WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаФілософія → Моральні виміри спілкування (науковий реферат) - Реферат

Моральні виміри спілкування (науковий реферат) - Реферат

її безтілесних образних проявах, ще далі на неї чекає краса "прекрасних учень" і знань, нарешті, на вищому етапі еротичного сходження людина пізнає любов до чистої ідеї краси самої по собі (звідси вираз "платонічна любов", котрим і нині позначають найрафінованіші в духовному відношенні й дистанпійовані від безпосередньої сексуальності її прояви).
Підіймаючися таким чином до вищих ступенів бупєвої довершеності, людина внаслідок цього неухильно вдосконалюється й сама, зберігаючи проте аж до найвищих щаблів сходження свій еротичний ентузіазм.
Цікаво зіставити це вчення Платона з концепцією любові, що її розвиває наприкінці античної епохи фундатор неоплатонізму Плотін (205-270 н. е.).
Як і в Платона, плотінівське уявлення про любов має яскраво виражений еротичний характер, однак, за спостереженнями сучасних дослідників, це ерос, якому притаманна скоріше не чоловіча, а жіноча тональність: у ньому відсутня платонівська патетика активного самовдосконалення, ідеального формування, відсутні творчий неспокій і прагнення до дії - натомість багато притишеної, сумовитої містики, терплячого чекання екстазів;
найвищий, за Плотін ом, стан душі - не активне ентузіастичне сходження, а повна пасивність, цілковите й благоговійне розчинення в чистій присутності Блага .
Обом розглянутим різновидам античного еросу протистоїть - або, краще, контрапунктичне співвідноситься з ними християнська концепція любові-агапе - любові смиренної, жертовної, але разом з тим сповненої внутрішніх духовних потенцій; любові, що прагне всім простити й усіх утішити. Саме в такій любові вбачається сутність Бога ("Хто не любить, той Бога не пізнав, бо Бог є любов!" - І їв. 4, 8), саме її заповідує людям Христос: "Люби свого ближнього, як самого себе" (Мт. 22, 39) і ще: "Оце Моя заповідь, - щоб любили один одного ви, як Я вас полюбив! Ніхто більшої любови не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх" (їв. 15, 12-13).
Очевидно, що це інша любов, ніж та, про яку писали Платон чи Плотін, тим більше Емпедокл. Не будемо заплющувати очі й на те, що існує також любов Шекспіра і Фрейда, любов поетів і психоаналітиків, і звичайна наша щоденна, грішна й багатолика любов...
Тож чи можна вказати якісь спільні ознаки, які дали б змогу осмислити з єдиних позицій усе це вражаюче розмаїття високого й низького, піднесеного й непристойного, що ми його позначаємо терміном "любов"?
Такі спільні ознаки, звичайно, існують, хоча говорити про них доводиться з граничною обережністю. Любов може бути глибокою або поверховою, пристрасною чи переважно розумовою, спрямованою на кохану, просто ближню людину чи на будь-яку іншу істоту, проте вона завжди утверджує певне буття заради нього самого, в його самоцінності -в противному разі, коли ми, наприклад, культивуємо щось навіть дуже приємне й корисне лише задля його майбутнього споживання, говорити про любов немає підстав.
Сутність любові цим, однак, далеко не вичерпується.
В тільки-но згаданому платонівському діалозі "Бенкет" відтворено красивий і глибокий образ, який справив значний вплив на подальший розвиток світової філософії любові, - образ андрогіна, чоловіко-жінки, що поєднує в собі ознаки обох статей, уособлюючи таким чином ідею людської цілісності. Як сказано в Платона, Зевс покарав андрогінів за їхню гордість, розрубавши кожного вздовж, причому обличчя і статеві органи були розгорнуті в бік розрізу. З тих часів люди шукають свої втрачені половинки; коли ж такі половинки знаходять одна одну - спалахує любов.
Згаданий Символічний образ висвітлює сенс любові загалом як пошуку й віднайдення людиною жаданої цілісності - тілесної, духовної чи тілесно-духовної - цілісності, до котрої вона прагне й котру, проте, як показує їй власний досвід, не може здобути у своєму внутрішньому бутті; таку цілісність може дати тільки сутнісне спілкування з іншим, неповторним, наче спеціально для неї "призначеним" суб'єктом - зі своєю міфологічною "половинкою", якщо йти за легендою про андрогінів. Більше того, подібне невіддільне від людського буття глибинне прагнення до надіндиві-дуальної цілісності легко простежується не лише в статевій любові або інших міжособистісних її різновидах, а й у суто спільнотних формах вияву цього почуття, що прагне зібрати воєдино роз'єднані частки суспільства, церкви або нації.
Проте яку саме цілісність має любов на меті? Чи йдеться, справді, про безпосереднє злиття відокремлених "половинок", частинок у якомусь єдиному супер-організмі?
Слід сказати, що чимало талановитих спроб пояснити природу любові виходили саме з ідеї такого поєднання - злиття. Показові в цьому відношенні стійкіуявлення про глибинний андрогінізм "нового Адама" - Христа як універсальний взірець любовного єднання людей, що їх ми знаходимо в німецьких містиків Я. Беме, Ф. Баадера, російського філософа М. О. Бердяєва та ін.
Справді, є щось піднесене, надихаюче в образі такого "містичного" злиття, що робить останнє одним з неодмінних ідеалів палкої любові. Проте, як і чимало інших ідеалів, даний ідеал навряд чи можна вважати екзистенційно здійсненним; любов, у якій він займає домінуюче становище, рано чи пізно зазнає поразки. Й не тільки тому, що людині фізично не дано цілком "увійти" в іншу, любиму нею істоту, перейнятися її буттям* або ж утворити внаслідок злиття з нею якесь нове нероздільне ціле, але ще й через те, що дане прагнення не вельми узгоджується з внутрішньою природою самого любовного почуття (обставина, що примусила деяких прихильників ідеї злиття врешті-
* Ще давньоримський філософ Лукрецій (близько 99-55 до н. е.) відзначав "марність зусиль" коханців, що прагнуть "у тіло всім тілом проникнути" (Ілісгеїі. ^е гетит паїига. IV, 1110-1111).
решг жорстоко розчаруватися у звичайній "земній любові").
Граничний інтерес, гранична небайдужість до улюбленої істоти, безперечно, любові властиві - в статевому почутті цей інтерес доходить до найінтимніших подробиць існування людини, в духовних різновидах любові - до найтонших, найзаповітніших нюансів внутрішнього досвіду особи, неповторного світу її переживань. І все ж це саме небайдужість іззовні - ми милуємося предметом нашої любові, співпереживаємо йому, намагаємося його осягти, захистити від небезпек, що йому загрожують... Л. Толстой висловив колись думку, що приваблює своєю простотою: "Любити значить жити життям того, кого любиш". Проте точніше, можливо, було б сказати - відповісти власним життям на життя любимої істоти. Або - прийняти цю любиму істоту з усіма її радощами, болями й сподіваннями до свого зрячого серця.
Без діалогізму, міжособовості, смислового напруження стосунків між Я й Ти неможливою є вже статева любов, найбільш "заземлена", найбільш занурена в плотське начало людського буття. Сексуальна насолода передбачає погляд партнера, передбачає наявність межі, що постійно долається і все ж лишається втіленням тріпотливої конечності існування людини, - межі волосся і шкіри, зору і слів, найлагідніших обіймів. Самий феномен ласки, як ми вже бачили, грунтується не на простому злитті з почуттями іншого, а на тілесному контакті, в якому зовнішнє взаємоза-свідчення партнерів стає основою внутрішнього самопочуття кожного з них: таким чином, смиренне служіння Ти свого партнера обертається для суб'єкта розширенням чуттєвої бази його власного Я, аж до відчуття його абсолютної виправданості як трансцендентальної основи й мети свободи
Loading...

 
 

Цікаве