WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаФілософія → Тична складова у системі європейського філософського знання - Реферат

Тична складова у системі європейського філософського знання - Реферат

вчення про божественну красу і розуміння Бога.
На перший план в естетиці виступає проблема образу. Образ розумівся піздньоантичною естетикою як носій особливого, недискурсивного знання. При цьому на перше місце виступав його емоційно-естетичний бік, його функції імітації, вираження і позначення об'єкта.
Климент Александрійський першим із християнських письменників зробив вчення про образ головним пунктом своєї світоглядної системи. Образ починає грати в нього роль структурного принципу, що гарантує цілісність усієї системи. Бог - вихідний пункт образної ієрархії, першообраз для наступних відображень. Його першою репрезентацією, максимально ізоморфним, схожим до нього практично в усьому, є Логос. Це ще невидимий образ, що чуттєво не сприймається. Цим образом (із волі самого Логосу) виступає розум (або душа) людини. Сама людина стає тільки третьою репрезентацією Бога. Це матеріалізований, візуально і тактильно відчутний образ, який дещо відображає першообраз. І зовсім далеко відстоїть від істини четвертий щабель образів - витвори образотворчого мистецтва, зокрема статуї, зображення людей або антропоморфних богів.
У період іконоборства (726-84Э) проблема образа обговорювалася в якості найважливішої проблеми духовної культури.
Супротивники ікон спиралися в основному на біблійні ідеї про те, що Бог є дух і його ніхто не бачив, і на вказівку "не роби собі кумира і ніякого зображення того, що на небі вгорі і що на землі насподі, і що у водах нижче землі" (Втор. 5, 8). Іконоборці відхиляли насамперед антропоморфне зображення Христа.
Серед захисників зображень був відомий візантійський богослов, філософ, поет Іоанн Аамаскін (700-750). Ним була написана перша в той період розгорнута апологія релігійних зображень, що містила докладну теорію образа. У своїх "Трьох захисних словах проти отвергаючих святі ікони" Іоанн Дамаскін доводить, що ікона як образ є відтворенням божественного архетипу. Тому, коли люди вклоняються іконі, вони чинять вкло-ніння не матеріалу, з якого виготовлена ікона, тим самим - не ідолу, на що вказували іконоборці, а тому, хто зображений, тому що честь, яка віддається образу, переходить до першообраза. Іоанн Дамаскін розрізняє шість видів образів.
Перший вид - образи природні, тобто такі, що виникли "за природою", таким, зокрема, є син стосовно свого батька. Першим "природним" уявою невидимого Бога є його Син.
Другий вид - це задум усього універсума в Бозі, тобто ідеальний прообраз усього світу в його історичному розвитку. Ця думка про світ називається приреченням.
До третього виду Іоанн відносить образ, створений Богом "за подібністю", тобто людину.
Четвертий вид - це символічні й алегоричні образи.
П'ятим видом є знакові образи.
Шостий вид образів - зображення. Цей вид насамперед складається з миметичних зображень, проти яких виступала партія іконоборців.
Візантійська естетика по-новому створює систему естетичних категорій, відмінну від античної. Вона менше приділяє увагу таким категоріям, як гармонія, міра, що лежать в основі античної естетики. Набагато більшу популярність мала категорія піднесеного - "велич душі". Ця категорія найбільшою мірою відповідала психологізму візантійської культури. Категорія піднесеного стала перехідною від естетичних понять античності до понять середньовіччя.
Західна гілка християнства - римсько-католицька церква - вирішувала ту ж задачу засвоєння античної культурної спадщини. Рішення цієї задачі випало на долю так званих батьків і вчителів західної церкви, що прийшли на зміну апологетам перших сторіч християнства.
Першість серед них належить Августину (Аврелію Августи-нові Блаженному) (354-430). Про життя цього визначного "батька церкви" ми дізнаємося з автобіографічної "Сповіді", у якій він розповідає не тільки про своі філософсько-релігійні, але і про естетичні шукання.
Августин розрізнює прекрасне і відповідне як базові категорії естетики. У розумінні Августина прекрасне цінне само по собі, у відповідному ж присутні моменти користі, доцільності. Прекрасне, вважає Августин, є належним само по собі, відповідне - лише стосовно чого-небудь. Прекрасному протистоїть "ганебне і потворне", тоді як протилежністю відповідного є "недбале". Таким чином, Августин відокремлює від прекрасного моменти користі, доцільності, що складають поняття "відповід-не". Якщо така поляризація була неможлива в античній естетиці, де практичні цілі включалися у сферу краси, то середньовічна естетика починає з цього самого поділу. Центральним пунктом естетики Августина є поняття "єдність". Чим досконаліша річ, тим більше в ній єдності. У Августина поняття "єдність" служить засобом подолання захоплень вченням про трагічну роздвоєність світу, про споконвічну боротьбу світла і тьми. Пре-красне єдине, тому що єдине саме буття.
Аврелій Августин у головному своєму творі "Про град божий" продовжив роботу ранніх християнських апологетів і створив цілісну філософію історії і культури. В основі його філософії культури лежить протиставлення "двох градів" - божественного і земного.
Філософія культури Августина висуває блаженство в якості головного ідеалу і межі людського існування. Сутність блаженства складає безкінечне, нічим не обмежена насолода абсолютною духовністю, що включає в себе вищу Істину, вище Благо і вищу Красу як щось єдине і неподільне.
У період раннього середньовіччя гостро відчувалася потреба в систематизації і класифікації естетичної термінології, успадкованої від античності. Цю задачу взяв на себе їсидор Севильсь-кий. Іоанн Скот Ериугена (IX ст.) перекладає на латинську мову твори Псевдо-Дионісія Ареопагита, що впливали на всю західноєвропейську естетику середньовіччя. У пізньосередньовічний період з'являються спеціальні естетичні трактати в складі великих філолофсько-релігійних склепінь (так званих сум); підвищуєтьсятеоретичний інтерес до естетичних проблем, що особливо характерно для мислителів XII-XIII ст., що створили так звану монастирську естетику з властивою для неї простотою й ідеєю заглибленості у споглядання внутрішньої краси. Бсрнар Клєрвоськигї (1090- 1153), Гуго Сен-Бікторськіш (1096- 1141) та їхні послідовники багато уваги приділяють видимій красі і мистецтву. У їхніх творах сполучилися елементи містики і пантеїзму, а також переконання в існуванні особливої незримої краси. Гуго Сен-Вікторський учив про два види красоти: вищої - незримої, і нижчої - зримої, що є відбитком вищої краси. Гармонія і красота розуміються ним як єдність взаємовиключ-них протилежностей, як об'єднання в одному цілому контрастів.
Схоласти XIII ст. Альберт Великий, Фома Аквінськпй та ін., спираючись на ідеї середньовічної естетики попередніх періодів і використовуючи арістотелівський метод філософської дефініції, завершили систематизацію середньовічної естетики. Прекрасне було визначено як те, що "подобається саме по собі", доставляє насолоду в процесі неутилітарного споглядання речі. Краса осмислюється як злиття і просвічування "форми" (ідеї) речі в її матеріальному образі (Альберт Великий).
Найбільш яскравим представником середньовічної естетики є Фома Аквінськіш (1225/26-1274). За допомогою синтезу арістотелізму і християнства він обґрунтовував християнське віро-учення, висунув принцип гармонії віри і розуму. В естетиці він розробляв вчення про форму і сутність. Всяке існуюче - як одиничне, так і божественний абсолют - складається із сутності й існування. У Бога сутність тотожна з існуванням. Навпаки, сутність усіх створених речей не узгоджується з існуванням, тому що не випливає з їхньої одиничної суті.
У розумінні
Loading...

 
 

Цікаве