та їх особливостей, що попри всю різноманітність підходів фіксуються всіма дослідниками, то можна звести їх до таких: закон - це суттєвий зв'язок між явищами; закон виражає не одиничний, а всезагальний зв'язок; закон виражає необхідний зв'язок даних явищ; закон-це постійний і сталий зв'язок між явищами.
Говорячи про особливість суспільних законів, передусім підкреслюють, що вони здійснюються як певні панівні тенденції, тобто визначають основну лінію розвитку суспільства, не охоплюючи і не визначаючи заздалегідь безлічі випадковостей і відхилень. У законах суспільства фіксуються не зв'язки між речами, а загальні й необхідні форми взаємодії між різними структурними елементами соціальної системи, відображаються не індивідуальні риси людей, а системні якості суспільних явищ, матеріальним субстратом яких є історично створені суспільством різноманітні форми культури.
Закономірним для суспільства є лише те, в чому розкриваються його корінні, суттєві зв'язки та тенденції, реалізація яких тільки й забезпечує збереження соціального організму, його самовідтворення та саморозвиток. Суттєвими й всезагальними вони стають тому, що з необхідністю випливають із самої сутності основ виробництва і відтворення суспільного життя, суспільної людини.
Твердження про включеність суспільних законів у соціальну діяльність людей і, навпаки, соціальної діяльності в механізм дії суспільних законів не довільна логічна конструкція, а відображення реального нерозривного зв'язку двох сторін історичного процесу. Це твердження не ставить під сумнів положення прооб'єктивний характер суспільних законів, не заперечує їх детермінуючої ролі відносно соціальної діяльності. Визначальна роль суспільних законів
Loading...

 
 

Цікаве