WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаФілософія → 1. Платонова теорія держави. 2. Життя і вчення Дж.Бруно. 3. Суб’єктивний ідеалізм та діалектика Фіхте. 4. Досвідно-індуктивний метод Ф.Бекона (контрол - Реферат

1. Платонова теорія держави. 2. Життя і вчення Дж.Бруно. 3. Суб’єктивний ідеалізм та діалектика Фіхте. 4. Досвідно-індуктивний метод Ф.Бекона (контрол - Реферат

Подібнимчином розглядав процес пізнання Дж.Бруно. Він вважав, що першим, хоча й недосконалим, ступенем пізнання є відчуття, потім розсудок, розум і дух. Цим самим вони підкреслювали роль розуму. Але, як бачимо, в цих твердженнях проявляється зв'язок з релігійними середньовічними традиціями інтуїтивізму, а саме - четвертий ступінь пізнання ("дух" - у Бруно, інтуїція - у Казанського). Тобто сенсуалізм і раціоналізм у філософії Відродження не були чітко диференційовані.
Усе розмаїття шкільної філософії може бути зведене до двох головних типів або напрямів, причому одні з систем являють собою прості видозміни цих типів або різні стадії їхнього розвитку, інші утворюють перехідні ступені або проміжні ланки від одного типу до іншого, нарешті, треті суть спроби еклектичного поєднання обох.
Вчення, що належать до першого типу, покладають головний предмет філософії у зовнішньому світі, у сфері матеріальної природи і відповідно до цього справжнім джерелом пізнання вважають зовнішній досвід, тобто той, що ми маємо через звичайну чуттєву свідомість. За предметом філософії, як він тут визначається, цей тип можна назвати НАТУРАЛІЗМОМ, за джерелом пізнання - ЕМПІРИЗМОМ.
Визнаючи справжнім об'єктом філософії природу, що дається нам у зовнішньому досвіді, натуралізм, однак, не може приписувати такого значення безпосередній, навколишній дійсності в усьому мінливому і складеному розмаїтті її явищ. Якби очікувана істина філософії була тотожна цій оточуючій нас дійсності, якби вона, таким чином, була у нас під рукою, чого б тоді було її шукати, а філософія як особливий рід знання не мала б причин для існування. Але в тому й справа, що наша дійсність не самодостатня, що вона уявляється як щось часткове, мінливе, похідне і потребує, таким чином, свого пояснення з іншого істинно-сущого як своєї першооснови. Ця феноменальна дійсність - те, що ми в сукупності називаємо світом,- є лише даним предметом філософії, тим, що потрібно пояснити, задача для розв'язання, загадка, що її треба розгадати. Ключ цієї задачі, le mot de l'enigme, і є ОЧІКУВАНЕ філософії. Всі філософські напрями, де б вони не шукали сущу істину, як би її не визначали, однаково визнають, що вона мусить мати характер всезагальності й незмінності, відмінний від минущої і роздрібленої дійсності явищ. Це визнає і натуралізм як філософське вчення і тому вважає істинно-сущим природу не у значенні простої сукупності зовнішніх явищ у їх видимому багатоманітті, а у значенні загальної реальної основи або матерії цих явищ. Визнаючи цю основу, натуралізм проходить три стадії розвитку. Перша, дитяча фаза натуралістичної філософії (репрезентована, приміром, давньою іонійською школою) може бути названа елементарним або стихійним матеріалізмом; за основу або начало (arche) береться тут одна з так званих стихій, і все інше визнається за її видозміни. Однак легко побачити, що кожна стихія, як обмежена, відмінна від іншого реальність, не може бути справжньою першоосновою; нею може тільки загальна основа всіх стихій (to apeiron Анаксімандра).
Ця єдина плідниця встього існуючого, всезагальна матір - природа (materia від mater), породжуючи із себе всяке життя, не може бути мертвою і бездушною реальністю, все може бути метвою і бездушною реальністю, вона мусить містити в собі всі живі сили буття, мусить бути живою і одушевленою. Такий погляд, що оживляє матеріальну природу, називається гілозоїзмом і становить другу стадію натуралістичної філософії (її представниками, між іншим, є натурфілософи XV і XVI ст., найвидатніший з них - Джордано Бруно).
3. Суб'єктивний ідеалізм та діалектика Фіхте
"Кант тільки намітив істину, але не виклав і не довів її" - це висловлювання на лежить Йоганну Фіхте (1762-1814 рр.), чиї ідеї щасливо суперничали в Німеччині з теорією Іммануїла Канта, ставши концептуальною альтернативою кантіанству, зокрема у німецьких романтиків. Зазнавши впливу Канта, як і безліч його сучасників, Фіхте зробив спробу розвити одну із центральних ідей кантівської критики - ідею творчої активності людського суб'єкта. "Перевага людини міститься в спроможності за власною вільною волею давати потоку своїх ідей певний напрям, і чим більше людина здійснює цю привілею, тим більше є людиною".
Поняття воля - центральне в фіхтеанській філософії. Причому, Йоганн Фіхте не виводив, а постулював поняття, розрізняючи волю істинну і пусту. Істинною волею володіє Я - ясність, а саме Я кожної людини. Я називалось єдиною субстанцією. Це не що-небудь загальне чи абсолютне Я, а людське Я, яке кожний знаходив у своїй свідомості. Для кожної людини акт самосвідомості - акт, із якого починається світ. Кожна людина як би починається довічно разом з ним, і для його уявлення виникає його минуле, теперішнє та майбутнє. Суть Я є в діяльності Я, адже, за задумом Йоганна Фіхте, людському Я властива одвічна активність, що виявляється завдяки щасливій здогадці. Діяльність Я - справа-дія, і таким виступає, насамперед, усвідомлення власного Я людиною: усвідомлення Я є перший акт свободи. Я - це воля в чистому вигляді. Вільнодіюче Я створює (конструює) свою реальність. Таке конструювання в фіхтеанській філософії називається інтелектуальним спогляданням. Інтелектуальне споглядання - це не стільки конструювання реальності зовнішнього світу (не-Я), скільки процес утворення самого Я від імені і за допомогою якого конструюється реальність.
Сам Йоганн Фіхте називав свою філософію реал-ідеалізмом (або ідеал-реалізмом), підкреслюючи, що його система не знає ніякого буття речей в собі. Весь світ речей і предметів - сукупність знань. Внутрішня форма, суть сукупності знань і є буття Я, буття вільної діяльності. Виникає знаменитий генетичний метод Фіхте, що пояснює всі речі із їх становлення, і що пов'язується ним з діяльністю Я - процесом пізнання в генетичному розвитку. По суті, реал-ідеа-лізм Йоганна Фіхте логічно завершує кантівську концепцію "освічуватися, - отже, мислити самому", перетворюючи самостійне мислення в інстанцію людського життя, в абсолютний критерій людської діяльності. Яка людина, така і її філософія, підкреслює Фіхте. Воля Я, що мислить в традиціях європейської освіти, завершується
визначенням: "Тільки той вільний, хто хоче все зробити навколо себе вільним". Я у Фіхте енциклопедичне, тобто доведене до поняття утворення (конструювання), визначення людського розуму і вільнодумства. Тому свою філософію Йоганн Фіхте називає філософською педагогікою, що ставить людину "на свої власні ноги" і навчає формуванню цілісної людини. Не випадково, почуття, що зв'язує діяльність і волю, називається, як у Мартіна Лютера та Іммануїла Канта, сумлінням. Сумління не помиляється, є суддя всіх переконань. Сумління вимагає визнання в людині таких же вільних істот, як і людина сама. Тому мета, що стоїть перед людиною, завжди співвідноситься з метою людей. Вимога поступати так, а не інакше, що пред'являється людиною (Я) до самої себе, засновується на відповідальності і боргу. "Кожний індивід повинен те, що повинен індивід, і тільки
Loading...

 
 

Цікаве