WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаФілософія → Проблема справедливості в сучасній соціальній філософії - Реферат

Проблема справедливості в сучасній соціальній філософії - Реферат

тому, що в ній розумний вільний індивід, що є продуктом, підсумком історичного розвитку, розглядається в якості його передумови.
Справедливість являє собою спосіб ставлення людини до іншої особи, опосередкований відношенням до благ, на які вони обоє претендують. Формула справедливості завжди являє собою пропорцію між чотирма членами, де співвідношення осіб А і Б таке ж, як і співвідношення одержуваних ними благ а і б. Справедлива людина і справедливе суспільство суть такі, котрі можуть знайти моральну міру в розподілі вигод і тягарів, а моральною може вважатися така міра, що влаштовує всіх і на яку отримана згода тих, на чию частку випадає більше тягарів. Розподільна справедливість є розподіл благ (майна, почестей і всього іншого), а відповідно і тягарів, обов'язків, з урахуванням достоїнства особи, тобто в залежності від їхнього внеску в загальну справу, від його "питомої ваги" у масштабі суспільства. Тут враховується якість осіб.
Існують три основних історично вироблених принципи розподільної справедливості: кожному - те ж саме (усім порівну), кожному - по заслугах, кожному - по потребах. Основним у рамках сучасних суспільств є принцип "кожному - по заслугах" (типові приклади - заробітна плата в залежності від кількості і якості праці, розподіл нагород у залежності від бойових подвигів). Інші принципи теж важливі, хоча сфера їхнього застосування вужче.
У випадку справедливості, що зрівнює, достоїнство осіб не приймається до уваги. Тут мова йде в основному про два типи суспільних відносин, названих Аристотелем довільним і мимовільним обміном: про обмін речей і про покарання. Обмін речей вважається справедливим у тому випадку, якщо він здійснюється, відповідно до їхньої дійсної цінності. Переважним простором справедливості, що зрівнює, є ринок, на якому неважливо, хто купує, а важливо лише те, скільки він платить. Справедливість у покараннях, що припускає визначення адекватної міри покарання за нанесений у результаті злочину збиток, полягає також у невідворотності покарання - у тому, щоб воно накладалося незалежно від соціального, майнового та ін. статусу того, хто його вчинив. Справедливість, що розподіляє, задає морально-регулятивні основи суспільних відносин переважно в їх комунальному, особистісно вираженому аспекті, а та, що зрівнює - у діловому, об'єктививованому аспекті. Конкретні суспільства звичайно віддають перевагу тій чи іншій формі справедливості (наприклад, феодальне і соціалістичне суспільства віддають пріоритет справедливості, що розподіляє, буржуазне суспільство - справедливості, що зрівнює), але проте в кожному з них представлені обидві ці форми. Оптимальному, відповідному досягнутому рівню розвитку даного суспільства сполучення цих форм справедливості в цілому і стосовно до окремих фрагментів міжлюдських відносин має вирішальне значення для визначення міри справедливості в ньому.
Сучасні етичні дискусії про справедливість фокусуються навколо теорії справедливості американського професора Дж. Ролса. Ця теорія має синтетичний характер, узагальнює різні рівні й аспекти справедливості, пропонує ідеально-типову модель справедливості в ліберально-демократичних суспільствах. Її нормативною основою є два принципи:
1) Кожна людина повинна мати рівні права у відношенні найбільш великої схеми рівних основних воль, сумісних з подібними схемами воль для інших.
2) Соціальні й економічні нерівності повинні бути улаштовані так, щоб вони були:
а) до найбільшої очікуваної вигоди найменш вдалих і б) робили доступ до посад і статусів відкритим для усіх в умовах чесної рівності можливостей.
Наразі зупинимось більш детально на роботі П. Рікера "Справедливе між законним і добрим". В першому її розділі "Справедливе і добре", як зазначалось вище, автор розглядає моральну (етичну) справедливість. Тут слід виділити декілька аспектів.
По-перше, справедливість, в даному разі, розглядається як одна з людських чеснот: "Справді, поставлена під знак доброго справедливість виявляє себе як одна з чеснот у тому розумінні, якого греки надавали терміну arete - що його ми могли б перекласти як "довершеність" і що його римляни (Ціцерон, Сенека, Марк Аврелій) перекладали як virtus. Розглядати справедливість як чесноту в одному шерегу з розумністю, поміркованістю, мудрістю - якщо пригадати відомий середньовічний квадрат головних чеснот, - це значить припускати, що вона сприяє орієнтуванню людської дії до завершеності й досконалості, зміст яких передається популярним поняттям щастя. Саме ця орієнтація на добре життя надає справедливості як окремій чесноті того телеологічного характеру, про який я говорив, її телос полягає в тому, щоб жити добре."
По-друге, як і всі чесноти, справедливість перебуває у динамічному балансі: "... згідно з "Нікомаховою етикою" Арістотеля, справедливість визначаєтться нестійкою рівновагою, яку вона вста-новлює між надмірністю та недостатністю, між "надто" та "не досить", що дозволяє розглядати її як певну "середину", тобто щось проміжне між двома крайностями. Проте. у випадку з чеснотою справедливості ця точка рівноваги є надзвичайно цікавою: це славнозвісна isotes, оспівана Солоном і Периклом, а саме та "рівність", яка панує на півдорозі між прагненням присвоїти забагато, бажанням-завжди-мати-більше - славнозвісною плеонексією, пороком жадібності й заздрості - та нестатками, які не дають можливості зробити необхідний внесок на потреби полісу."
По-третє, в процесі досягнення такої "рівноваги-рівності" постає дві проблеми:
1) розподіл добра та збитків суспільством: "Слід зауважити два наслідки, що випливають з цієї ідеї суспільства як системи розподілу. Передусім саме це проходження через інституцію як інстанцію розподіляє ролі й розрізняє чесноту справедливості від чесноти дружби, яка відбувається між рівними індивідами у безпосередньому спілкуванні без жодної опосередковуючої ролі інституцій. Дружба має своїм візаві ближнього, а справедливість - стороннього, Таким чином, інший у ситуації справедливості, відрізняючися від іншого у випадку дружби, виявляється кожним у ситуації справедливого розподілу: suum cuiquie tribuere, згідно з відомим латинськимприслів'ям. Другий наслідок: це поняття розподілу, яке від Арістотеля до середньовічних мислителів і до Джона Роулза є тісно пов'язаним з ідеєю справедливості й дозволяє звести до нічиєї надумані дебати про стосунки між індивідом та суспільством. Для соціологізму на зразок Дюркгейма суспільство є завжди більш, ніж сума його членів; між індивідом та суспільством не існує неперервного зв'язку. Навпаки, для методологічного індивідуалізму Макса Вебера ключові поняття соціології означають не більш, ніж ймовірність, що індивіди поводитимуть себе певним чином. Концепція суспільства як системи розподілу виходить за межі цієї опозиції. Інституція як певний регулятор розподілу ролей є більш, ніж сума індивідів, що виконують певні ролі; інакше кажучи, соціальні відносини не зводяться до рамок соціальних відносин. Але відносини водночас не являють собою й якоїсь додаткової сутності. Інституція, що розглядається як правило розподілу, існує лише остільки, оскільки індивіди беруть у ній участь. І ця участь - у розумінні одержання певної частини - піддається ймовірнісному аналізові, який не має іншого предмета прикладання, крім поведінки індивідів. Але відповідь, яка була дана на перше питання, а саме щодо природи величин, до яких прикладається ідея справедливості як isotes, виявляє одне специфічне ускладнення, яке сприяє заміні деонтологічної концепції на концепцію телеологічну. Це ускладнення полягає ось у чому: що дозволяє вважати змагання між учасниками розподілу добрим такою самою мірою, як і природу речей, які підлягають цьому розподілу? Чи може формальна процедура розподілу обійтися без субстанційного визначення благ, про які йдеться?"
2) правила такого розподілу: "Арістотель, був
Loading...

 
 

Цікаве