WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаФілософія → Тична складова у системі європейського філософського знання - Реферат

Тична складова у системі європейського філософського знання - Реферат

(1568-1639), автор книги "Місто Сонця", у своїх естетичних висловленнях підкреслює, що прекрасне є символом, знаком добра, а неподобство - люті. Він вносить елемент релятивізму й у естетичні судження. Кампанелла відзначає:
"Немає нічого, що одночасно не було 6 прекрасним і потворним". Він заперечує зв'язок видимої краси і виховної функції мистецтва, але підкреслює, що саме поезія дає приклади, які спонукають душу до добра.
Підкреслюючи пізнавальне значення мистецтва, естетика Відродження приділяє велику увагу зовнішній правдоподібності при відображенні дійсності, оскільки реальний світ, реабілітований гуманістами з великим пафосом, гідний адекватного і точного відтворення.
У цьому плані цілком зрозумілий їхній інтерес до технічних проблем мистецтва, і насамперед живопису. Лінійна і повітряна перспектива, світлотінь, локальний і тональний колорит, пропорція - усі ці питання обговорюються з великою цікавістю. І потрібно віддати належне гуманістам: тут вони ДОСЯГАЙ таких успіхів, які важко переоцінити. Великого значення гуманісти надають заняттям анатомією, математикою, взагалі вивченню натури.
Вчення про пропорції, перспективу й анатомічну будову живого організму стає центром уваги теоретиків і практиків мистецтва. Це звертання до науки далеко не випадкове: саме мистецтво, і особливо живопис, безпосередньо включається ними в сферу пізнавальної діяльності людини. Краса, з погляду гуманістів, пов'язана з правдивим зображенням форм дійсності. Закони прекрасного вони намагаються пояснити через чуттєво відчутні форми: що пропорційне, те красиве.
Вимагаючи точності у відтворенні реального світу, гуманісти, проте, дуже далекі від прагнень натуралістичне копіювати предмети і явища дійсності. Вірність природі для них не означає сліпу імітацію. Краса розлита в окремих предметах, і твір мистецтва повинен зібрати її в одне ціле, не порушуючи, однак, вірності природі.
Таку думку висловлює німецький художник Альбрехт Дюрер (1471- 1528): "Неможливо, щоб ти зміг змалювати прекрасну фігуру з однієї людини. Тому що немає на землі такої гарної людини, яка не могла 6 бути ще кращою". Тут виявляється особливість реалістичної концепції Ренесансу. Якої 6 високої думки не були гуманісти про людину і природу, вони все ж не схильні першу натуру, що попалася, проголошувати каноном досконалості: інтерес до неповторної своєрідності особистості поєднується V художників Ренесансу з прагненням відкинути відхилення в той або інший бік і взяти за норму "середню міру". Це означає орієнтацію на загальне, типове, ідеальне.
Естетика Відродження - це насамперед естетика ідеалу. Проте для гуманістів ідеал не являє собою щось таке, що протилежне самій дійсності. Вони не сумніваються в реальності прекрасного. Тому їхнє прагнення до ідеалізації аж ніяк не суперечить принципам художньої правди. Адже і самі уявлення гуманістів про безмежні можливості гармонійного розвитку лю-дини не могли в той час рахуватися тільки утопією. Точніше, саме поняття утопії мало в епоху Відродження інший, ніж тепер, зміст. Ним позначалася не нездійсненна мрія, а якась ідеальна дійсність, де можлива реалізація усіх фундаментальних світоглядних концепцій гуманістів.
Натхненна не тільки великим минулим європейської культури, але й мрією про велике майбутнє, це була епоха, пронизана утопічними ідеями. Саме слово "утопія" з'являється як назва одного з найважливіших гуманістичних пам'ятників - книги "УТОПІЯ" (1516) Томаса Мора (1478-1535). Ідеї, подібні до ідей "УТОПІЇ" або навіть прямо нею натхненні, можна зустріти не тільки у співвітчизника Т. Мора В. Шскспіра {1564-1616), але й у француза ф. Рабле (1494- 155Э), у іспанця М. Сервантеса (1547- 1616), в італійця Т. Кампанелли й у багатьох інших.
Якщо головними жанрами раннього Відродження була авантюрна новела і створена з захопленням перед красою світу, що відчиняється, лірична поезія, то Високе і Пізнє Відродження висувають на перший план трагедію і роман. Героєм романів Рабле "Гаргантюа і Пантагрюель" і Сервантеса "Дон Кіхот" була чинна, подана з небувалою мовною розкутістю людина, що пізнає дійсністьі вступає з нею у нерозв'язний конфлікт. Якщо Рабле, спираючись на традицію народних книг, вивів героїв, що увібрали в себе всю безмірну силу і життєвість природи, то Дон Кіхот - класичний приклад розладу людини з не розуміючим її світом.
У творчості Шекспіра і Сервантеса знайшла свій відбиток криза ідей Ренесансу. Гамлету світ уже уявляється "садом, що поріс бур'янами". Він говорить: "Весь світ - в'язниця з множиною засовів, тортур і підземель".
Уже Шекспір чітко усвідомлює ворожий мистецтву і красі характер соціальних відносин, що укладаються. Він розуміє, що в умовах хаосу егоїстичних свобод майже не залишається місця для розвитку незмужнілої людської особистості.
Кінець ренесансної утопії про безмежне удосконалювання людини в комічній формі проголосив Сервантес. Останні частини роману Рабле "Гаргантюа і Пантагрюель" також перейняті песимізмом. Таким чином, те, чого не зауважили теоретики мистецтва Відродження, з величезною силою відобразили у своїй творчості практики. Хоча і Рабле, і Шекспір, і Сервантес залишалися все ж відданими виразниками великих принципів гуманізму, їхні герої демонструють, як на виході Відродження осмислюється трагедія індивідуалізму. Вона може статися у вигляді гамлетівського філософського розчарування в можливості розумно діяти і в одиночку виправити свій час. Вона може обернутися трагікомічними подвигами Дон Кіхота, прекрасного у своїй вірності гуманістичному ідеалу, але кумедного у нерозумінні його незбутності, коли сама дійсність не готова відповідати цьому ідеалові.
Розчаруванням завершується епоха, але розчаруванням, що не торкнулося самої сутності високих ренесансних відкриттів. Вони зберігаються, передаються наступній культурі, набуваючи в ній значення великих ідей, вічних образів.
Розглядаючи проблему художньої правди, теоретики епохи Відродження стихійно наштовхувалися на діалектику загального й одиничного стосовно художнього образу. Як уже зазначалося, гуманісти шукають рівновагу між ідеалом і дійсністю, правдою і фантастикою. Так само спрямовані їхні пошуки взаємовідносин між індивідуальним і загальним.
Діалектичне трактування образу обумовлене тим, що сам процес пізнання тлумачиться гуманістами також діалектичне. Гуманісти ще не протиставляють почуття і розум. І хоч вони ведуть боротьбу із середньовіччям під стягом розуму, він не виступає в них односторонньою, математично розумовою категорією, він ще не протиставлений чуттєвості.
Епоха Відродження принципово змінила положення мистецтва в суспільстві. Соціальний статус мистецтва як осередку духовного життя зробив його головним чинником розвитку культури. Мистецтво зблизилося з наукою, політикою, соціально-філософською думкою. Зросла роль культури, насамперед її світських форм, склалася ситуація єдності духовного життя сус-пільства, коли мистецтво включається в процес формування явного суспільного ідеалу. У свою чергу, такий духовний зміст вплинув на всю систему формотворчих елементів мистецтва.
Естетика Відродження містить не тільки ідею абсолютизації людського індивіда на противагу абсолютизації позасвітової божественної особистості в середні віки, але й певне усвідомлення обмеженості такого індивідуалізму, заснованого на абсолютному самоствердженні особистості. У цьому проявилася суперечливість культури, що відійшла від антично-середньовічних абсолютів, але в силу історичних обставин ще не знайшла нових надійних підвалин суспільного життя.
Loading...

 
 

Цікаве